Фіфа

Про те, що забула подарунок удома, Аня зрозуміла, тільки-но виїхавши на трасу. Спочатку подумала, що забере його іншим разом — повертатися не хотілося, та й прикмета погана. Однак, проїжджаючи поворот, Аня вилаялася і все ж розвернулася назад.

«Кого я обманюю?» — злилася вона. «Ми з Аліною бачимося раз на рік за домовленістю, а тут ювілей!». Анна злилася на себе: як можна забути вдома найголовніше — подарунок для подруги, якій сьогодні виповнилося рівно п’ятдесят! Подарунок дорогий. Анна вже уявляла, як Аліна здивується, коли побачить, що для неї підготувала найкраща подруга. Тому з’явитися з порожніми руками було взагалі не варіант.

Анна увімкнула улюблену музику й з сумом глянула на затор, у якому вже встигла постояти й у якому їй доведеться стояти знову. «Нічого, нічого. Сама винна», — пробурмотіла вона собі. Діставшись додому, зробила коло пошани по забитій стоянці, вилаяла машину, що розкинулася на два місця, і припаркувалася на узбіччі.

Хотіла подзвонити в домофон, щоб чоловік виніс подарунок до ліфта, але, засоромившись, опустила руку й дістала ключ. Левко, здається, захворів — навіть на Алінин ювілей не поїхав. Анна збиралася залишитися з ним, але він запевнив, що відіспиться, і все минеться.

Хай поспить. Аня швидко візьме подарунок — і все.

Коли ліфт відкрився, Анна від несподіванки ледь не впустила ключ: перед нею стояв чоловік. Він явно кудись зібрався: чистенький, напрасований, запашний. Побачивши її, він похитнувся й знітився.

— Так і будеш стояти? — сказала Анна, і Левко, опустивши голову, вийшов із ліфта.

— А ти… я думав, ти вже поїхала до Аліни, — пробурмотів він.

— Я-то поїхала, а от ти чому не зміг скласти мені компанію? Нагадай-но.

— Чому?.. — Левко затягнув час, сподіваючись, що хтось зайде у під’їзд і врятує його. Так і сталося. Запищав домофон, і зайшов сусід із собакою.

— Я вийду ненадовго, мене хлопці чекають, — кинув Левко, уникаючи погляду дружини.

— Ні, дорогий, спершу поговоримо! — Анна кивнула сусідові й заштовхала вбраного чоловіка назад у ліфт.

У квартирі був безлад — схоже, Левко збирався на побачення поспіхом.

— Ну? Я слухаю, Левку, чому ти не поїхав зі мною?

— Кицю…

— Не називай мене так. Відповідай.

— Я не люблю, не люблю цю компанію! — раптом Левка прорвало. — Всім серцем ненавиджу! Так! Тепер ти знаєш!

— Ого. Це ти щойно вигадав? — усміхнулася Анна, спостерігаючи, як чоловік відчайдушно намагається викрутитися. — І відколи це ти їх розлюбив? Це ж твої друзі також! Ми дружимо вже понад десять років! Чого це вони тобі раптом стали не милі?

— Я брехав. Заради тебе, кицю. Вони мені давно остогидли. Алінин чоловік, ти пам’ятаєш… напідпитку до мене чіплявся!

— Так, Арзуманян, цій історії вже років двадцять. Ігор тоді просто сплутав тебе з Аліною у темряві, ти ж сам до неї в ліжко завалився! І взагалі, давай не будемо відходити від теми… Куди це ти зібрався такий гарний?

— Кицюню! Я з друзями зустрітися хотів. Вина попити, кальян покурити… ну пробач, не зміг я себе змусити йти з тобою туди! От і збрехав.

Левко похнюпився.

— А парфуми від Brioni теж для друзів? Ти ж, мабуть, пів флакона на себе вилив, га, Левку?

— Аню, я не розумію! Надушився, як завжди! Я ж не випив його всередину, як твій дорогий Вітюша!

Почувши ім’я колишнього чоловіка, Анна здригнулася й зрозуміла, що якщо Левко застосував цю зброю, значить, справа серйозніша, ніж вона думала. Вона пройшла на кухню, сіла на табурет і почала масажувати собі скроні. Задзвонив телефон, і вона, знявши трубку, спробувала не видати свого сум’яття:

— Так, Алінко, сонечко… з днем народження! Я їхала, довелося повернутися… голова закрутилася, мабуть, тиск. Викликати таксі? Не треба, люба, впораюся, та й мені теж шкода, іншим разом. Цілую, бувай.

Вона натиснула «відбій», відклала телефон і підняла на чоловіка втомлені очі.

— Тобі й справді погано? Ти повернулася, бо запаморочилося? — насторожився він. — Я зараз же подзвоню Вардану, він тебе швидко на ноги поставить!

Левко почав шукати в телефоні номер знайомого лікаря.

— Мені й справді погано. Але твій Вардан мені не допоможе! — зітхнула Анна.

— То що тоді? Забігти в аптеку? — з готовністю рвонувся в передпокій Левко, але Анна зупинила його.

— Досить брехати, Левко! Я знаю, що ти брешеш! — Аня встала й підійшла до вікна. — Господи, невже я це заслужила? — прошепотіла сама до себе.

Левко мовчав, а вона не оберталася, тягнула паузу, як хороша акторка.

— Я все ж таки піду в аптеку. Скажи, що купити?

— Нікуди ти не підеш, поки не пояснишся! Що відбувається, Левко?!

Вона замовкла. Мовчав і Левко.

— Ти впевнена, що хочеш знати правду? — нарешті промовив він.

— Понад усе на світі! — не повертаючись, сказала вона й заплющила очі, щоб не заплакати.

