— Дмитре… Дмитре, будь ласка… сходи в аптеку.
Голос був чужий, сухий і ламкий, як торішнє листя. Аліна насилу впізнала його. Він дряпав пересохле горло, і кожне слово відлунювало в голові тупим, розпеченим ударом. Вона лежала, втиснувшись у просочену потом подушку, і дивилася у стелю, яка, здавалося, повільно опускалася, погрожуючи розчавити її. Тіло перетворилося на одне суцільне вогнище болю. Кожен суглоб, кожна кісточка стали місивом із битого скла, і будь-який, навіть найнезначніший рух, на кшталт повороту голови, викликав нову хвилю мук. Жар був не просто температурою — він був живою істотою, що оселилася під шкірою, залила свинцем м’язи й тепер плавила її зсередини.
З боку вітальні доносився ритмічний стукіт клавіш і люті клацання миші, переривані короткими, гортанними вигуками. Це був світ Дмитра. Світ, у який він занурювався з головою, надягнувши свої величезні, схожі на шолом пілота, навушники. Там, у віртуальній реальності, точилися бої, захоплювалися бази й лилася цифрова кров. Там він був кимось важливим. Командиром. Героєм. Тут, у їхній невеликій квартирі, він був просто силуетом, що згорбився в ігровому кріслі.
— Дмитре, ти чуєш? Мені дуже погано. Потрібні жарознижувальні та… щось від горла.
Вона бачила його спину. Широка, сильна спина, зараз напружена в азарті гри. Він не обернувся. Тільки його ліва рука на мить відірвалася від клавіатури й зробила невизначений жест у повітрі, який мав означати «чую, зрозумів, відчепися».
— Угу, зараз…
«Зараз» не наставало. Час перетворився на в’язку, тягучу масу. Хвилини зливалися в години. Сонячне світло, що пробивалося у щілину між вікном і рамою, змінилося сірими сутінками, а потім і зовсім потонуло в густій темряві. Аліна то провалювалася в липкий, кошмарний сон, де її переслідували гарячі хвилі та потворні тіні, то виринала назад у реальність, до болю, спраги й безперервних звуків його битви. Вона мріяла про простий курячий бульйон. Не про делікатес, а про найпримітивнішу їжу — гарячу, солону рідину, яка могла б зігріти її зсередини та дати хоч краплю сил.
У якийсь момент звуки у вітальні змінилися. До них додався дзвінок домофона, коротка розмова, шелест. А потім квартирою поплив запах. Густий, пряний, убивчо апетитний запах гарячого тіста, плавленого сиру й пепероні. Піца. Він замовив собі піцу. Ця думка не викликала гніву, ні. На гнів просто не було сил. Вона викликала лише хвилю глухого, безвихідного відчаю. Він там, за десять метрів від неї, їсть, живе, насолоджується, а вона тут, у їхній спільній спальні, повільно розчиняється в лихоманці, забута, як непотрібна річ.
Зібравши останні залишки волі, вона знову покликала, і цього разу її голос прозвучав майже як скавуління.
— Дмитре… води, будь ласка… Пити хочу.
Цього разу він відреагував. Зняв один навушник і повернув голову. Його обличчя, освітлене синюватим світлом монітора, було чужим і незнайомим. Очі горіли азартом, на губах застигла напівусмішка передчуття перемоги. Він дивився на неї, але не бачив. Його погляд ковзнув по ній, як по предмету інтер’єру.
— Зараз, катку дограю. Майже фінал.
Він знову надягнув навушник, і стіна звуку відрізала його від неї остаточно. Аліна заплющила очі. «Катку дограю». Ця фраза, кинута з легким роздратуванням, стала останнім цвяхом, забитим у кришку її терпіння. Вона більше не просила. Вона просто лежала, відчуваючи, як по щоці повільно повзе гаряча сльоза, миттєво випаровуючись на розпеченій шкірі. Вона була не просто хвора. Вона була одна. Абсолютно, гранично одна в одній квартирі з людиною, яка колись обіцяла бути поруч і в горі, і в радості. Мабуть, грип із температурою під сорок не входив до жодної з цих категорій.
