— Який ще дівич-вечір? Це ж суцільне свавілля! Віталій мав тобі заборонити, навіть якби ми не приїжджали. А тепер ти просто зобов’язана залишитися вдома. Родина – понад усе!
У слухавці пролунали короткі гудки. Віталій усміхнувся:
— Ну що, поговорила? Тепер давай до роботи. І так пів години втратили.
– Віталіку, але я ж не можу скасувати дівич-вечір! Ти розумієш, що без мене нічого не вийде? – Єва у відчаї дивилася на чоловіка, який спокійно пив ранкову каву.
– А доведеться. Батьки приїжджають увечері, – він навіть не відірвав очей від телефону. – Треба квартиру до ладу привести, вечерю приготувати.
– Але чому саме сьогодні? – голос Єви затремтів. – Лариса ж виходить заміж, я її дружка. Ти пам’ятаєш, як вона на нашому весіллі розривалася? І за себе, і за твого Пашку, який узагалі забив на свої обов’язки!
– Не драматизуй, – скривився Віталій. – З подругами зустрінешся іншим разом, подумаєш.
Це було вже занадто.
– Твої батьки можуть приїхати будь-якими вихідними, а весілля у подруги буває раз у житті!
– Мама хоче сьогодні – значить, сьогодні. Давай, дзвони своїй Ларисі й берися за прибирання.
Єва не впізнавала чоловіка. Раніше вона й не помічала, що він так схиляється перед батьками, повністю ігноруючи її плани та бажання. Набравши номер свекрухи, вона спробувала пояснити ситуацію, але у відповідь почула:
– Який ще дівич-вечір? Це ж суцільне свавілля! Віталій мав тобі заборонити, навіть якби ми не приїжджали. А тепер ти просто зобов’язана залишитися вдома. Родина – понад усе!
У слухавці знову пролунали короткі гудки. Віталій усміхнувся:
– Ну що, поговорила? Тепер давай до роботи. І так пів години втратили.
– І не подумаю, – твердо промовила Єва. – У мене свої плани, і я їх не скасовуватиму. Хочеш приймати батьків – сам готуй і прибирай.
– Якщо підеш – можеш не повертатися.
– Що ж, доведеться тобі ще раз потерпіти. Я за речами зайду на днях.
А ще пів року тому все було зовсім інакше. Їхнє весілля… Господи, якою ж щасливою була Єва того дня! Біле плаття, фата, коханий поруч, і Лариса – вірна подруга, яка не спала дві доби, аби все пройшло ідеально.
Хто ж знав, що сімейне життя виявиться зовсім не таким, як у дівочих мріях? Ні, спочатку все складалося чудово – затишні вечори вдвох, спільні прогулянки набережною, довгі розмови про все на світі… Віталій був ніжним, турботливим, уважним. Єва не могла натішитися – як же їй пощастило з чоловіком!
Перші тривожні дзвіночки з’явилися, коли свекруха почала телефонувати тричі на день. То сусідка бачила, як Єва розмовляла в супермаркеті з якимось чоловіком – двоюрідним братом, між іншим! То вона сама натрапила в соцмережах на фото, де Єва в короткій сукні. Не личить заміжній жінці так одягатися!
Єві це здавалося кумедним. Ну, має свекруха свою думку – у кого її немає? Головне, що чоловік завжди на її боці. Був… Якийсь час. А потім усе почало непомітно змінюватися.
Любов Інокентіївна поступово забирала сина під свій контроль. Спочатку ніби непомітно – порада тут, докір там. А потім і взагалі – не встигне Єва щось сказати, як Віталій уже в телефоні, матері пише. І все частіше його відповіді починалися зі слів: «А от мама каже…».
Тепер ось і до прямих ультиматумів дійшло. «Не повертайся», значить? Єва з гіркотою усміхнулася. Цікаво, це його слова чи теж «мама сказала»?
Вона йшла швидким, впевненим кроком, подумки перебираючи список справ на сьогодні. Дівич-вечір має бути ідеальним – вона надто багато сил у нього вклала, щоб щось пішло не так. У сумці лежало все необхідне – сценарій, подарунки, улюблена коктейльна сукня…
Телефон задзвонив – Лариса.
– Єво, ти де? Пашка дзвонив, сказав, що у вас там якісь проблеми…
– Все чудово, – бадьоро відповіла Єва. – Я вже в дорозі. О третій зустрічаємося в «Гранаті», як домовлялися. До речі, сюрприз, який я обіцяла, буде щось неймовірне! Дівчата будуть у захваті.
– Але Пашка сказав…
– Лар, стоп! – м’яко перебила її Єва. – Сьогодні твій день, і я не дозволю нічому його зіпсувати. Все під контролем, правда. Про мої справи поговоримо потім, зараз є речі важливіші. Ти сукню забрала?
– Так, зранку… Слухай, а може…
– Навіть не думай! – розсміялася Єва. – Я не дарма все це організовувала. У мене там авторський торт, фотограф, програма… Будемо святкувати!
