— Катю, що ти наробила? Мама вже хвилин десять сидить у спальні й плаче, розмовляти відмовляється.
— Ну, наберись терпіння і почекай, поки вона заспокоїться.
— Катю, а що це у вас у квартирі коїться? — пролунав різкий голос Валентини Іванівни буквально від порога.
Катя, тримаючи в одній руці віник, а в другій — совок, здригнулася й обернулася. У дверях стояла Валентина Іванівна в пальті з сірим хутром, з сумочкою на згині ліктя, а на обличчі ясно читалося невдоволення.
За нею, винувато усміхаючись, знизував плечима Сергій.
— Що не так, Валентино Іванівно? — стримано спитала Катя, вже готуючись до чергової бурі.
— Що не так? Тут усе не так! І запах цей дивний… Ви що там, вечерю підпалили? — Валентина Іванівна тяжко зітхнула й пройшла далі, ніби не помітивши невістку. — Синку, де в тебе капці? А то можна застудити ноги.
Сергій прошепотів Каті:
— Не звертай уваги, переживемо якось, гаразд?
— Звісно, — тихенько відказала вона.
Їхнє житло було скромних розмірів: кухня об’єднувалася з вітальнею, плюс дві спальні — тож Валентина Іванівна відразу могла охопити все поглядом. Сівши за кухонний стіл, вона почала обертатися, шукаючи, що б іще розкритикувати.
— І ялинка ваша… штучна! Невже не можна, як в усіх людей, мати справжню? Ми з твоїм батьком завжди брали живу, із запахом хвої, мов у лісі… — вона зробила театральний жест рукою й замовкла.
— Часи змінюються, треба берегти природу, — втрутився Сергій, намагаючись її заспокоїти. — А то кожен поставить собі ялинку — і лісу не залишиться.
— А я тобі скажу, Сергію, що всі ялинки ці походять зі спеціальних господарств, тож не вигадуй. Часи змінюються, та традиції слід цінувати.
Катя, приготувавшись почути довгу тираду щодо своїх кулінарних здібностей, подала страви на стіл.
Запечена курка з рум’яною скоринкою й картопля — класика, яку свекруха зазвичай любить. Але навіть це не врятувало ситуацію.
— Чому знову підгорілим відгонить? — повернулася до критики Валентина Іванівна ще до того, як їй хоч щось встигли покласти у тарілку.
Катя сіла навпроти, мовчки дивлячись на свекруху, а Сергій щосили намагався розрядити атмосферу:
— Може, ми просто нормально поїмо? Розкажеш, як дорога? Як там твоя сусідка Марія Іванівна?
— Ой, що Марія Іванівна… Доїхала я більш-менш, але стомилася жахливо. А тут іще в вас цим горілим тхне, що аж дихати годі… Де це затишок у такому смороді? От я б вам показала, як виглядає справжній домашній затишок!
Свекруха зітхнула й витягла з сумки стареньку пожовклу фотографію.
— Дивіться, — поклала на стіл. На фото молоденька красуня з ясним поглядом стоїть із високим чоловіком біля справжньої ялинки, прикрашеної саморобними гірляндами й скляними кульками.
— Це я зі своїм Степаном. Поглянь, Сергійку, як ми гарно зустрічали свята: без зайвого шику, без дорогих іграшок. Усе робили власними руками. Оце й було справжнє щастя…
Катя глянула на знімок. В юності свекруха й справді мала напрочуд милу вроду, а її чоловік усміхався так, що на фото, здавалося, світло розливалося. Сергій пробурмотів щось невиразне:
— Усе минуло…
— Ех, сину! Тоді й сім’я була, і розуміння. А тепер… Що це таке? Де домашній затишок? Катю, ти ж господиня в цій хаті, правда? Чому ти нічого не можеш зробити як слід?
Катя мовчала. Вона давно знала: що б вона не приготувала чи не прикрасила, Валентина Іванівна знайде, до чого прискіпатися. І хоч би ти завалив квартиру живими ялинами, все буде не так.
Сергій, удаючи, що повністю зайнятий вечерею, намагався не встрявати.
— Ну що, мовчиш? — свекруха криво всміхнулася. — Немає тобі що сказати, чи як?
Катя підвела очі й несподівано спокійно відказала:
— Бо будь-які мої слова вам не припадуть до душі. Тож краще я помовчу.
На якусь мить Валентина Іванівна була спантеличена, та швидко повернулася до звичної манери:
— Ну й мовчи. Усе зрозуміло й так.
