Ірина нервово перебирала чотки з дерев’яних намистин — подарунок доньки з Балі. Тридцять п’ять років шлюбу з Володимиром склалися в калейдоскоп спогадів: ось вони молоді, в гуртожитку, варять суп з однієї картоплини; ось вона ночами шиє на замовлення, поки він доучувався в інституті; ось перша квартира, ремонт власними руками; ось народження доньки…
І завжди, абсолютно завжди, вона стояла на пів кроку позаду.
— Ти ж знаєш, що я маю право розпоряджатися нашою власністю, як вважатиму за потрібне? — голос Володимира звучав оманливо спокійно, як завжди, коли він готувався вибухнути.
— Володю, але ж ми домовлялися… — Ірина намагалася не видати тремтіння в голосі. — Дача — це ж наша спільна…
— Наша? — чоловік театрально підняв брову. Ця звичка з’явилася у нього років п’ятнадцять тому, разом із першими сивими волосками та повноваженнями начальника відділу. — Хто за неї платив? Хто її будував? Хто брав кредити?
— Я теж усе життя працювала! — Ірина поставила чашку на стіл так різко, що чай розлився на скатертину. В інший час вона б одразу кинулася витирати, але не зараз. — І дачу ми будували разом. Я, між іншим, весь город доглядала!
— Город! — Володимир засміявся, ніби почув анекдот. — Ти серйозно порівнюєш свої помідорчики з моїми вкладеннями?
— Послухай, Іро, давай без істерик. Завтра ми йдемо до нотаріуса, і я оформлюю дарчу на Сергія.
— На свого племінника? — Ірина відчула, як усе всередині похолоділо. — А як же наша донька? Внуки?
— Син сестри — теж родина. До того ж у нього бізнес, він збереже і примножить.
— Але чому саме зараз? Чому за моєю спиною?
Володимир підвівся з-за столу й поблажливо поглянув на дружину зверху вниз.
— Бо я так вирішив. І не треба влаштовувати театр. Завтра об одинадцятій у нотаріуса.
Можеш бути присутня, якщо хочеш, але вирішувати все одно буду я, — він помовчав і додав, мов забиваючи цвях: — Зрештою, юридично ти мені ніхто. Ми навіть не розписані офіційно, якщо ти забула. Так, тридцять п’ять років співжиття.
Цього удару Ірина не очікувала. Вони справді довго жили в цивільному шлюбі, але ж потім таки розписалися! Щоправда, цей момент у їхній історії якось стерся, збляк — не було ні білого плаття, ні весільної подорожі. Просто буденно поставили підписи в РАЦСі перед народженням доньки.
Коли за Володимиром зачинилися двері спальні, Ірина залишилася сидіти на кухні, втупившись в одну точку. Образа й безсилля накрили з головою. Невже для нього вона всі ці роки була просто зручною домогосподаркою? «Ти мені ніхто» — ці слова пекли, як розпечене залізо.
Заснути не вдалося. О третій ночі Ірина здалася, встала і ввімкнула комп’ютер. Тремтячими пальцями набрала в пошуку: «Права подружжя на спільне майно».
До восьмої ранку Ірина вже стояла біля дверей юридичної консультації, нервово поглядаючи на годинник.
Ніч за читанням законодавчих статей залишила під очима синці, але й принесла несподіване відкриття: виявилось, вона катастрофічно мало знала про свої права.
— Доброго дня, ви до Анни Сергіївни? — привітно усміхнулася молода секретарка. — Проходьте, вона вже чекає.
Анна Сергіївна, мініатюрна жінка років сорока в строгому костюмі, уважно вислухала плутану розповідь Ірини, не перебиваючи.
— Отже, кажете, шлюб зареєстрований, але чоловік стверджує протилежне?
— Так, я навіть засумнівалася… Стільки років минуло. Але я знайшла свідоцтво у старій шкатулці.
— А коли почали будувати дачу?
— У дев’яносто шостому. Землю купили роком раніше.
Анна Сергіївна щось швидко занотувала.
— Тобто вже в офіційному шлюбі. А на кого оформлена власність?