Вона знала, що цей день рано чи пізно настане. Чоловік був молодший за неї майже на десять років. Вони одружилися, коли їй було тридцять два, а йому — двадцять три. Левко був із гарної сім’ї, якій не сподобався його вибір. І якщо батько все ж таки приїхав на їхнє весілля, то мати Левка ніяк не могла змиритися з тим, що її улюбленця причарувала «українська стара».

Після, мабуть, розгледівши на весільних фото, що невістка виглядає ровесницею сина, вона трохи пом’якшала й знову почала з ним розмовляти. Але не з нею.

Друзі Анни сприйняли її другого чоловіка прихильно, особливо подруги. Усі вони були у такому віці, коли хороший секс цінується більше, ніж статус у суспільстві. Анна виглядала щасливою, Левко через неї завів корисні знайомства, зокрема й для своєї родини, і здавалося, що всі були задоволені.

— Я втомився бути «містером Аньчиним»! — почав свою сповідь Левко. — Мені тридцять три, це вік Христа, а мене сприймають… та мене взагалі не сприймають! Мені потрібно спілкуватися з людьми, які цінують мене як особистість.

— Так. Продовжуй, Левко, я слухаю, — вона продовжувала дивитися у вікно, розуміючи, що він правий. Їхні спільні друзі завжди сприймали її чоловіка саме так.

— Я все сказав.

— Усе, та не все. Забув сказати, хто вона? Та, що сприймає тебе як окрему від мене особистість?

Левко глибоко зітхнув.

— Аню, не треба, прошу. Я вірний тобі, я… я заради тебе пішов на багато що, навіть на розрив із родиною…

— Що? Який розрив? Та я, виходячи за тебе заміж, виходила і за всю твою родину теж! І нічого, що досі не бачила свою свекруху через її ненависть до мене, зате постійно вирішую проблеми твоїх численних племінників і племінниць, яких треба влаштувати, забезпечити то одним, то іншим!

— Аню! Аню… послухай. Все так. Ти жертвуєш, я жертвую. Щоразу, коли я бачу матір, вона говорить мені про онуків, які в неї були б, якби я одружився з Лусіне, а не з тобою! Думаєш, мені легко?

— Так, Арзуманян! Не ухиляйся від відповіді. У тебе хтось є, і давно! Мені говорили, але я… я вірила тобі. Невже я не заслуговую на правду?

— Правда одна, Анюточко. Я люблю тебе. Тільки тебе.

— Брешеш! Знову брешеш… це нестерпно.

— Та з чого ти взяла?! — крикнув Левко, спалахнувши. — Я ж теж не залізний, можу й образитися! Ти зовсім не цінуєш жертви, на які я заради тебе… — він відвернувся і рукою витер сльози. — Я нікуди не йду, бачиш? Я з тобою.

— І в тебе нікого немає?

— Крім тебе — ні.

— Гаразд. Пробач.

Вони обіймалися на кухні. Аня, уткнувшись у груди чоловіка, думала, що попри все любить його. А ревнощі будуть з нею завжди — так їй казали всі подруги, які його знали.

Раптом у Левка завібрував телефон. Він дістав його, і Аня помітила, що ім’я абонента написане вірменською.

— Візьми слухавку. Напевно, твої друзі.

— Не хочу, — ухилився Левко. — Зараз почнуть умовляти.

— Візьми! — наказала вона.

Він нерішуче тримав телефон у руці, а потім натиснув «відбій».

— Дай сюди! — Анна спритно вихопила телефон і зачинилася у ванній.

— Анно, відчини зараз же! — Левко барабанив у двері.

Вона натиснула на виклик останнього абонента. Як і очікувала, слухавку підняла жінка.

— Алло, Левчику, тебе не чути! Ти скоро будеш? Я вся змучилася… тебе не чути! Алло! Передзвони!

Анна мовчки натиснула «відбій».

— Це не те, що ти думаєш! — несамовито вигукував Левко за дверима.

Вона відчинила і спокійно повернула йому телефон.

— Передзвони. А то вона змучилася.

— Аню… я не хочу. Це… вона… для мене нічого не означає… я…

— Забирай речі, Левко. Побачимось у суді.

У день розлучення, після суду, вона зустрілася в кафе з подругою, Аліною.

— Ну і добре, він тебе не вартий! — сказала Аліна, копирсаючись чайною ложечкою в м’ятному чизкейку.

— Не знаю. З ним було весело. Він завжди щось вигадував. Може, варто було пробачити його? Уявляєш, його мати мені дзвонила — вперше за всі ці роки! Вмовляла не розлучатися!

— Та ну! — здивувалася Аліна, яка була в курсі всіх справ. — Це, мабуть, тому, що вони втратили цінний адміністративний ресурс у твоєму обличчі.

— І все-таки вона здалася мені щирою. Я навіть задумалася — а раптом вона має рацію? Вона дуже любить сина, це відчувається. А син, сказала вона, любить мене, тому вона й подзвонила, хоч це їй далося нелегко.

— А про його ш *юх вона знає? — злобно скривилася Аліна.

— Знає. Одну навіть назвала конкретно, на ім’я. Інші, каже, були на раз, на два…

Анна не зводила погляду з подруги.

Аліна поперхнулася своїм чизкейком. Анна поплескала її по спині. Коли Аліна відкашлялася, Анна поклала купюру за каву на стіл і, усміхаючись, сказала:

— Прощавай, Аліно. Не телефонуй мені більше. Ніколи.

— Почекай, я все поясню! — крикнула їй услід колишня подруга.

Але Анна не озирнулася. Вона перейшла дорогу і сіла у свій автомобіль.

— Подумаєш, фіфа! — скривилася Аліна. — Ну й котись!