Вона знову глянула на старе фото, провела по ньому пальцем і стиха додала, ніби сама до себе:
— От тоді було справжнє щастя…
Настала невимовна пауза, яку порушувало лише дзвякання виделки Сергія. Катя нахилила голову, ледь усміхнувшись, і помислила: «От і відсвяткуємо Новий рік…»
Наступного дня Валентина Іванівна сиділа з чашкою чаю біля вікна, сумно вдивляючись у похмуре зимове небо. Катя, витираючи стіл, краєм ока помітила свекрушин похмурий вираз і вирішила перервати мовчання:
— Чому ви так зітхаєте, Валентино Іванівно? Чай же ніби добрий?
— Та звичайний цей ваш чай, — проговорила та. — Тільки п’ю його сама… Усе життя сама. — Вона поволі відвернулася від вікна й пронизливо глянула на Катю. — Мого Степана не стало, як діти ще малі були. Сергій тоді й до школи не ходив. І лишилася я, ніби на мілині: ні підтримки, ні допомоги.
Катя відклала ганчірку й сіла:
— Як же це сталося?
— Нещасний випадок на заводі, — Валентина Іванівна помовчала, а потім додала: — Металевий лом упав на нього. Поховали — і все. Чоловіка немає, радості теж. А діти на руках, куди бідній жінці подітися? Ходила по будівництвах, працювала на заводі, потім прибиральницею… Гадала, що й сама помру з усього того. Але не померла. Хочеш знати чому?
— Чому?
— Бо діти! Заради них усе. Доньку свою, Оленку, вивчила на вчительку. Вона в інше місто поїхала, тепер майже не пише, та все ж гордість маю. А Сергій — взагалі мій скарб. З нього справжній чоловік вийшов, не те що ці хлюпики. Бо я його підняла, виховала. І ніколи не скаржилася, — у голосі Валентини Іванівни звучала така гордість, ніби вона цілий світ збудувала власноруч.
Катя слухала і ледь стримувалася від зітхання. «Сама, все сама…» — крутилася думка в її голові, та вона намагалася не зриватися.
— Я ж пам’ятаю, як стояла в морозах за картоплею, однією рукою тримаю Сергійка, другою — сумку. А він плаче, змерз. Приходимо додому, там же теж холод, батареї ледь теплі. Я тоді плиту на кухні вмикала, дітлахів біля неї садила. Якось виживали… Ти думаєш, хтось допомагав? Ні разу.
— Складно вам було, — видихнула Катя, відвертаючи погляд у вікно.
— Що й казати, складно. А нині от у вас ялинки пластикові, їжу готову купують… А щастя не видно. Люди, мов чужі, під одним дахом.
Замовкла на хвильку, а тоді нахилилася до Каті й приглушено мовила:
— Не ображайся, Катю, але ти Сергійкові не пасуєш. От хоч убий, не пасуєш.
— Чому? — Катя не стрималася, й у її голосі пролунав відтінок сталі.
— Ну, він у мене зовсім інший. Справжній чоловік! Йому потрібна дружина м’яка й покірна, а ти… Ти вся наче з металу. От зараз сидиш, либонь, думаєш, що я стара й нічого не тямлю. Але я життя прожила, краще знаю.
Катя відвернулася, ледь посміхнувшись у собі. «Ну гаразд, — подумала вона. — Ще побачимо, що буде».
Наступного ранку вдома панувала справжня метушня: хтось бігав туди-сюди, щось падало чи дзенькало, а з кухні тягнуло такими ароматами, ніби там відкрили цілий базар спецій.
Катя щосили нарізала салати, Сергій намагався розплутати гірлянду, а Валентина Іванівна «ширяла» посеред цього хаосу:
— Сергію, що ти там вовтузишся із тією китайською мішурою? Викинути треба!
— Мамо, зачекай, я майже розмотав, — пробубонів Сергій.
— Та нічого ти не розмотав! Руки не з того місця, давай сюди, сама зроблю…
Катя, спостерігаючи цю сцену, ледь посміхнулася в душі: якщо свекруха «сама все зробить», то, швидше за все, далі буде ще складніше.
— Катю, а що це так сильно пахне? У носі пече… Це часник, чи що?
— Часник, — не піднімаючи очей, підтвердила Катя, продовжуючи шинкувати. — На курку з соусом.
