Де народився — там і знадобився

Минув майже рік, відколи Аліна повернулася додому в селище зі столиці після розлучення з чоловіком. Тоді вона їхала й думала:

— Ну все, зараз почнуться запитання та розпитування: як, чому, а де чоловік?

Так і сталося — щойно зустрічала знайомих, перше питання було: чому повернулась додому назавжди, а потім — про чоловіка Олексія.

Після закінчення школи Аліна з Льошкою поїхали вступати до столиці. Вона — до медичного університету, він — до політехнічного. Обоє вступили, радості не було меж.

З Льошкою вона зустрічалась ще з десятого класу. Усі про них говорили:

— Красиві обидва, вони ж створені одне для одного.

Удвох їм було комфортно, розуміли одне одного майже з пів погляду. У школі всі знали, що в них серйозні почуття. Хоч і навчалися в Києві в різних вишах, усе одно зустрічались, їхні стосунки витримали все, і наприкінці п’ятого курсу вони одружились. Квартиру знімали, Льоша вже працював — ну, як працював, підробляв. Потрібні були гроші.

Після закінчення університету минуло три роки, коли Аліна вирішила народити дитину.

— Льош, я думаю, нам час уже й батьками стати. Обоє працюємо, на ногах стоїмо впевнено, зарплати нормальні.

— Рано ще про дітей думати. Своєї квартири немає, з дитиною по зйомних мотатися?

— Так квартиру в Києві не так просто купити, скільки грошей треба. Ще десять років працювати, а потім уже буде пізно народжувати, — не здавалася Аліна.

— Я сказав — ні. Не потрібна нам з тобою дитина. І взагалі, я дітей у принципі не переношу. Не люблю, коли вони пищать, верещать, кричать, — грубо і різко відповів чоловік.

— Ти що, хочеш сказати, що в нас із тобою не буде дітей? – здивувалась дружина.

— Саме це й хочу сказати…

Аліна була в шоці від слів чоловіка. Не вкладалося в голові:

— Як це так? Яка сім’я без дітей? Адже Льоша сам із багатодітної родини, у батьків їх четверо, — розмірковувала вона весь вечір.

З того дня між ними пробіг чорний кіт. Аліна категорично не погоджувалась із чоловіком. А Льоша стояв на своєму. Рішуча розмова відбулася між ними після п’яти років подружнього життя.

— Аліно, я ж казав тобі, що дітей терпіти не можу, — дратівливо говорив він. – Якщо хочеш дитину — народжуй, але виховуватимеш її сама. Тобі все ясно?

Аліна не розуміла, коли Олексій став таким. Здавалося, завжди був спокійним, доброзичливим, а тут раптом став злим і різким. Аліна все зрозуміла. Любов між ними закінчилась.

— Я все зрозуміла, — спокійно відповіла вона, — ще й зрозуміла, що нам з тобою більше не по дорозі.

— Ну нарешті дійшло, — єхидно відповів чоловік.

Наступного дня Аліна написала заяву на роботі, згодом звільнилася й поїхала до батьків. Питань у всіх було багато. Але вона подала на розлучення й ось уже — вільна жінка, дитячий лікар у селищній амбулаторії. Звикла швидко, бо ж повернулась додому: тут усе знайоме, все рідне, й люди набагато простіші.

Щоправда, Олеся, колишня однокласниця, єхидно сказала при зустрічі:

— Що, не прижилась у столиці, і Льоша не зміг утримати. Я ж знала. Я б жила з ним щасливо, це ти винна — в тебе він закоханий був у школі. Ти мені дорогу перейшла. А тепер — ні собі, ні мені… — Аліна нічого не відповіла й пройшла повз.

Вона так і жила в будинку з батьками. У них свій дім, батько добудував другий поверх, зробив прибудову — тепер у будинку багато місця. Аліна жила на другому поверсі, з видом на річку.

— Яка ж краса, — щоранку, підходячи до вікна, казала собі. — Ну чим не рай? А у великому місті з-за висоток нічого не видно, один смог у повітрі.

— Доню, сніданок готовий, — почула вона голос мами.

