Ірина стояла біля вікна маленької кухні, спостерігаючи за своїми семирічними близнюками — Дімою й Максимом. Вони гралися у дворі, а вечірнє сонце фарбувало небо у ніжно-рожеві відтінки. Їхній будинок на околиці міста був непоказним, але теплим і затишним: двоповерховий, із маленьким садом і старою яблунею під вікном. Тут вони з дітьми жили вже пів року — з того самого моменту, як поховали Павла.
— Мам, а коли тато повернеться? — запитав Діма, зайшовши на кухню й притулившись до матері.
Серце Ірини стиснулося, але вона постаралася цього не показати. Лагідно погладивши сина по голові, вона відповіла:
— Тато більше не прийде. Він тепер на небі, дивиться на нас звідти. Ти ж пам’ятаєш?
Максим теж підбіг до мами, і Ірина обійняла обох. У них так багато було від Павла — ті самі темні волосся, сірі очі… Іноді це нагадування про чоловіка завдавало болю, але частіше — гріло серце.
— Мам, а що в нас на вечерю? — запитав Максим.
— Зроблю картоплю з котлетами, — збрехала Ірина, адже в холодильнику майже нічого не лишилося.
Грошей ставало дедалі менше. Пенсія була мізерною, а знайти роботу з двома малими дітьми — практично неможливо. Ця думка не давала їй спокою щодня, але перед дітьми вона намагалася триматися впевнено.
Раптом пролунав різкий стукіт у двері. Неждані гості — рідкість у них. Ірина занепокоїлась.
— Хлопчики, ідіть до себе, — попросила вона синів.
— Хто там? — запитав Діма.
— Не знаю. Йдіть, пограйте поки що.
Коли діти пішли, Ірина обережно підійшла до дверей і зазирнула у вічко. На порозі стояли двоє чоловіків у строгих темних костюмах — один високий і худорлявий, другий нижчий і кремезніший.
— Ви хто? — запитала вона, не відкриваючи.
— Олексій Вікторович і Сергій Миколайович. Ми хочемо поговорити про вашого чоловіка.
— Мій чоловік помер, — відповіла Ірина.
— Саме тому ми тут. Відкрийте, будь ласка.
Після коротких вагань Ірина прочинила двері, залишивши ланцюжок. Гості представилися й попросили зайти. Вона неохоче впустила їх до дому.
— Ваш чоловік, Павло Сергійович, був нашим клієнтом, — почав високий, що назвався Олексієм. — У нього був борг.
— Який борг? — перепитала Ірина, відчуваючи, як холоне всередині.
— Ігровий. Величезна сума, — Сергій простягнув аркуш паперу. — Ось розписка.
Руки жінки тремтіли, коли вона взяла документ. Побачена цифра змусила її збліднути.
— Цього не може бути! Павло іноді грав, але не на такі гроші…
— Грав, — жорстко заявив Олексій. — І програв. Тепер платити маєте ви.
— Але в мене немає таких грошей! У мене діти, я не працюю!
— Це ваші проблеми, — байдуже знизав плечима Сергій. — Маєте місяць.
— А якщо я не зможу?.. — прошепотіла Ірина.
Чоловіки перезирнулися.
— Зможете, — сказав Олексій. — Дуже радимо.
Вони пішли, залишивши після себе лише страх і безвихідь.
Кілька місяців потому Ірина стояла на цвинтарі, тримаючи букет хризантем. Поруч із нею мовчки стояли Діма й Максим. Могила Павла була ще свіжою, осіннє листя повільно спадало на камінь.
— Тату, ми тебе любимо, — прошепотів Діма, поклавши на могилу свій малюнок.
— І пам’ятаємо, — додав Максим.
Ірина дивилася на фотографію чоловіка. Він усміхався, як раніше — до всіх бід, до боргів, до його залежності. Вона згадувала останні місяці життя Павла — він став дратівливим, часто зникав, казав, що зустрічається з друзями. Вона підозрювала, що він знову п’є, але не думала, що все зайшло так далеко.
— Пробач мені, Павле… Я не знала, що все настільки погано…
На виході з кладовища вона помітила Олексія й Сергія. Вони курили і явно чекали на неї.
— Хлопчики, ідіть до машини, я зараз, — попросила Ірина дітей.
Ті слухняно пішли.
— Співчуваємо, — почав Олексій.
— Що вам потрібно? — холодно спитала вона.
— Нагадати про борг. Минуло три місяці.
— Я шукаю роботу, але з дітьми це складно…
— Знайдіть спосіб, — порадив Сергій. — Або ми знайдемо самі.
Олексій дістав розписку й показав їй.
— Це його підпис. Дім вказано як заставу.
— Як — дім?! Це єдине, що в нас є!
— Було, — знизав плечима Сергій. — Якщо борг не буде сплачений, він стане нашим.
— У вас ще три тижні, — додав Олексій. — Добре подумайте.