Час перестав існувати. Він розчинився в низці липких, важких снів і коротких, болісних пробуджень. Аліна не знала, скільки минуло — день чи вічність. Але на якусь невизначену мить вона зрозуміла, що вогонь усередині неї згас. На зміну спопеляючому жару прийшла промерзла, виснажлива слабкість. Тіло, що щойно було розпеченим горном, тепер здавалося чужим і холодним. Простирадла під нею були вологими й липкими, а в роті стояв огидний присмак хвороби.
Спрага. Вона була всепоглинаючою. Не просто бажання пити, а фізична потреба, крик кожної клітини зневодненого організму. Вона спустила ноги з ліжка, і кімната тут же хитнулася, попливла, втрачаючи обриси. Аліна заплющилася, вчепившись пальцями в край матраца, перечікуючи напад нудоти. Звуки з вітальні нікуди не поділися. Вони просто змінили тональність. Тепер це була не люта перестрілка, а гучне відлуння якогось стриму та періодичні коментарі Дмитра, адресовані невидимим співрозмовникам у чаті. Він жив. Його світ продовжував обертатися.
Шлях до кухні став для неї сходженням на Еверест. Кожен крок відлунював гулом у скронях. Тримаючись за стіну, як старезний немічний чоловік, вона повільно, хитаючись, рушила вперед. Повітря в коридорі було спертим, пахло чимось кислим і застарілим. Вийшовши з напівтемряви спальні в простір кухні-вітальні, вона на мить осліпла від денного світла й завмерла, намагаючись сфокусувати зір. А коли сфокусувала, то побачила.
Це був не просто безлад. Це був пам’ятник егоїзму, споруджений за ті дві доби, що вона провела в пеклі. На журнальному столику височіла піраміда з трьох коробок з-під піци, покритих застиглими жирними плямами. Поруч із ними — гора банок з-під енергетиків і липке кільце від пролитої коли. У раковині нагромаджувалася вежа з брудних тарілок, кухлів і виделок, що потопали в каламутній воді, яка погано пахла. На підлозі валялися крихти і якісь обгортки. Він не просто не прибирав за собою. Він методично перетворював їхнє спільне житло на свою персональну барлогу, на сміттєву печеру, де єдиною чистою і світлою плямою був екран його монітора.
Аліна перевела погляд на нього. Дмитро сидів до неї спиною все в тому ж кріслі, у тих самих навушниках. Він не помітив її появи. Він був там, у своєму світі, де все було просто й зрозуміло. Де не було хворих дружин, побутових проблем і відповідальності.
Вона підійшла до холодильника, відкрила його й жадібно вчепилася в пляшку з мінеральною водою. Зробила кілька великих, судомних ковтків, відчуваючи, як життєдайна волога повертає її до життя. І в цей момент, почувши звук відчинених дверцят, він обернувся. Зняв навушники, і на його обличчі відбилася лінива, байдужа цікавість. Він окинув її поглядом — розпатлану, бліду, у несвіжій футболці — і на його губах з’явилася крива усмішка.
— О, очуняла? А то їсти вже хочеться.
Ця фраза впала в оглушливу порожнечу її свідомості, як камінь у глибоку криницю. Не «Як ти почуваєшся?». Не «Тобі що-небудь потрібно?». А просте, констатуюче, споживацьке «очуняла». Немов вона була побутовим приладом, що зламався і нарешті полагодився, готовий знову виконувати свої функції. І слідом — його потреба. «Їсти хочеться». У цю мить уся її фізична слабкість випарувалася, витіснена хвилею пекучої, кристально чистої люті. Вона подивилася на нього, на гори сміття навколо, і вперше за два дні відчула себе неймовірно сильною.
Всесвіт, що щойно хитався й плив перед очима, раптом застиг, набувши дзвінкої різкості. Слабкість, що туманила свідомість, випарувалася, випалена дотла білим полум’ям люті. Це була не істерика, не жіночий каприз. Це був вибух. Глибинний, тектонічний зсув, якого Дмитро, у своєму затишному світі з пікселів і фастфуду, ніяк не міг очікувати.