Телефон знову завібрував – цього разу Віталій. Єва скинула виклик, навіть не глянувши, і вимкнула телефон. Дістала список справ і усміхнулася, дивлячись на перший пункт: «15:00 – зустріч гостей, вітальні коктейлі».
Проблеми зачекають до завтра. А сьогодні у неї є важливіші справи – її найкраща подруга виходить заміж, і цей вечір має стати особливим.
Десь у глибині душі заворушилася гіркота – здається, її власний шлюб добіг кінця. Що ж, тим більше немає сенсу думати про це зараз. Завтра вона забере речі й почне нове життя. А сьогодні… сьогодні буде дівич-вечір, який запам’ятається надовго!
Єва дістала телефон, увімкнула його востаннє – треба було попередити персонал, що вона прийде трохи раніше. На екрані висвітилися кілька пропущених дзвінків від Віталія і три повідомлення від свекрухи. Вона навіть не стала їх відкривати – швидко набрала номер ресторану, вирішила питання і знову вимкнула телефон.
До «Граната» залишалося десять хвилин ходьби. Єва подумки пробіглася по плану вечора – фотограф буде о четвертій, сюрприз вона приберегла на сьому… Здається, все враховано. Вона розправила плечі й пришвидшила крок. Треба ще встигнути перевірити оформлення залу до приходу гостей.
Свято було в самому розпалі. У VIP-залі «Граната» лунав сміх, дівчата щойно закінчили черговий конкурс. Єва впіймала щасливий погляд Лариси – подруга сяяла від радості, і це було найголовніше. Саме таким і має бути дівич-вечір.
– А тепер час для головного сюрпризу! – оголосила Єва, краєм ока помітивши знайому постать біля входу. Віталій. І, звісно, Любов Інокентіївна за його плечем.
Єва ледь помітно скривилася, але тут же усміхнулася гостям:
– Дівчата, зараз буде щось особливе! Увага на екран!
За її сигналом у залі приглушили світло, і на стіні розгорнулася історія кохання Лариси та її нареченого – від першої зустрічі до пропозиції руки та серця. Під захоплені вигуки в зал викотили триярусний торт, прикрашений мереживною глазур’ю.
– Розважайтеся! – Єва махнула рукою діджею, щоб увімкнув музику гучніше. – Я зараз повернуся.
Вона швидко рушила до виходу, дорогою кивнувши менеджеру ресторану – той одразу зрозумів і пішов слідом. Біля самих дверей Єва озирнулася – Лариса в оточенні подруг захоплено розглядала торт. Чудово, можна розібратися з незваними гостями.
– Вийдемо, – неголосно, але твердо сказала вона, зустрівшись поглядом із чоловіком.
– Нікуди ми не вийдемо! – обурилася Любов Інокентіївна. – Ти негайно…
– Або ми вийдемо й поговоримо, або охорона виведе вас просто зараз, – так само спокійно відповіла Єва. – Обирайте.
У холі було тихо й прохолодно. Менеджер тактовно залишився біля дверей.
– Що ви тут робите? – Єва схрестила руки на грудях.
– Як це що? – сплеснула руками свекруха. – Ти покинула чоловіка, дім…
– Я нікого не кидала. Він знав, що у мене важливий захід, який я організовувала кілька тижнів. І що я не дозволю його зірвати через ваші примхи.
– Маминих примх? – процідив Віталій. – Та як ти…
– А чиїх? – перебила Єва. – Твоїх власних рішень я щось давно не чула. Лише «мама сказала», «мама вважає»… І знаєш що? Я втомилася. Втомилася сперечатися, втомилася доводити, що маю право на власну думку і своє життя.
– Та як ти смієш! – задихнулася від обурення Любов Інокентіївна. – Віталику, невже ти дозволиш…
– Ось! – Єва гірко всміхнулася. – Знову «Віталику, зроби те, Віталику, скажи це». А ти сам хоч щось можеш вирішити?
Вона повернулася до менеджера:
– Будь ласка, проведіть гостей до виходу. І попередьте охорону, щоб більше їх не пропускали.
– Ти ще пожалкуєш! – вигукнув Віталій.
– Ні, – похитала головою Єва. – Я ж до останнього сподівалася, що ти прокинешся. Що зрозумієш – не можна бути одночасно хорошим сином і хорошим чоловіком, якщо мама вимагає обирати між нею і дружиною. Ти зробив вибір. Що ж… – вона зняла обручку. – Тримай. Далі живіть, як хочете.
Рішуче розвернувшись, вона повернулася в зал. Музика, сміх, щасливе обличчя Лариси… Ось що зараз важливо. А все інше… Все інше зачекає до завтра.
– Єво! – гукнув її Віталій.
Вона не обернулася. Краєм ока помітила, як охоронець чемно, але наполегливо випроваджує незваних гостей. У грудях трохи щеміло, але головне почуття було – полегшення. Наче нарешті відчепила важкий тягар, що тягнув назад.