— Курка… Соус… Ну так, із вами все ясно. Вся квартира тхне часником, а вони й раді! Я, між іншим, узагалі соусів не визнаю. Мені простіше: узяв шматочок м’яса, хліба — ото й уся вечеря.
Катя не відреагувала. Тільки заходилася ще швидше й старанніше дрібнити зелень. Сергій, який уже стогнав, заплутавшись під ялинкою, різко розвернувся:
— Катя намагається, готує свято. Тобі знову щось не так?
— Ой, ти ще рот роззявляй на мене, — відмахнулася Валентина Іванівна. — Я мати, а не абихто!
Тиша в кімнаті загусла. Катя робила своє, Сергій зітхнув і повернувся до гірлянди, однак усім було очевидно, що повітря напружене.
Коли свекруха вийшла, Сергій зітхнув і звернувся до дружини:
— Слухай, Кать, а ти не забула про подарунок для мами? Зовсім голова забита, не встиг нічого їй купити.
Катя відповіла з ледь помітною усмішкою:
— Не переймайся. Я приготувала такий сюрприз, що вона точно не забуде його ніколи.
— Та невже? — відразу долинув із коридору голос Валентини Іванівни. — Кажете, подарунок? І який же?
— Сюрприз, — спокійно повторила Катя, ховаючи свіжоприготовлений салат до холодильника.
— Ага, «сюрприз»… Ще якийсь непотріб підсунете, знаю я вас: чашечки, рушники, свічки. От треба дарувати корисне, а не оте барахло.
— Ну побачимо, — Катя посміхнулася й витерла руки рушником.
Сергій уважно поглянув на двох жінок і втомлено видихнув:
— Я от що скажу. Не сварімось, гаразд? Новий рік ось-ось. Мамо, будь лагіднішою. Ти, Кать, теж не провокуй, будь ласка.
— Хто «свариться»? Я лише правду кажу, — одразу знайшла виправдання Валентина Іванівна.
Катя промовчала, подумки додаючи: «Скоро сама все побачиш».
Сергій запідозрив щось і насупився:
— Кать, що ти там надумала? Може, скажеш хоч мені?
— Ні. — Катя поплескала його по плечу. — Не хвилюйся, все буде гарно.
Сергій недовірливо подивився на неї, зате досяг того, що в кутку мигнула гірлянда й нарешті запрацювала. Побачивши вогники що мерехтять, Валентина Іванівна скривилася:
— Блима, як в якомусь придорожньому генделику. От у нас колись були нормальні гірлянди, просто світилися, без цього мерехтіння.
Сергій багатозначно звів очі до стелі, а Катя з усмішкою витягла з шафи велику коробку з яскравим подарунковим папером і поставила її під ялинку.
— Буде все добре, — прошепотіла вона.
Десята година вечора. Стіл у кухні вже накрито: олів’є, курка з ароматним часником, картопля, м’ясний таріль, соління, тарталетки з ікрою — все, як належить на Новий рік.
Катя водила оком по деталях, аби переконатися, що все ідеально. Сергій із келихом шампанського стояв коло столу, тоді як Валентина Іванівна продовжувала його смикати:
— Сергію, скуштуй салат. Солі не забагато? Я солоне не люблю.
— З салатом усе гаразд, — утомлено пробубонів він. — Присядь уже, мамо, бо весь вечір на ногах.
— Ага, присядь… Потім скажете, що стара зовсім розлінилася. Ладно, не чіпайте, сама знаю, що мені робити.
Катя, тримаючи пляшку шампанського, закотила очі, проте розвернулася до них із рівною усмішкою:
— Усе накрито. Пропоную сідати до столу.
Вони розташувалися: Валентина Іванівна — по центру, Сергій праворуч, Катя зліва. Катя взяла в руки шампанське й розлила по келихах.
— Ну що, з наступаючим! — Сергій підняв свій келих, намагаючись надати святу хоч трохи позитиву.
— З наступаючим, — відгукнулася Катя, глянувши на нього ясним, але пильним поглядом.
— З наступаючим… — пробурчала Валентина Іванівна, сьорбнула трохи й зіщулилася: — Тьху, кислятина. Скільки це коштувало?
— Можеш хоч раз промовчати? — не втримався Сергій.
— А що, не можна спитати? Я, між іншим, звикла пити радянське шампанське, ото було добро!
Катя знову промовчала, лиш обмінялася з чоловіком коротким поглядом і мало помітно кивнула.
