Справжня рідня

Люба стояла навпроти батьків, із похиленою головою. Сьогодні до них сватався Іван Поліщук.

Батько навіть не дослухав хлопця — вказав йому на двері, а потім покликав доньку:

— Невже у всьому селі не знайшлося кращого парубка? У нього ж мати була з диваком, та й батько, кажуть, нівроку. У лісництві трудився, а біля хати замість нормального тину — гнилі кілки. Жили бідненько: харчувалися тим, що в городі вродило. Син узимку в драних валянках бігав, а щойно сніг танув — ходив босоніж, бо взуття йому купити не могли.

— Але це було давно, — намагалася перечити Люба. — Відтоді минуло більш як двадцять років. Тепер Ваня і ремонт у хаті зробив, і паркан поставив новенький, і лазню збудував. Він же в технікумі вчився, а як у кого в селі проблеми з електрикою — то відразу за Ванею біжать. Та ти ж і сам торік його кликав допомогти з проводкою!

— Я не бажаю нічого слухати! — урвав батько. — Вечорами сидітимеш удома. Прийшла з роботи — й ні кроку з обійстя. Зрозуміла? Мамо, — звернувся він до дружини, — забери в неї телефон і сховай кудись.

Але ж, як нині ведеться, щоб замкнути дівчину від усього світу, однієї лише заборони чи вилученого телефона замало: треба й інтернет відключити, і комп’ютер сховати.

Тож Люба з Іваном вечорами все одно спілкувались.

А вже за тиждень, після невдалого сватання, Люба нишком зібрала речі у дві великі торби й серед ночі, поки батьки спали, подала їх хлопцеві у вікно. Потім і сама вилізла.

На роботу дівчина рушила від Івана. Та біля порога контори її очікувала мати.

— Батько сказав переказати: якщо сьогодні додому не повернешся — він тебе дочкою більше не вважатиме.

— Мамо, але я люблю Ваню. Ми однаково одружимось. Якщо ви не хочете мати зі мною справи — це ваш вибір. Проте часи змінилися, я не рабиня.

Так Люба й Іван і побралися. Офіційно шлюб реєструвала в приміщенні сільради Любина тітка, Віра Федорівна. Вона жодного разу не усміхнулася молодятам, швидко прочитала потрібний текст і вручила їм документ.

Батько свого слова дотримався: до домівки дочки та зятя не навідувався, а коли бачив їх на вулиці — відвертатися. І матері заборонив будь-яке спілкування з дочкою. Коли ж Люба народила первістка Микиту — батьки взагалі нічого не передали на вітання й навіть не прийшли глянути на онука.

Не раз мама крізь вікно спостерігала, як Люба везе коляску — прямувала до ФАПу або крамниці. Збиралася вибігти, але щоразу стримувалася: боялася порушити батькову волю. Та й сама вона неласкаво ставилася і до зятя, і до доньки, досі сердилася за їхній вибір. Якщо сусідки чи інші люди при нагоді хотіли розповісти їй, як живе Люба, — вона тут-таки зрізала розмову.

Отак онука, Микиту, бабуся побачила лише через сім років, коли той ішов ошатно вдягнений з осіннім букетом айстр до першого класу сільської школи.

І навіть тоді мати не вийшла, аби з ним познайомитися.

А взимку стався випадок, що змусив Любу знову з’явитися в батьківському домі.

Хлопчаки верталися додому після уроків і мчали повз магазин. Біля ґанку стояв Микитин дід Василь із двома знайомими. Діти помітили слизьку крижану гірку недалеко від магазину й почали кататися. Хтось з’їжджав на портфелі, інші на снігу. Микита спробував з’їхати стоячи, та послизнувся й гепнувся, гучно крикнувши.

Підвівшись, він побачив, що в зап’ясті лівої руки щось негаразд: було скривлено в неприродний бік.

Хлопці кинулися до дорослих, що стояли біля входу, волаючи викликати медсестру. Саме тоді Василь обернувся й швидко пішов геть, залишивши внука на чужих людей.