— На Володимира, — Ірина опустила голову. — Тоді так було простіше… Він наполіг.
— Але ви вкладали кошти? Брали участь у будівництві?
— Звісно! Я працювала вчителькою, усю зарплату віддавала. А влітку ми разом будували: я і штукатурила, і фарбувала. Потім ділянку впорядковувала, сад розбила…
Юристка кивнула і дістала з шухляди теку з документами.
— Ірино Миколаївно, послухайте мене уважно. За законом майно, набуте у шлюбі, є спільною сумісною власністю, незалежно від того, на кого воно оформлене. Ваш чоловік не може одноосібно розпоряджатися дачею без вашої згоди.
— Справді? — Ірина відчула, як до горла підкотився клубок.
— Ба більше, — Анна Сергіївна нахилилася ближче, — якщо у вас збереглися квитанції про оплату, фотографії будівництва, свідчення очевидців — усе це посилить вашу позицію.
Через дві години Ірина вийшла з офісу з текою документів і чітким планом дій. Усередині розгорявся вогник, якого вона не відчувала вже багато років. Увесь шлях додому перетворився на уявну інвентаризацію: фотоальбоми, старі чеки в коробці на антресолях, виписки з банку…
— Де ти була? — Володимир навіть не підняв очей від газети, коли вона зайшла. — Обід не готовий?
— Нам треба поговорити, — Ірина й сама не впізнала свій голос — спокійний, твердий.
— Про що ще? Ми, здається, все обговорили. За годину їдемо до нотаріуса.
— Володимире, — вона навмисно уникала домашнього «Володю», — я хочу, щоб ти знав: я не дам згоди на дарування дачі.
Чоловік нарешті відірвався від газети, в його погляді промайнуло здивування.
— Що значить «не дам згоди»? Тобі не потрібно нічого давати чи не давати. Ти тут взагалі ні до чого.
— Справді? — Ірина поклала перед ним свідоцтво про шлюб. — Думаю, нотаріусу буде цікаво дізнатися, що ми офіційно одружені вже тридцять один рік. І що дача — наша спільна власність.
Володимир поблід, потім почервонів, його рука здригнулася, зім’явши аркуш газети.
— Ти що, з глузду з’їхала? При чому тут… Це ж просто папірець! Я все купував, я будував!
— Ми будували, — твердо поправила Ірина. — І я можу це довести. У мене є фотографії, документи, свідки.
— Ти мені погрожуєш? — його голос став небезпечно тихим.
— Ні, я просто вперше за тридцять п’ять років кажу тобі «ні».
Хвилину вони мовчки дивилися одне на одного, як чужі люди. Потім Володимир різко підвівся, перекинувши стілець.
— Як хочеш. Поїхали до нотаріуса. Подивимось, чого варті твої погрози.
Офіс нотаріуса зустрів їх прохолодою кондиціонера й спокійною діловою атмосферою. Стримана літня жінка з акуратно укладеним сивим волоссям — Інна Павлівна — окинула подружжя уважним поглядом і, здається, одразу відчула напругу між ними.
— Отже, ви хочете оформити дарчу на заміську нерухомість, — нотаріус перегорнула документи. — На вашого племінника, Сергія Анатолійовича?
— Саме так, — Володимир розсівся в кріслі з виглядом людини, звиклої, що все відбувається за його сценарієм.
Ірина сіла поруч, міцно стискаючи свою теку. Серце билося так сильно, що, здавалося, його стукіт чули всі присутні.
— Володимире Петровичу, наскільки я розумію, ви перебуваєте у шлюбі? — Інна Павлівна глянула поверх окулярів.
— Ну, формально — так, — він недбало махнув рукою. — Але дача оформлена на мене, дружина не має до неї жодного стосунку.
Нотаріус повернулася до Ірини:
— А ви згодні на дарування?
Момент істини. Ірина глибоко вдихнула.
— Ні, не згодна. І хочу заявити, що цей об’єкт нерухомості є нашим спільно нажитим майном.
Володимир пирхнув так голосно, що це прозвучало майже непристойно.