Вдома Ірина сиділа за кухонним столом, перераховуючи свої скромні заощадження. Сума була сміховинною. Вона дивилася на фотографію Павла на холодильнику й шепотіла:
— Навіщо ти це зробив? Чому ризикнув будинком?
Відповіді не було.
Наступного ранку вона повела дітей до школи й вирушила до банку. Можливо, схвалять кредит? Але всюди була однакова відмова.
Увечері, коли діти полягали спати, Ірина вперше за весь цей час дозволила собі розридатися. Сльози котилися щоками, змиваючи біль, страх і відчай.
За вікном лив дощ. Здавалося, весь світ плаче разом із нею.
Наступного дня в магазині Ірину окликнула подруга — Лара.
— Привіт, Ір! Чула, що ти шукаєш роботу. У мене є пропозиція — одна жінка шукає помічницю для сина-інваліда. Добре платить.
— Де вона живе?
— У котеджному містечку. Дам телефон.
Увечері Ірина зателефонувала Анні Михайлівні. Жінка призначила зустріч на наступний день.
Наступного дня Ірина приїхала в «Сосновий бір». Через домофон її запросили увійти. Двері відкрила вишукано вдягнена жінка років п’ятдесяти.
— Ірино? Заходьте.
Вони пройшли до просторої вітальні, де пахло антикваріатом і дорогими парфумами.
— Лара розповіла мені про вашу ситуацію, — почала Анна Михайлівна. — Ви вдова, маєте двох дітей, вам потрібні гроші. Мені потрібна помічниця для сина. Але ця робота — особлива. Думаю, вона вам підійде.
— Так, усе так, як ви сказали.
— У мене є син — Станіслав. Йому тридцять. Пів року тому він потрапив у аварію й відтоді… в особливому стані. За ним потрібен постійний догляд.
— Я розумію, — кивнула Ірина. — Я доглядала за своєю бабусею, знаю, наскільки це важливо.
— Справа не тільки в догляді, — Анна Михайлівна трохи помовчала. — Мені потрібна не просто доглядальниця. Мені потрібна… дружина для мого сина.
Ірина розгублено подивилася на співрозмовницю.
— Перепрошую? Ви маєте на увазі…
— Фіктивний шлюб, — спокійно пояснила жінка. — Станіслав у комі вже пів року. Лікарі кажуть — може прокинутися, а може й ні. Але якщо прокинеться, йому потрібна буде підтримка родини. Дружина поруч. А ваші діти можуть стати йому рідними.
Ірина мовчала, намагаючись переварити почуте.
— Це буде добре оплачувано, — продовжила Анна Михайлівна. — Дуже добре. Ви отримаєте більше, ніж вам потрібно. Плюс дах над головою, їжа, медична страховка для вас і дітей.
— Скільки? — майже пошепки спитала Ірина.
Жінка назвала суму. Ірина ахнула — вона була втричі більшою, ніж борг її чоловіка.
— Але я не розумію… Чому саме я? Ви ж можете найняти доглядальницю…
— Доглядальниця — це робота, — відповіла Анна Михайлівна. — А родина — це щось більше. Якщо Станіслав прийде до тями, йому знадобиться любов, турбота, підтримка. Він має відчути, що на нього чекали.
— Але ж це обман… — знову заперечила Ірина.
— Це взаємна допомога, — м’яко поправила жінка. — Ви отримуєте безпеку, ми — шанс повернути сина. Жодної шкоди, тільки користь.
Ірина замислилась. Думки металися в голові. З одного боку, пропозиція здавалася божевіллям. З іншого — вибору в неї не було.
— Мені потрібно трохи часу на роздуми, — нарешті сказала вона.
— Звісно. Але недовго. Час грає проти нас.
Удома Ірина ходила з кута в кут, розриваючись між боргом і совістю. Перед очима стояв образ її синів, будинок, який ось-ось заберуть, і майбутнє, повне страху та невизначеності.
— Мамо, ти засмучена? — спитав Діма.
— Просто втомилася, любий, — відповіла вона.
— А ми тобі допоможемо! — Максим міцно обійняв її. — Ми ж дорослі!
Ірина присіла поряд, обійняла обох.
— Хлопці, а що якби нам довелося переїхати? У великий гарний дім. Там живе дядько, якому погано, і йому потрібна наша допомога.
— А він добрий? — спитав Максим.
— Думаю, так. Зараз він як принц із казки — спить, але колись прокинеться.
— А ми його розбудимо! — натхненно вигукнув Діма.
— Можливо, — усміхнулася Ірина. — Може, саме ви йому й потрібні.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. А зранку набрала номер Анни Михайлівни.
— Я згодна, — твердо сказала вона. — Але за умов: діти залишаються у своїй школі, і я хочу побачити Станіслава до підписання документів.
— Звичайно, — погодилася жінка. — Приїжджайте завтра.