Загалом, Аліні дуже подобалося жити з батьками. Мати піклувалась про них з батьком, а вони завжди дякували їй за сніданок і щоранку розходилися на роботу. Мама залишалась вдома — вона домогосподарка. У батька невеликий бізнес, і у мами є можливість не працювати, тим паче, що так вирішив чоловік. А вона була цілком задоволена.

Не подобалась їй витівка доньки

Після сніданку Аліна повідомила матері, що після роботи трохи затримається.

— І куди це ти зібралась після роботи?

— У ресторан запросив мене Артем… Вікторович.

— От уже знайшла з ким у ресторан іти, — невдоволено відгукнувся батько. — Місцевий депутат, до ладу не працює, вже тричі одружувався й розлучався, а все туди ж… Не подобається мені твоя витівка, доню.

— Тату, по-перше, я вже не мала дівчинка й добре розумію, що до чого. А по-друге, я пообіцяла — і не можу не дотримати слова. Та й що такого станеться, якщо я з ним просто поспілкуюся?

— Ну дивись, доню, я тебе попередив, — залишився при своїй думці батько, і мати його підтримала.

Після роботи, вийшовши з амбулаторії, Аліна побачила Артема Вікторовича з великим букетом квітів. Той тут же підбіг до неї, попри свою вагу.

— Привіт, Аліночко, я дуже радий, дуже чекав нашої зустрічі, — він уже відкрив перед нею дверцята машини й допоміг сісти.

— Ого, який джентльмен… — подумала вона.

У ресторані сиділи недовго, Артем запропонував поїхати до нього додому — домовленість про це між ними була ще раніше. Йому хотілося похвалитися своїм котеджем і життям.

Аліна з щирим захопленням оглядала інтер’єр його будинку. Вона очікувала побачити позбавлений смаку дизайн, але дім виявився розкішним і напрочуд гармонійним. Мармурові підлоги, величезні люстри, стильні меблі.

— Гарно й зі смаком, — похвалила Аліна, оглядаючись.

— Наймав київського дизайнера, — допомагаючи зняти їй осіннє пальто, сказав Артем. — Майже пів року узгоджували, а потім ще понад рік втілювали.

Вони пройшли до великої вітальні з каміном. Аліна зацікавлено розглядала великі картини в позолочених рамах.

— Ого, так живуть тепер у нас депутати, — подумала вона. — Але, мабуть, у нього ще якийсь бізнес. Тут же стільки вкладено… — Вишуканий у вас смак, — промовила вголос.

— Я сучасних художників не розумію, — сказав Артем, дивлячись на картини. — Раніше, мені здається, художники ставились серйозніше до свого мистецтва, створювали справжню красу. А тепер наляпають — і милуйтесь, думайте, що вони хотіли сказати.

Тим часом Артем накрив столик біля каміна. Вино іскрилося в високих келихах, виноград, дорогий сир, оливки — усе виглядало вишукано.

— Ну, розповідайте, Аліно, про своє життя, — запропонував він.

— Та що розповідати? Особливо й нічого. Працювала в київській клініці, дітей лікувала. З чоловіком розійшлися — йому діти не потрібні, а я хочу народити. Отака історія. От і повернулась додому, а тато зрадів і сказав, що я молодець, бо повернулась у селище. Є така приказка: «де народився — там і згодився». Я тепер теж так думаю. А ви в розлученні?

— Так, розлучився, характерами не зійшлися. Хоча не вперше… Люди люблять сунути носа в чужі справи. Вам, мабуть, уже про мене наговорили?

— А що, неправда? — з іронією спитала Аліна, і він розсміявся.

— Ну, звісно, диму без вогню не буває. Так, одружений був тричі. Першій і другій дружинам не пощастило — залишив їх ні з чим. Сам тоді був бідний як церковна миша. А от третій пощастило. Щоправда, вона вдвічі молодша за мене, і залишив їй квартирку в області. Невеличку, але вона задоволена, — Артем згадався й долив вина в келихи. — Напевно, я втомив вас балачками про своїх жінок. Просто… — він трохи наблизився, — хочеться вже справжнього людського щастя, а жінки в мені бачать тільки мішок з грошима…

Вони зустрілися поглядом. У якусь мить Аліні здалося, що він ось-ось її поцілує — нестримне бажання читалося в його очах. А їй цього зовсім не хотілося. Вона боялась, що не зможе встояти.