— Що за нісенітниця! Я за все платив! Мої гроші, моя праця!
— Інно Павлівно, — Ірина розкрила свою теку, намагаючись, щоб руки не тремтіли, — у мене є документи, які підтверджують, що дача купувалась і будувалась у період офіційного шлюбу. Ось свідоцтво, — вона виклала перший документ.
— Та в нас пів країни у цивільному шлюбі живе! — Володимир театрально розвів руками. — Яка різниця, є папір чи немає?
— З юридичного погляду — принципова, — сухо зауважила нотаріуска, вивчаючи свідоцтво.
— А ось фотографії будівництва дачі, де ми працюємо разом, — Ірина виклала цілу стопку. — Ось виписки з моєї зарплатної картки з щомісячними зняттями великих сум — усе йшло на будівництво. І свідчення наших сусідів по ділянці, які підтверджують мою участь у будівництві та облаштуванні дачі.
Володимир почервонів і схопився на ноги.
— Що це за цирк?! Ти за моєю спиною збирала цю… цю компрометуючу інформацію?
— Не таку, що компрометує, а таку, що підтверджує мої права, — спокійно відповіла Ірина, сама дивуючись своєму спокою. — Я тридцять п’ять років стояла за твоєю спиною. Час стати поруч.
— За законом, — неголосно перебила тишу Інна Павлівна, — усе, що подружжя нажило в шлюбі, є їхньою спільною власністю. Звичайно, якщо тільки у вас немає шлюбного договору. Такий договір у вас є?
— Який ще договір?.. — Володимир з силою впав у крісло. На лобі виступили дрібні краплі поту, він нервово стис підлокітники. — Які договори… ми ж одружувались, коли про це ніхто й не чув!
— У такому разі, — нотаріуска спокійно склала руки на столі, — щоб продати нерухомість, потрібна письмова, нотаріально завірена згода дружини. Без цієї згоди угода може бути визнана недійсною.
У кабінеті запанувала дзвінка тиша. Ірина раптом відчула всередині якесь тепле розливання — не зловтіха, ні… Радше щось схоже на справедливість, яка нарешті повернулася на своє місце.
— Це шантаж, — вирвалось у Володимира; слова прозвучали, як зміїне шипіння. — Ти просто мстишся мені — за вчора…
— Ні, — Ірина похитала головою, трохи усміхнувшись без злості. — Я втомилась бути «ніким». Я — твоя дружина, мати нашої доньки, бабуся онуків. Я маю право говорити, чуєш? І зараз — я говорю.
— Думаю, вам варто обговорити це наодинці, — невпевнено запропонувала нотаріуска, дивлячись поверх окулярів. — Якщо знайдете компроміс, я підготую документи.
— Яке ще погодження?! — Володимир з силою вдарив кулаком по підлокітнику. — Або по-моєму — або ніяк! От і все.
— Тоді — ніяк, — проронила Ірина тихо, але цього разу — дивовижно твердо. — Я не підпишу.
Уперше в житті вона побачила в його очах не гнів — розгубленість. І ще щось… Щось схоже на повагу. І як же приємно було раптом відчути цю силу всередині — своє законне право бути почутою.
Додому вони повертались у цілковитій тиші. Володимир зосереджено дивився на дорогу, кісточки його пальців побіліли від напруги, з якою він стискав кермо. Ірина крадькома поглядала на чоловіка, намагаючись здогадатись, що в нього в голові. Тридцять п’ять років разом, а зараз він здавався їй чужим.
Коли авто зупинилося біля під’їзду, Володимир не заглушив двигуна.
— Я поїду провітрюсь, — кинув він, не дивлячись на дружину.
Ірина мовчки вийшла з машини. Думка, що він може не повернутися, промайнула і зникла. Чомусь не було страшно. Те дивне відчуття спокою, що прийшло до неї в кабінеті нотаріуса, не відпускало.
Вдома вона одразу зателефонувала доньці.
— Мамо, що сталося? — Наталя завжди відчувала її настрій. — У тебе зовсім інший голос.