Нарешті у телевізорі залунала мелодія курантів. Усі вмовкли, слухаючи останній відлік. Сергій стиснув руку Каті, але Валентина Іванівна й тут мала свій коментар:
— Ще й куранти заїкаються… Торік телевізор показував краще, а тепер щось пищить.
— Мамо, хоч тепер припини, — буркнув Сергій, ледь усміхаючись.
— Мовчу, мовчу.
Пробив дванадцятий удар. Сергій швидко торкнувся губами Катіної щоки, а Валентина Іванівна перехрестилася й промовила:
— Ну, з Новим роком. Здоров’я всім.
— З Новим роком, — Катя відповіла стримано й одразу додала: — Час розкрити подарунки.
— Подарунки? — свекруха пожвавішала, глянувши на Катю з якоюсь підозрою. — Знову щось утнули?
Катя дістала з-під ялинки велику барвисту коробку й поставила її перед Валентиною Іванівною.
— Це для вас, Валентино Іванівно.
— І що там? — насторожилася та, пильно оглядаючи пакунок.
— Розгорніть — і побачите.
Свекруха хвилину не зводила погляду з подарунка, а тоді почала розв’язувати стрічки. Сергій дивився з боку, сіпаючись від передчуття, що зараз станеться щось незвичне.
— Катю, може, поясниш? — буркнув він.
— Поки що ні, — м’яко відказала вона, не зводячи очей із Валентини Іванівни.
Нарешті коробка була відкрита. Свекруха витягла звідти якусь тканину, спершу схожу на звичайну сукню, й раптом обличчя її різко змінилося. Вона завмерла, вдивляючись у знайомі візерунки.
— Це… — в її голосі пролунали збентежені нотки. — Де ти це взяла?..
У кімнаті наступила така тиша, що можна було почути, як у кухні тікає вода з-під крана. Сергій здивовано дивився то на матір, то на дружину.
— Мамо, що трапилося? Це якась сукня?
Не вимовивши ні слова, Валентина Іванівна обережно притисла знайдену річ до грудей і пішла в спальню.
— Катю, що відбувається? Ти ж бачиш, вона в шоці. Невже ти її навмисно образила? — підхопився Сергій.
— Зачекай трохи, — спокійно відповіла Катя.
Сергій зітхнув, похитав головою й подався за матір’ю. За кілька хвилин повернувся:
— Вона сидить і плаче… Такою я її ніколи не бачив.
Минуло з чверть години, і Валентина Іванівна нарешті з’явилася знову. Очі її почервоніли, проте вона всміхалася. Вона підійшла до Каті, чемно поклала долоню їй на плече й несподівано обняла.
— Спасибі тобі, Катю.
— Немає за що, — відповіла та тихо, теж глянувши на свекруху з теплом.
Сергій спостерігав це, геть не розуміючи:
— Можна мені пояснити? Що в тій сукні такого, що ви обидві плачете?
Він пішов до спальні, а Катя тільки мовчки проводжала його поглядом.
Сергій увійшов і завмер: на ліжку лежала нова сукня. Але фасон, мереживо, навіть узори були такі самі, як на тій старій фотографії з його батьками. Звісно, тканина й пошиття — сучасні, під фігуру матері, але загальний вигляд нагадував старі світлини.
Стоячи в заціпенінні, Сергій, здається, усе зрозумів без слів.
Нарешті вийшов у вітальню, де Валентина Іванівна сиділа біля Каті й стискала її руку.
— То це справді… Та сама сукня? — тихо спитав він, хриплуватим голосом.
— Так, — відповіла Катя, дивлячись на свекруху. — Я бачила знімок, чула ваші спогади. І вирішила, що на Новий рік ви повинні відчути щось, як тоді.
— Ти сама її пошила? — Сергій окинув коробку поглядом.
— Ну, скажімо, це була довга й клопітка справа. Але хіба важливо, як саме? — м’яко мовила Катя.
Валентина Іванівна зворушено торкнулася руки Каті:
— Дякую, доню… і пробач, якщо зле щось говорила.
Повисла незвична тиша, але тепер вона була теплою й спокійною, без тієї колючої напруги, що висіла раніше. За вікном тихо сипав перший сніг Нового року.
Сергій поглянув на них і згадав, що цього вечора сталося щось особливе. Він не міг до кінця пояснити, як Катя знайшла шлях до материних спогадів, але те було важливіше за будь-які слова чи звичні подарунки.
«Панове холуї, навіть не смійте…» Макаревич звернувся до співвітчизників