Наступного дня Ірина вперше побачила Станіслава. Він лежав у світлій кімнаті з вікнами на сад, оточений медичними апаратами. Здавалося, що він просто спить, але навіть у такому стані залишався вродливим — високі вилиці, темне волосся, довгі вії.
— Він був дуже життєрадісним, — розповідала Анна Михайлівна. — Займався спортом, працював у сімейній компанії. Навіть був заручений…
— Що сталося з нареченою?
— Пішла, — гірко всміхнулася жінка. — Щойно дізналася, що він, можливо, ніколи не встане.
Ірина підійшла ближче й обережно взяла Станіслава за руку. Вона була теплою й живою.
— Привіт, — прошепотіла вона. — Я доглядатиму за тобою.
Їй здалося, чи пальці трохи стиснулися у відповідь?
Через тиждень вони з дітьми переїхали до котеджу. Для хлопців це було справжнє пригодницьке життя — у кожного своя кімната, ігрові майданчики, стільки нових іграшок! Вони одразу полюбили новий дім і почали піклуватися про «сплячого дядька»: читали йому книжки, малювали малюнки, розповідали новини.
Ірина освоювала нові обов’язки — годування через зонд, масаж, контроль показників апаратури. З часом вона почала ставитися до Станіслава як до живої людини — розмовляла з ним, розповідала про дітей, про своє минуле.
Одного ранку, роблячи йому масаж рук, вона помітила, як він повільно розплющив очі. Спочатку здалося, що це рефлекс, але погляд був усвідомленим.
— Станіслав? Ти мене чуєш? — прошепотіла вона.
Він спробував щось сказати, але голос був надто хрипкий. Ірина обережно дала йому води через трубочку.
— Не намагайся говорити. Ти вдома.
Станіслав подивився на неї з питанням в очах.
— Мене звати Ірина. Я доглядаю за тобою. Ти потрапив у аварію, але тепер усе буде добре.
У цей момент до кімнати вбігли діти.
— Мамо, дядько Стас… — почав Діма і завмер, побачивши відкриті очі.
— Він прокинувся! — закричав Максим.
Станіслав подивився на них і усміхнувся — вперше за пів року.
Анна Михайлівна плакала від радості. Обіймаючи Ірину, вона вдячно повторювала:
— Це ви його повернули. Ваша любов, ваша турбота.
— Ми всі його повернули, — м’яко відповіла Ірина. — Діти теж були з ним щодня.
Поступово Станіслав вчився говорити, їсти самостійно, рухатися. Його відновлення стало командною роботою — Ірина, діти, медики. Він став ближчим до родини, особливо до дітей, які стали для нього рідними.
Одного вечора, коли вони залишилися наодинці, Станіслав сказав:
— Я пам’ятаю твій голос. Ти говорила зі мною, коли я не міг відповісти.
— Я думала, що ти мене чуєш, — зізналася Ірина.
— Чув. І це допомогло мені боротися.
Між ними встановився особливий зв’язок — не романтичний, але глибоко людяний, заснований на довірі та спільному шляху.
Одного разу в гості приїхав Володимир Петрович — батько Станіслава. Він уважно подивився на Ірину.
— То це ви та сама Ірина, про яку я стільки чув?
— Тату, — сказав Станіслав, взявши її за руку, — це моя дружина.
Чоловік кивнув.
— Я бачу, як ви змінили дім. І мого сина. Дякую вам, Ірино.
— Я просто робила те, що повинна була, — скромно відповіла вона.
— Ні, — заперечив він. — Ви зробили більше. Ви подарували йому родину.
Увечері, після того як гості поїхали, Ірина сиділа в саду й думала про те, як змінилося її життя. Пів року тому вона не знала, де взяти гроші на їжу, а сьогодні — у неї був дім, здорові діти та син чоловіка, який починав жити заново.
— Про що думаєш? — спитав Станіслав, підходячи до неї з палицею.
— Про те, як усе змінилося, — відповіла вона. — Раніше здавалося, що виходу немає.
— Тепер у нас є майбутнє, — сказав він. — У всіх нас.
Ірина подивилася на дім, де світилися вікна дитячих кімнат. Діма і Максим робили уроки, Анна Михайлівна читала книжку. Це була справжня родина — не ідеальна, але жива і любляча.
— Знаєш, — сказала вона, — я впевнена, що ми впораємось. З усім.
— Обов’язково, — кивнув Станіслав. — Разом.
Сидячи в тиші саду, вони слухали далекий сміх дітей і шелест листя. Попереду було багато труднощів, але Ірина більше не боялася майбутнього. У неї була родина — і цього було достатньо.
Дім наповнювався новими звуками — дитячими голосами, музикою, розмовами. Життя тривало, і воно було прекрасне у своїй простоті й теплі. Ірина зрозуміла: іноді найдивніші повороти долі ведуть до найсвітліших кінців.
— А що це ти спадок отримала і мовчиш?! Ти ж знаєш, як нам важко