Їй цього зовсім не хотілося.

Але саме в цей момент у неї задзвонив телефон. Вона відповіла:

— Аліно, прости, будь ласка, що так пізно, розумію все, — почула вона голос Віри, сусідки. — У мене Дениско з температурою під сорок, не знаю, як збити, швидку викликала, але вони ще не скоро, на виїзді десь далеко. Чим збити температуру синові?

— Зрозуміло. Діагноз, звісно, не поставлю, але дай йому… — вона назвала ліки. — Я скоро буду, може, навіть раніше швидкої.

Артем невдоволено зауважив:

— Ось і після роботи не дають спокою. Я не зможу тебе підвезти — забагато випив.

— Нічого, викличте таксі, поки я зберусь. Тут недалеко…

Вже дорогою в таксі вона подумала, що дзвінок Віри був дуже вчасним. Їй зовсім не хотілося залишатися в Артема Вікторовича на ніч. А з його вигляду було видно — він сподівався. Вона просто виконала свою обіцянку побувати в нього в гостях — і все. Не подобався їй цей повний депутат із м’ясистим носом.

— Більше я туди й ногою, — вирішила вона і подумки подякувала Вірі.

Під’їхавши до дому, вона побачила, що Віра з сином сідають у швидку, і попрямувала додому.

— Ну як там наш багач? Рано ти якось, я вже подумала… — зустріла її мати.

— Багач, як багач, — байдуже відповіла Аліна. — Я спати, завтра на роботу, — а мати зраділа: даремно лише хвилювалася за доньку.

І знову потяглися робочі будні. Артем час від часу телефонував, але Аліна говорила недовго, посилаючись на зайнятість. Зрештою він зрозумів, що «каші з нею не звариш», і відступив — залишилися друзями.

Аліна вела прийом дітей разом із медсестрою. Двері відчинились, і зайшли чоловік із маленьким хлопчиком, років трьох.

— Доброго дня, — почула вона чоловічий голос і вловила знайомі нотки, а піднявши голову — побачила знайомий погляд карих очей.

— Привіт, проходьте… Антоне, сто років, сто зим. Що трапилось? — вона подивилась на сина Антона й одразу зрозуміла, що у нього температура.

Це був Антон з паралельного класу. Колись він до неї небайдужий був, але шансів не мав — через Льошку.

— Та от, температура у Макара. У садочок не пішли, а мені лікарняний треба, залишити ні з ким. Бабуся наша, як на зло, поїхала до сестри в село.

— А мама?

— А мама… колись була. Та вже майже два роки як зникла. — Аліна знала, що Антон був одружений на місцевій дівчині, щоправда, старшій за нього на два роки.

— Добре, не при дитині, — відповіла вона й узялась оглядати Макара.

Записала результати огляду, закрила медичну картку й попросила медсестру виписати лікарняний.

— Лікуватись доведеться вдома. Через три дні — на огляд. Чекаю вас.

— Дякую, Аліно. А то я вже перелякався. Ну тепер усе — тепер спокійний. А можна твій номер телефону? Поспілкуватись хочеться, — усміхнувся Антон своєю гарною усмішкою.

Поспілкувались кілька разів, розставили всі крапки над «і» — і невдовзі вирішили, що їх звела сама доля. Аліна після зустрічі з Антоном і його сином зраділа. Він розповів, що мати дитини втекла — не потрібна їй була дитина. Він сам подав на розлучення.

Відтоді Аліна й Антон живуть разом, одружилися — і тепер у них уже двоє синів: Макар і Матвій.

— Варто було їхати в Київ, — казала мати, з радістю зустрічаючи онуків.

— Варто, мамо, варто — щоб знову знайти щастя. Така, мабуть, моя доля — повернутись і тут зустріти своїх коханих чоловіків. Тепер у мене їх троє, — задоволено відповідала Аліна.