– Дівчата! – Єва ляснула в долоні. – Хто готовий до наступного конкурсу?
Вечір тривав. І все йшло як треба – судячи з сяючих очей Лариси та захоплених вигуків подруг. А особисті проблеми… Що ж, тепер у неї буде час розібратися з ними без огляду на чужу думку.
Дівич-вечір закінчився далеко за північ. Єва викликала таксі останнім гостям, обійняла щасливу Ларису й нарешті присіла на диван у спорожнілому залі. Треба було ще завершити кілька організаційних моментів, але можна дозволити собі п’ять хвилин перепочинку.
Добре, що Тамара сама запропонувала пожити в неї, поки Єва не визначиться з подальшими планами. «Яке там пожити, – усміхнулася вона про себе, – завтра ж почну шукати квартиру».
На всякий випадок вона увімкнула телефон: раптом у Тамари щось змінилося або Лариса вирішить щось уточнити. Завтра непростий день.
– Єво, – озвалася прибиральниця, – вам би йти відпочивати, ми тут самі закінчимо.
– Зараз, – Єва потерла втомлені очі. – Тільки документи перевірю.
Минуло всього пів року з їхнього весілля. Здавалося б – тільки почали жити разом, тільки-но звикали одне до одного… Хоча ні, не звикали. З кожним днем ставало тільки гірше – нескінченні дзвінки свекрухи, її контроль, поради, претензії. А Віталій… Єва сумно похитала головою. Як швидко її впевнений у собі наречений перетворився на хлопчика, що постійно оглядається на маму.
У сумочці задзвонив телефон. Лариса.
– Як ти? – голос подруги звучав стурбовано.
– Нормально, – Єва усміхнулася. – Свято вдалося, правда?
– Вдалося… Слухай, я тут подумала. Може, переїдеш до мене? У мене просторо, більше місця, ніж у Тамари.
– У тебе весілля за тиждень, наречений речі перевозить, метушня і звикання. Ще й мені там із моїми проблемами з’явитися – от вже ні, дякую, – розсміялася Єва. – Мені й у Тамари буде добре.
– Ти впевнена? Я хотіла б бути поруч із тобою.
– Лар, все справді добре. Знаєш, я навіть рада, що так сталося. Скільки можна було терпіти це «мама сказала, мама вирішила»?
– А він… більше не дзвонив?
– Дзвонив, – Єва знизала плечима. – Телефон був вимкнений. Про що з ним говорити? Я все сказала. Завтра заберу речі й…
– Одна?
– А що такого? Він завтра працює, а якщо свекруха прийде… Ну то й що, битися вона ж не полізе.
– Єв…
– Все, досить про мене! – рішуче обірвала вона. – У тебе весілля за тиждень, давай краще на цьому зосередимося. До речі, у мене є ідея…
Спати Єва лягла на початку п’ятої – добре, що Тамара заздалегідь залишила ключі й застелила диван. Завтра неділя – можна нікуди не поспішати, спокійно поїхати за речами. А там… Що ж, життя триває. І нехай не так, як мріялося, але тепер – за її правилами.
Через тиждень Єва стояла поруч із сяючою Ларисою в РАЦСі. Весілля вдалося на славу – як і годиться святу справжнього кохання. Дивлячись на щасливих молодят, Єва раптом зловила себе на думці – а вона зовсім не сумує. Ні через розлучення, ні через втрачені ілюзії.
Віталій, звісно, намагався «поговорити». Дзвонив, писав повідомлення – спершу злі, потім улесливі. Навіть Павла під’єднала – той приходив в офіс, мнувся біля її столу, натякав, що «треба ж якось вирішувати». Єва лише знизувала плечима – а що вирішувати? Все вже вирішено.
Любов Інокентіївна теж не залишилася осторонь – строчила гнівні повідомлення, погрожувала «всім розповісти». Єва не відповідала – немає сенсу. Нехай розповідає. Правда все одно спливе – благо, і серед колег Віталія, і серед спільних знайомих було чимало тих, хто давно все розумів.
«Ви не пара, – якось сказала Тамара за вечірнім чаєм. – Він мамин синочок, а ти – самостійна. Рано чи пізно все одно б розійшлися. Навіть дивно, що так довго трималися».
І подруга має рацію. Просто Єва надто пізно зрозуміла: не можна створити власну сім’ю, якщо один із подружжя досі живе життям батьківської родини. Кохання – це не лише про «разом», а й про «окремо». Про здатність відпустити, дати одне одному свободу бути собою. А яка вже тут свобода, якщо кожен крок – з оглядкою на маму?
Єва поправила фату нареченої й усміхнулася своїм думкам. Що ж, кожна помилка – це урок. Тепер вона точно знає: щаслива сім’я починається не з печатки в паспорті. Вона починається з поваги, з довіри, з готовності приймати рішення вдвох.
А поки… Поки можна просто радіти за подругу. І за себе – адже життя тільки починається. І в цьому житті вона сама собі господиня.
На все життя