— Знову ця дурня?
Світлана завмерла з ополоником у руці. Пара з каструлі підіймалася до обличчя, щоки горіли від жару плити. Дмитро стояв у дверях кухні, кинувши погляд на накритий стіл.
— Я ж просив нормальну їжу готувати.
— Але ти ж любиш рагу… — Світлана повернулася до нього, ополоник все ще в повітрі.
— Я багато чого раніше любив. Тепер не люблю. Невже так складно запам’ятати?
Світлана повільно вимкнула плиту. Поклала ополоник на край каструлі й зняла її з конфорки. Тиха мелодія, яку вона наспівувала хвилину тому, обірвалася.
— Що будеш їсти?
— Замовимо. Знову.
Він розвернувся і пішов у вітальню. Світлана дивилася на рагу — шматочки м’яса з овочами плавали в густому соусі. Годину готувала. Дмитро справді раніше любив цю страву, просив готувати частіше. Коли це змінилося?
Пізніше ввечері в спальні Світлана стояла перед відкритою шафою. На ліжку лежали дві сукні — яскраво-синя з квітковим принтом і сіра строга. Завтра корпоратив, хотілося виглядати гарно.
— Ця занадто яскрава, — Дмитро лежав на ліжку, не відриваючись від телефону. — Виглядаєш як папуга. Он ту сіру вдягай.
— Але ж вона нудна…
— Зате пристойна. Не хочу, щоб колеги думали, що в мене дружина без смаку.
Світлана взяла синю сукню, акуратно повісила назад у шафу. Залишила сіру. Тканина була грубою, фасон мішкуватий. У дзеркалі відбивалася незнайома жінка в непоказному одязі.
За сніданком Світлана намащувала масло на хліб і розповідала про плани.
— Аня запрошувала в театр на вихідних. Там прем’єра, вона квитки дістала…
Дмитро хмикнув, не підіймаючи очей від газети.
— З цією пустоголовою? Краще вдома посидимо, кіно подивимося.
— Але я давно хотіла…
— Що ти там не бачила? Чергову нісенітницю про кохання?
Світлана допила каву мовчки. Дістала телефон, написала Ані: «Не вийде, захворіла». Видалила повідомлення, написала заново: «Не зможу, справи». Відправила.
Після роботи Світлана зайшла в книжковий магазин. Гортала новинки серед полиць. Роман про художницю, яка пішла від чоловіка і відкрила галерею. На обкладинці — жінка на тлі своїх картин, з усмішкою і фарбами на руках.
Задзвонив телефон.
— Де ти? Уже пів години вдома сиджу.
— У магазині, хотіла книжку купити.
— Яку ще книжку? У тебе їх повна полиця вдома. Чи готувати ніколи стало?
Світлана подивилася на роман у руках.
— Я швидко, десять хвилин…
— Негайно додому. Мені їсти нічого.
Вона поклала книжку на місце і попрямувала до виходу. Дорогою думала про художницю з обкладинки. Цікаво, у неї теж був чоловік, який не дозволяв купувати книжки?
На роботі Михайло підійшов до її столу з роздруківкою.
— Чудова ідея з інфографікою! Клієнт у захваті від презентації.
Світлана почервоніла.
— Правда? Я думала, може, занадто яскраво вийшло…
— Що ти! У тебе талант до дизайну. Таке почуття композиції рідко зустрінеш.
Весь день Світлана ходила окрилена. Увечері, щойно Дмитро переступив поріг, вона радісно розповіла про похвалу.
— Михайло сказав, що в мене талант до дизайну. Клієнт презентацію схвалив!
Дмитро посміхнувся, розв’язуючи краватку.
— Михайло? Той лисий коротун? Він тобі просто підлещується. Який там талант — картинки клеїти.
Світланині плечі опустилися. Радість випарувалася, як повітря з проколотої кульки.
— Але клієнт…
— Клієнт з ввічливості. Думаєш, він буде говорити правду в обличчя? Тобі ще рости й рости до справжнього дизайну.