Фельдшер зафіксував руку шиною й сказав їхати до райлікарні на рентген. Іван одразу взяв Микиту й повіз в район. Увечері Люба, зібравшись із духом, уперше за дев’ять років переступила ґанок батьківської хати. Батьки вечеряли.

Глянувши на батька, сказала лише:

— Я тебе ненавиджу.

Потім розвернулася й пішла.

Поки Микита вчився у другому класі, Люба народила донечку — Оленку.

А взимку трапилося горе — будинок, де жили Люба й Іван, згорів ущент. Довелося похапцем винести дітей і документи. Люба, згорнувши у ковдру тримісячну доньку, лише спостерігала, як полум’я пожирало всі їхні старання й речі. Іван та Микита мовчки стояли поруч. Приїхали пожежники, загасили, що залишилося, оглянули обвуглене згарище й поїхали геть.

— Треба десь переночувати, а потім думатимемо, — сказав Іван. — Ходімо до твоїх батьків.

— Не пустять, — похитала головою Люба.

— Мусить пустити, — впевнено відповів він. — Не може ж бути настільки безсердечним.

Проте все виявилося так, як боялася Люба: батько їх від порога відігнав.

— У моєму домі чужим не місце, — насуплено пробурмотів Василь, оглядаючи Любу з немовлям, Микиту й Івана.

— Васю! — за спиною пролунала заплакана мати.

Та Василь лише гупнув дверима.

Їх прихистила сусідка — Валентина Степанівна, старша й самотня жінка.

— Живіть, скільки треба, — мовила вона.

Минуло майже два роки, що Люба з Іваном мешкали у Степанівни.

Щойно розтанув сніг, Іван узявся до згарища: розібрав почорнілі залишки дерева. Колеги по роботі зібрали кошти, самому Іванові як постраждалому від пожежі надали матеріальну допомогу. Він закупив будматеріали та вже в травні розпочав відбудову. Все зароблене вкладав у будинок.

Того літа, доки стояло будівництво, Люба поралася на городі, намагалася виростити й зберегти більше овочів, аби не витрачати зайве у крамниці. Завела козу й кролів, хоча й гадки не мала, що колись таким займатиметься.

Лише наступної осені, коли вже схопилися приморозки, вони заселилися у власне помешкання. Дні ставали холодними, тож поспіли якраз вчасно.

Взимку серйозно заслабла Валентина Степанівна. Три тижні лежала пластом. Люба доглядала її за порадами фельдшера, навчилася робити ін’єкції, розтоплювала піч, готувала гаряче й допомагала митися.

— Ой, створила тобі мороку, Любо, — зітхала Степанівна.

— Нічого. Найголовніше — одужуйте. От Микита зараз принесе вам молока.

Хлопець не забарився і, принісши відро, сказав:

— Бабусю Степанівно, мама каже, пийте, поки тепле!

Так вони й жили разом. Микиті вже виповнилося чотирнадцять. Виріс майже як батько, над верхньою губою темна смужка з’являється. А Оленка теж підросла й тепер допомагала мамі обривати ягоди смородини.

Якось у кінці липня до паркану їхнього двору підійшла Любина мати. Постояла, прислухаючись.

За той паркан було чутно:

— Бабуню, в бочці води вже достатньо, увечері я сам усе полю.

— Дякую, Микитко, дякую, онучку, — відповіла Степанівна.

Люба помітила матір і підійшла.

— У батька стався інсульт, частину тіла паралізувало, говорити не може. Три доби тому додому привезли. Я сама не справляюся: і він, і господарка, і город… Може б, ти прийшла, допомогла?

Люба глянула на неї з холодною відчуженістю:

— Ви ж мене ніколи того не вчили. І я не прийду.

— Любо, це ж твій рідний батько! Це ж наша кров!

— А моя рідня — це Іван, діти та Степанівна. Я не прийду, — повторила Люба й, узявши за руку дочку, рушила до грядок.