— Ми з батьком… поговорили. Серйозно поговорили.
— Тільки не кажи, що ви розлучаєтеся! — у голосі доньки прозвучала паніка.
— Ні, що ти, — Ірина несподівано для себе розсміялася. — Навпаки. Здається, ми вперше за багато років починаємо справді розмовляти.
Коли стемніло, Ірина накрила на стіл, дістала з серванта дві кришталеві чарки — подарунок на срібне весілля — і сіла чекати. Час тягнувся повільно. О пів на одинадцяту грюкнули вхідні двері. Володимир зайшов на кухню, з втомленим виглядом сів навпроти дружини.
— Думав, ти вже спиш, — сказав він, намагаючись приховати здивування від накритого столу.
— Чекала тебе, — просто відповіла Ірина. — Будеш вечеряти?
— Буду, — помовчав, потер перенісся. — Послухай… про сьогоднішнє…
— Не треба зараз, — похитала головою вона. — Давай просто поїмо.
Вони повечеряли мовчки. Ірина налила в чарки напій, який Володимир привіз з останнього відрядження.
— То за що п’ємо? — невпевнено усміхнувся він.
— За новий початок, — Ірина підняла чарку. — За нас.
Звук кришталю пролунав, як маленький дзвоник. Володимир випив одним махом, поставив чарку, довго дивився на скатертину, ніби шукав там потрібні слова.
— Я злякався сьогодні, — нарешті промовив. — Не нотаріуса, не твоїх документів… Тебе. Ти була… іншою.
— Я була собою, — тихо сказала Ірина. — Тією, яку ти колись покохав. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — він раптом усміхнувся. — Ти тоді сперечалася зі мною про Бродського. Я ще подумав — от заноза!
— А потім ми поїхали на дачу до твого друга й проговорили всю ніч на веранді.
— І ти сказала, що хочеш такий самий будиночок, обов’язково з верандою.
Ірина кивнула. В горлі стояв клубок.
— Володю, я не хочу відбирати у тебе право вирішувати. Я просто хочу, щоб ми вирішували разом. Як раніше.
Він простяг руку через стіл, накрив її долоню своєю — жест, якого не було вже багато років.
— Знаєш, я ж хотів як краще. Сергій — бізнесмен, у нього зв’язки, він би зберіг дачу…
— А наші онуки? Вони ж кожне літо там. Пам’ятаєш, як Дімка навчився плавати в нашому ставку? Як Аліса збирала для тебе суниці?
— Пам’ятаю, — тепер його голос затремтів. — Але я думав… чорт, сам уже не знаю, що думав. Напевно, про престиж, про статус… Дурниці це все.
— Не дурниці, — м’яко заперечила Ірина. — Просто ти забув спитати мене. А я забула нагадати, що теж маю право голосу. Ми обоє винні.
Вони проговорили до світанку — як колись, на чужій веранді, тридцять п’ять років тому. Про доньку, про онуків, про занедбану альтанку на дачі, яку давно час відремонтувати, про спільні плани. Вперше за багато років — саме спільні.
Вранці, за сніданком, Володимир діловито розклав на столі папери.
— Ось що я пропоную: оформимо дачу у спільну власність, як і має бути. Потім складемо заповіт на Наталю й онуків.
— А як же Сергій? — обережно запитала Ірина.
— Передумав. Племінник — це добре, але не ціною сімейного спокою. Я вчора довго їздив, думав… Пробач мені за «ніхто». Це я був ніким без тебе всі ці роки, просто боявся зізнатися.
Ірина дивилася на чоловіка й бачила в ньому водночас і впертого студента, в якого колись закохалася, і досвідченого чоловіка, з яким пройшла через усе. Тільки тепер вони були не двоє проти всього світу — а двоє разом. Один за одного. І за себе.
— Значить, мир? — простягнула руку.
— Мир і новий розділ, — Володимир міцно потиснув простягнуту долоню. — До речі, як щодо тієї веранди, про яку ти мріяла? Може, нарешті побудуємо?
— Вісім років про мене не згадували, а щойно дізналися про гроші — одразу родичі?