Світлана кивнула й пішла розігрівати вечерю. У відображенні мікрохвильовки бачила своє обличчя — розгублене, згасле. Михайло справді підлещувався? Чи говорив правду?
Наступного дня Дмитро повідомив за сніданком:
— Мати завтра приїде. Приготуй що-небудь ґрунтовніше.
Світлана поперхнулася кавою.
— Але в мене завтра співбесіда на підвищення!
— Скасовуй. Сім’я важливіша за твої амбіції.
— Але я так довго готувалася… Пів року чекала на цю можливість…
— Готувалася? До чого? Ти й на нинішній роботі ледве справляєшся.
Світлана дивилася на нього. На обличчі чоловіка не було й тіні сумніву. Для нього все було очевидно — мати важливіша, співбесіду можна відкласти, робота не варта уваги.
— Дім, але це підвищення… Зарплата більша, відповідальність…
— Відповідальність у тебе тут. Удома. Мати не повинна думати, що її невістка — кар’єристка, яка сім’ю кидає.
Світлана дістала телефон. Набрала номер начальниці.
— Тетяно Вікторівно? Це Світлана. З приводу завтрашньої співбесіди… Не зможу прийти. Так, розумію, що в останній момент. Сімейні обставини.
Поклала слухавку. Дмитро схвально кивнув і повернувся до перегляду стрічки в телефоні. Світлана дивилася на чорний екран телефона. Пів року чекала. Готувалася, вивчала матеріали, репетирувала відповіді. І ось так просто — одним дзвінком — все перекреслила.
— Молодець, — сказав Дмитро, не підіймаючи голови. — Ось так і має чинити нормальна дружина.
Світлана мовчки прибрала зі столу. Нормальна дружина. Значить, до цього вона була ненормальною? Тому що хотіла працювати краще, заробляти більше, розвиватися? Можливо, він має рацію. Можливо, вона справді занадто багато про себе надумала.
Наступного дня Світлана готувалася до приїзду свекрухи. Прибрала квартиру вдруге за ранок, перемила вже чистий посуд. Руки тремтіли від нервового напруження. Дмитро сказав, що мати оцінить старання — може, справді оцінить?
Валентина Іванівна приїхала зранку, з двома сумками та незадоволеним обличчям. Світлана зустріла її в передпокої, допомогла роздягнутися.
— Світлано, навіщо стільки подушок на дивані? — свекруха обвела поглядом вітальню. — Пилозбірники ж. І квіти ці твої… у Діми алергія.
— Але він ніколи не скаржився…
— Дімочка делікатний, не хоче засмучувати. А я мати, я бачу, як він чхає.
Світлана прибрала подушки в шафу. Фіалки з підвіконня понесла на кухню — там хоча б не на видноті.
За обідом Валентина Іванівна куштувала суп, морщилася.
— Рідкуватий. Дмитро, ти худнеш. Видно, що дружина не годує як слід.
Світлана сиділа мовчки, кришила хліб на тарілку. Дмитро кивнув:
— Казав же їй.
— А працюєш ти де? — свекруха повернулася до Світлани.
— У рекламному агентстві. Дизайнерка.
— Дизайнерка! — Валентина Іванівна хмикнула. — Це зараз усі дизайнерками називаються. Раніше такої професії не було, і нічого, люди жили. А дім у тебе в якому стані? Дімочка, напевно, з роботи приходить, а тут безлад?
— Ні, я завжди прибираю…
— Прибираєш чи удаєш? Я ось пил на телевізорі бачила. І у ванній плитка не блищить.
Після вечері Валентина Іванівна пішла спати у вітальню. Дмитро накинувся на Світлану на кухні:
— Мовчала як пень! Мати думає, що ти її не поважаєш.
Світлана втомлено сперлася об раковину.
— Я просто…
— Просто що? Просто егоїстка? Мати має рацію — ти думаєш тільки про себе.
— Але я ж весь день готувала, прибирала…
— І що з того? Це твої обов’язки, а не подвиг.
Світлана повернулася до нього. В очах чоловіка не було ні тепла, ні розуміння. Тільки роздратування.