— Їсти тобі хочеться? — голос Аліни зірвався, але не від слабкості, а від жахливого напруження. Він пролунав, як тріск льоду, що ламається. — Ти серйозно? Я тут два дні у власному поту плаваю, встати не можу, щоб до туалету дійти! Я тебе просила, благала, як остання жебрачка, сходити по ліки! А ти що? Ти катку догравав! Я пити хотіла так, що в мене губи до зубів прилипали, а ти їв свою піцу, і її запах сюди, у спальню, тягло! Я тут задихалася, а ти навіть не підійшов!
Вона не кричала, вона випльовувала слова. Кожне з них було важким, гострим каменем, який вона з силою жбурляла в його непробивний спокій. Звинувачення були настільки конкретними, настільки незаперечними, що на них не можна було відповісти стандартним «сама винна» або «не перебільшуй».
Дмитро спостерігав за цим спалахом з лінивою перевагою. Він відкинувся у кріслі, схрестивши руки на грудях, і на його обличчі був написаний той вираз, який Аліна ненавиділа найбільше у світі, — вираз поблажливого дорослого, який слухає незв’язне белькотіння дитини, що розпустувалася. Він чекав. Чекав, коли цей словесний потік вичерпається, коли вона видихнеться, і можна буде знову надіти навушники. Він навіть не намагався вдатися в суть її слів. Для нього це був просто шум. Фон.
Нарешті, Аліна замовкла. Не тому, що скінчилися слова, а тому, що вона раптом чітко зрозуміла — це безглуздо. Абсолютно. Це було все одно, що читати вірші глухій стіні. Вона дивилася на нього, на його позу, на легку посмішку в кутку рота, і вся її лють вмить згорнулася в крижану, важку кулю в грудях.
Дмитро вичекав театральну паузу і вимовив із глузливою турботою в голосі:
— Виговорилася?
І це стало останньою помилкою. Він чекав сліз, закидів, продовження скандалу. Він не був готовий до того, що сталося далі.
Аліна не відповіла. Вона мовчки дивилася йому в очі кілька секунд, і в її погляді не було більше ні болю, ні образи. Тільки холодна, відсторонена рішучість хірурга перед складною операцією. А потім вона розвернулася.
— Я два дні лежала з температурою, а ти навіть чаю мені не зробив! Ти не чоловік, а марна істота! А тепер, як захочеш поїсти — пожерти собі сам!
З цими словами вона ривком відчинила дверцята холодильника. Холодна пара вирвалася назовні, огорнувши її фігуру. Дмитро з подивом спостерігав за її діями. Що вона робить? Збирається їсти на самоті? Оголосити йому бойкот? Ці думки здалися йому дитячими й смішними. Але Аліна не взяла тарілку. Її руки впевнено лягли на велику, п’ятилітрову каструлю, в якій дожидався свого часу наваристий, темно-рубіновий борщ, зварений нею ще до хвороби. Вона з зусиллям витягла її та поставила на підлогу. Потім її рука потягнулася до важкого контейнера із золотистим пловом, де рис був просочений ароматом м’яса та спецій. Він теж відправився на підлогу, поруч із борщем. Слідом пішов гуляш, тушкована капуста, курячі котлети — все те, що вона методично готувала, щоб у них була їжа на кілька днів уперед.
Дмитро дивився на цю батарею каструль і контейнерів на підлозі кухні й усе ще не міг зрозуміти її задуму. У його голові це не вкладалося в жодну логічну схему. На його обличчі застиг вираз дурного, розгубленого подиву. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але Аліна, не дивлячись на нього, підхопила найважчу каструлю з борщем і твердим, упевненим кроком попрямувала у бік туалету.
Двері в туалет були відчинені. Білий фаянсовий унітаз, який зазвичай асоціюється з чимось буденним і утилітарним, цієї миті був схожий на жертовний вівтар. Аліна стояла над ним, тримаючи в руках важку каструлю. Її руки не тремтіли. Вона зробила невеликий нахил уперед, і густий, рубіновий потік борщу, в якому чітко виднілися шматки м’яса та овочів, із глухим ляскотом кинувся у воду. Аромат буряка, часнику й наваристого бульйону — запах дому, затишку й турботи — наповнив маленьке приміщення, змішуючись із їдким запахом хлорки.