— Дім, я стараюся…
— Недостатньо стараєшся. Мати приїхала один раз на пів року, а ти навіть із нею нормально поговорити не можеш.
Світлана пішла у ванну. Увімкнула воду в крані, щоб заглушити звук. Сльози лилися самі собою. Нормальна дружина. Хороша невістка. Чому нічого не виходить?
На роботі Анна помітила її стан одразу.
— Світлано, ти схудла. І бліда якась.
— Просто втомлююся.
— Від чого? Ти ж раніше така життєрадісна була. Пам’ятаєш, як ми сміялися з того клієнта з рожевими фламінго?
Світлана спробувала посміхнутися, але вийшла крива гримаса.
— Все нормально.
Анна хмурилася, розглядаючи подругу.
— Ні, не нормально. Світлано, що відбувається?
— Нічого особливого. Вдома справи, свекруха приїжджала…
— А з Дімою як? Ви ж так добре ладнали раніше.
Світлана відвернулася до монітора. Добре ладнали. Коли це було? Рік тому? Два?
— Ми ладнаємо. Просто… період такий складний.
Вдома Дмитро сидів з її телефоном у руках. Світлана завмерла у дверях.
— Хто така Анна? Постійно пише якусь дурню про зустрічі.
— Це подруга з роботи.
— Яка ще подруга? У тебе справ по дому безліч, а ти час на балаканину витрачаєш.
Пальці ковзали по екрану. Дмитро щось видаляв.
— Краще без відволікань.
Світлана дивилася, як зникає номер Ані з контактів. Потім ще кілька — подруги зі студентства, колеги, навіть номер перукаря.
— Навіщо ти це зробив? Навіщо видалив?
— Для твоєї ж користі. Будеш більше часу сім’ї приділяти.
На вихідних вони поїхали на дачу до друга Сергія. Світлана сиділа з жінками за окремим столом, мовчала. Катерина, дружина Сергія, намагалася її розговорити:
— А ти чим захоплюєшся?
Світлана пожвавилася вперше за весь вечір:
— Малюю іноді… аквареллю. Пейзажі здебільшого.
— Як цікаво! А де вчилися?
— Сама. По книжках, в інтернеті дивилася уроки…
— Дмитре! — голосно покликав Сергій з чоловічого столу. — Твоя дружина тут розповідає про свої мистецтва!
Усі повернулися. Світлана почервоніла.
— Малює! — Дмитро розсміявся. — Каракулі дитячі. Показати соромно.
Чоловіки засміялися. Жінки переглянулися ніяково. Світлана більше рота не відкривала до самого від’їзду.
У понеділок Світлана повернулася з магазину з пакетами. Дмитро сидів біля телевізора, але встав, щойно почув ключі.
— Що тут знову накупила?
— Усе тільки по акції…
— По акції? — Він зазирнув у пакет. — Я ж велів узагалі поки що в магазин не ходити, у нас грошей обмаль!
Порпається далі, дістає пакування.
— Це що? Щоденні прокладки? Вони ж дорогущі! Я сказав брати дешеві!
— Але ці гіпоалергенні…
— І взагалі пів пакета зайвого. Ти коли вже навчишся економити?
— Але мені потрібні нормальні, у мене алергія на дешеві…
— Алергія! Вигадуєш хвороби, щоб витрачати!
Він вигрібає шампунь, кондиціонер.
— А це навіщо? У тебе ж є!
— Закінчується…
— Закінчується, коли я дозволю! Я тут працюю як проклятий, а ти витрачаєш на всяку дурню!
Шпурнув пакування назад у пакет. Світлана стиснула кулаки.
— Завтра все це повернеш у магазин. І картку мені віддаси. Сама розпоряджатися не вмієш!
— Це принизливо…
— Принизливо? А мені не принизливо через твою марнотратність у борги влазити?
Світлана дивилася на чоловіка. На людину, яка колись говорила, що любить її самостійність. Яка захоплювалася тим, як вона веде бюджет. Тепер перед нею стояв чужий чоловік, який вимагав віддати банківську картку.
— Дімо…
— Ніяких «Дімо»! Картку давай. Зараз же.
Світлана повільно дістала гаманець. Пластикова картка тремтіла в пальцях.
— Ось і розумниця, — Дмитро сунув картку в кишеню. — Тепер буде порядок.
Світлана стояла біля вікна, дивилася на двір. Дмитро пішов на роботу, грюкнувши дверима без «бувай». Картка лежала в його кишені. У гаманці в неї залишилося сто гривень — на автобус і обід. Як школярці.
Весь день у голові крутилися вчорашні слова. «Сама розпоряджатися не вмієш». «Для твоєї ж користі». «Тепер буде порядок». Закиди, приниження, глузування — все змішалося в один довгий список того, чим вона стала. Зручною. Безвольною. Нікчемною.
Після обіду Світлана сіла на ліжко, подивилася на шафу. Рішення дозріло повільно, наче щось важке всередині нарешті переважило. Вона встала, дістала сумку.
Поки Дмитро був у душі, вона швидко складала найнеобхідніше. Руки тремтіли — від страху чи від довгоочікуваного полегшення. Джинси, светри, спідня білизна. Документи з тумбочки. Стару гітару з антресолей.
Дмитро вийшов з ванної з рушником на плечах, побачив сумку.
— Що це?
— Я йду.
Він завмер, моргнув. Дивився на сумку, потім на неї, не розуміючи.
— Тобто як іду?
— Йду від тебе. Назавжди.
Тут він розсміявся. Спочатку невпевнено, потім голосніше.
— Хто тебе таку візьме?
Світлана випросталася, стиснула ручки сумки.
— Сама себе візьму.
— Тижня не протягнеш. Приповзеш на колінах.
— Не приповзу.
Голос тремтів, але звучав твердо. Дмитро перестав сміятися, зробив крок до неї.
— Світлано, годі театру. Став сумку на місце.
— Ні.
Вона взяла сумку, пішла до дверей. Дмитро наздогнав, схопив за руку.
— Ти ж розумієш, що без мене ніхто? Робота нікудишня, друзів немає…
— Відпусти.
— Подивись на себе! Кому ти така потрібна?
Світлана подивилася в дзеркало в передпокої. Бліда, залякана жінка зі згаслими очима. Чужа. Але жива.
— Собі потрібна.
Вона вирвала руку, відчинила двері.
— Йдеш — не повертайся! — крикнув Дмитро услід.
— Не повернуся.
На сходах Світлана дістала телефон, гортала контакти. Порожнеча. Анни більше немає, подруг зі студентства теж. Залишилися тільки робочі номери й… Оля. Сестра. З якою не розмовляла три роки після тієї сварки.
Тоді Оля сказала: «Він тебе переробляє». А Світлані здалося це заздрістю — у сестри саме розлучення було, самотність. Звісно, їй хотілося й чуже щастя зруйнувати. Світлана тоді обрала чоловіка.
Пальці тремтіли, набираючи номер.
— Алло?
— Олю, це я…
Пауза. Потім тихо:
— Світлано? Господи, нарешті.
— Можна до тебе приїхати? На кілька днів…
Оля навіть не запитала подробиць:
— Звісно. Адресу пам’ятаєш?
— Так.
— Тоді приїжджай. Чекатиму.
Світлана сіла в автобус, притискаючи сумку до грудей. За вікном пливло місто — знайоме і раптом чуже. Наче вона довго жила в підвалі, а тепер уперше побачила світло. Кожна вулиця, кожен дім нагадували про колишнє життя, яке вона щойно залишила.
Оля зустріла на порозі, обійняла мовчки. Світлана притислася до сестри та відчула, як напруження нарешті відпускає плечі.
— Хочеш розповісти? — обережно запитала Оля, коли вони пройшли до квартири.
— Завтра. Сьогодні просто хочу поспати.
У квартирі сестри Світлана сіла на диван, обійняла коліна. Тиша. Ніхто не кричав, не вимагав, не вказував. Можна було просто сидіти й ні про що не думати.