Дмитро, застиглий у дверях кухні, дивився на це, і його мозок відмовлявся обробляти інформацію. Це було за межею його розуміння. Неправильно. Абсурдно.
— Ти… ти що робиш? Зовсім уже?
Вона не вшанувала його відповіддю. Вона дивилася, як останній шматок картоплі зникає у вирві, і з механічною точністю натиснула на кнопку зливу. Рев води, що закрутилася у лютому вирі, став її єдиною відповіддю. Звук був оглушливим, остаточним, немов крапка, поставлена наприкінці дуже довгого речення. Поставивши порожню каструлю на кахельну підлогу, вона мовчки розвернулася й пішла назад на кухню.
Тільки тепер до Дмитра почав доходити весь масштаб того, що відбувається. Це була не миттєва істерика. Це було методичне, холодне знищення.
— Ти з глузду з’їхала?! — закричав він, коли вона взяла в руки контейнер із пловом. Його голос зірвався на вереск. — Це ж їжа! Продукти! Ти хоч уявляєш, скільки це все коштує?!
Його крик був спрямований не на неї, а на її руки, на контейнер, на ту цінність, що він ніс у собі. Він кричав про гроші, про працю, про безглузду витрату. Він не кричав про неї. Аліна знову пройшла повз нього, немов він був порожнім місцем. Друга порція її турботи — розсипчастий, ароматний рис, ніжні шматки м’яса — відправилася слідом за борщем. Золотисті зерна закружляли у воді, перш ніж зникнути в темному зіві каналізації. Знову натискання кнопки. Знову оглушливий рев води.
Лють Дмитра досягла свого піка. Він метався по кухні, розмахуючи руками, його обличчя побагровіло.
— Та що з тобою не так?! Просто так взяти й усе вилити! Всю їжу! Я що жерти маю, по-твоєму?! Ти наготувала, а тепер в унітаз спускаєш! Це ненормально!
Але його слова більше не мали для неї ваги. Вони були просто шумом, фоном для її дій. Вона рухалася з розміреністю автомата на конвеєрі. Гуляш. Котлети. Тушкована капуста. Кожна подорож від кухні до туалету була кроком, який усе далі й далі відводив її від нього, від їхнього минулого життя. Вона не дивилася на нього, не реагувала на його крики. Вона просто робила те, що вирішила. Знищувала всі мости, усі ниточки, все те матеріальне втілення своєї турботи, яке він так звик споживати, не віддаючи нічого натомість.
Коли остання каструля була спустошена, вона повернулася на кухню. На підлозі стояла ціла батарея брудного посуду, що пахнув залишками їжі. Дмитро важко дихав, притулившись до стіни, спопеляючи її поглядом. Він чекав. Чекав пояснень, продовження скандалу, чого завгодно.
Аліна окинула поглядом поле битви. Потім спокійно відчинила холодильник ще раз. У самому кутку стояв невеликий пластиковий контейнер, який вона не зачепила. Вона взяла його. Всередині лежала пара курячих котлет і трохи гречки. Її порція. Її вечеря. З цим контейнером в одній руці й виделкою, яку вона взяла з шухляди з чистими приборами, в іншій, вона попрямувала в спальню.
— І це все?! — прохрипів він їй у спину. — Ти просто підеш?! А я?! Що мені тепер робити з усім цим?!
Вона зупинилася біля дверей у спальню, але не обернулася. І всього на секунду йому здалося, що вона зараз щось скаже. Але вона лише мовчки увійшла до кімнати. А потім він почув звук, який був гучнішим і страшнішим за всі його крики.
Клац.
Сухий, металевий клацання ключа, що повертається в замку.
Дмитро залишився сам. Сам посеред розгромленої кухні, заваленої порожніми коробками й брудним посудом. Сам, із порожнім холодильником і гучним, смоктальним почуттям голоду. За зачиненими дверима спальні не було чутно ні звуку. Там, у своєму власному світі, відгородженому тонкою дерев’яною перешкодою й маленьким шматочком металу в замковій щілині, Аліна спокійно їла, увімкнувши собі якийсь фільм. Вона одужувала…
— Ти купила? Ну і що! Цей будинок тепер мамі потрібніший, ніж тобі! — холодно кинув чоловік