Оля принесла чай, сіла поруч.
— Світлано, я тоді… я не хотіла тебе образити. Просто бачила, як ти змінюєшся.
— Ти була права, — прошепотіла Світлана. — У всьому права.
Уранці за сніданком Світлана розповідала все докладно. Про щоденні прокладки, які не можна купувати. Про картку, яку відібрали. Про друзів, номери яких видалили. Про кожен день, коли вона ставала все меншою і меншою.
Оля слухала мовчки, не перебивала. Тільки іноді хитала головою.
— Ти пам’ятаєш себе у двадцять років? — запитала вона, коли Світлана закінчила. — Якою ти була?
Світлана задумалася. Двадцять років. Університет, друзі, мрії. Вона малювала тоді, хотіла відкрити свою студію дизайну. Вчилася грати на гітарі. Сміялася голосно й не соромилася своїх бажань.
— Іншою, — тихо сказала вона.
— Ти завжди стараєшся. Підлаштовуєшся. Зручна, м’яка. Тільки сама кудись зникаєш.
Світлана дивилася у вікно на незнайомий двір. Діти грали в пісочниці, мами сиділи на лавочках, базікали. Звичайне життя, без страху сказати щось не те.
— Я просто хотіла, щоб був спокій, — зізналася вона.
— А він є?
Мовчання. Світлана зрозуміла — спокою не було ніколи. Був тільки страх. Страх не догодити, не відповідати, зробити щось не так.
— Подруга здає студію недорого, — сказала Оля. — Хочеш, подивимося?
Світлана кивнула. Уперше за роки — рішуче.
Студія виявилася крихітною — одна кімната з кухонним куточком і окрема ванна. Але вікна виходили на сонячну сторону, і світло лилося потоками.
— Мені підходить, — сказала Світлана, навіть не торгуючись.
Через тиждень вона переїхала. Забрала з дому тільки найнеобхідніше — одяг, документи, стару гітару, яка роками припадала пилом на антресолях. Дмитро був на роботі. Ключі кинула в поштову скриньку.
У перший вечір у студії Світлана сиділа біля вікна з гітарою в руках. Струни ослабли, звук деренчав. Вона налаштовувала інструмент терпляче, як колись вчилася в юності. Пальці не слухалися, мозолі давно зійшли.
Задзвонив телефон. Дмитро.
— Де ти? Що за дитячий садок?
— Я пішла.
— Куди пішла? Додому негайно!
— Не повернуся.
— Світлано, годі дуріти! Я знаю, сестриця тобі мізки пудрить. Ну посварилися ми, з ким не буває? Вибач, я погарячкував щодо картки. Повертайся, все забудемо.
Світлана слухала знайомий голос. Він умовляв, обіцяв, потім почав погрожувати. Потім знову умовляти. Стара пісня.
— Дімо, я більше не хочу бути зручною.
— Про що ти говориш? Якою ще зручною?
— Такою, щоб мовчати, коли ти мене принижуєш. Такою, щоб не мати друзів. Такою, щоб питати дозволу купити прокладки.
— Світлано, ти ж розумієш, що сама не виживеш? Робота в тебе нікудишня, грошей кіт наплакав…
Вона натиснула «вимкнути», потім «заблокувати контакт». Червона кнопка, і голос зник. Просто й остаточно.
Світлана взяла гітару, спробувала взяти простий акорд. Пальці боліли, струни врізалися в шкіру. Але звук вийшов чистий. Вона заграла мелодію, яку склала колись в університеті. Просту, сумну і дуже свою.
Телефон мовчав. За вікном горіли вогні чужого району. У маленькій студії пахло свіжістю і свободою. І вперше за багато років Світлані не потрібно було ні перед ким звітувати, що вона робить і навіщо.
Шкода тільки, що не пішла раніше. Але зараз усе буде по-іншому.
— Як мило! Вони вже ділять кімнати в моїй квартирі, до якої навіть потрапити не зможуть