— Вирішили за мій кошт у рай в’їхати? Я вам не дійна корова! — Тимур усміхнувся й рішуче натиснув кнопку дзвінка біля вхідних дверей.
— Коханий, щось трапилося? Ти сьогодні якийсь напружений, — зустріла його Вікторія, одразу помітивши зміну в настрої чоловіка.
— Віка, нам треба поговорити. — Не роздягаючись, Тимур пройшов у вітальню, де розкіш інтер’єру різко контрастувала з його похмурим виразом обличчя.
— Що сталося? — Вікторія завмерла у дверях, відчуваючи, як холодний дрож пробіг по спині.
— Проблеми в бізнесі… — Чоловік важко опустився в крісло, закривши обличчя руками. — Один із проєктів провалився. Ми зазнаємо колосальних збитків.
— Як це — провалився? Які збитки? — Віка присіла поруч, узявши його за руку.
— Сьогодні я звільнив половину працівників. У мене немає грошей платити їм зарплату. Проєкт, у який ми вклали кошти інвесторів… Міська влада заморозила будівництво. Знайшли якісь порушення… — Тимур зітхнув, не наважуючись дивитися дружині в очі, і став вивчати мармурову підлогу, ніби сподіваючись знайти там відповіді.
— І що це означає для нас? — обережно спитала Вікторія, відчуваючи, як її серце починає битися частіше.
— Дві новини: хороша і погана. З якої почати? — Тимур уникав її погляду, намагаючись виглядати спокійним, але всередині все кипіло.
— З поганої, — відповіла вона після секундного роздуму.
— У нас майже не залишилося грошей. Усі мої рахунки заморожені. Сьогодні вранці я був на допиті… — Його голос звучав глухо, ніби він сам ще не міг повірити в те, що відбувається.
— А яка може бути хороша новина після такого? — здивувалася Віка.
— Ну… Мене не посадять у в’язницю, — спробував пожартувати Тимур, переводячи погляд на дружину.
— Ото вже радість! — фиркнула Вікторія. Вона встала, підійшла до бару й налила собі щедру порцію односолодового віскі.
— А як же жити? Коли всі рахунки заморожені? Ти про це думав, коли затівав цю аферу з будівництвом? — Жінка одним ковтком осушила келих.
— Хто ж міг передбачити такий результат? — Тимур похитав головою, ніби виправдовуючись перед самим собою.
— Тимуре! — Віка не стрималася й вилаялася. — Індик теж жив у невіданні, поки не опинився у каструлі!
— І скільки тепер становитиме наш сімейний бюджет? — У її голосі з’явилися істеричні нотки.
— Десь триста-п’ятсот тисяч гривень на місяць… Але точну суму ще треба підрахувати… — Тимур почухав бороду й замислено втупився у вікно, де на подвір’ї височіли три стрункі сосни.
— Що?! Триста-п’ятсот тисяч?! — Віка підвищила голос. — Та тільки на мої витрати йде більше пів мільйона! Манікюр, салони краси, водій, фітнес, косметолог… І це без урахування нових суконь!
Жінка знову налила собі віскі й одним махом випила.
— Обережніше з алкоголем, — застеріг Тимур. — Завтра буде жахливий головний біль. Та й такі дорогі напої ми скоро не зможемо собі дозволити.
— І скільки це триватиме? Скільки ми будемо жебраками? — Віка явно була розлючена.
— Не знаю, люба. Я сам поки нічого не розумію… Поживемо — побачимо… — Тимур похитав головою, роблячи маленький ковток зі свого келиха.
— Поживемо? Це ти називаєш «поживемо»? Через тебе, бовдура, ми тепер маємо виживати! — Віка знову осушила стакан і голосно поставила його на журнальний столик.
— Слава богу, у нас немає дітей. Як би я пояснила їм таке становище? — промовила вона вголос і пішла в спальню.
— Приблизно таку реакцію я й очікував, — пробурмотів Тимур, усміхнувшись. — Подивимося, що завтра скаже її мати…
Наступного ранку Тимура розбудив настирливий дзвінок тещі. Марина Георгіївна завжди вставала рано. Прочитавши ранкове повідомлення від доньки, у якому та барвисто описувала їхнє «нове життя», теща тут же почала телефонувати зятю.
— Що означає «ти тепер бідний»? — випалила вона, щойно Тимур узяв слухавку. — А хто платитиме за мою іпотеку?
— Візьміть кредит у банку, поки я не вирішу свої проблеми. Або продайте стару квартиру… Вона ж простоює… — ліниво відповів Тимур, потягуючись у ліжку.
— Як ти смієш ставити мене в таке становище! Ти при своєму розумі? — обурилася Марина Георгіївна. — Як мені тепер жити? Ти, горе-будівельник, про що думав, коли затівав цю аферу? Ми ж прекрасно жили!
— Це був мій жест доброї волі, Марино Георгіївно. У мене були зайві гроші, і я допоміг вашій родині переїхати до Києва. Я взагалі не зобов’язаний був це робити, — спокійно відповів Тимур, вмикаючи гучний зв’язок і прямуючи у ванну чистити зуби.
— Не зобов’язаний? Та ти ці будинки штампуєш, як на конвеєрі! Допомогти з квартирою — це твій обов’язок! — розносилися істеричні крики зі спальні.
— Швидко кажи, коли будуть гроші! — прошипіла теща в слухавку.
— Поки що нічого не відомо, Марино Георгіївно. Мені пора. Передзвоню пізніше, — Тимур скинув виклик і незворушно продовжив ранкові процедури.
Вікторії вдома не було. Поснідавши, чоловік вирушив в офіс керувати компанією, яка, як він знав, ще трималася на плаву. Проте після обіду на нього чекав сюрприз, якого він навіть уявити не міг.
Тимур з жахом виявив, що з дому зникли деякі дорогі речі та аксесуари. Його речі.
— Віка, а де мій годинник? Де ключки для гольфу? Де мій портфель із крокодилячої шкіри? — Чим далі Тимур оглядав дім, тим більше зниклих предметів він виявляв.
— Я їх продала, Тимуре. Мені потрібно за щось жити, — незворушно відповіла Вікторія, сидячи у вітальні й перебираючи купюри по дві тисячі.
— Мої ключки для гольфу? Мій улюблений годинник? Ти серйозно?! — Тимур був у нестямі від злості.
— Зараз не час для гольфу, Тимуре. Думай, як рятувати бізнес. Час можна подивитися і на телефоні. Зайві понти зараз ні до чого, — суворо відповіла дружина.
— Віка! У мене лише одне питання! Чому ти продала тільки мої речі? Чому не свої? У тебе ж повно дорогих сумок. Якщо їх продати, можна купити квартиру в центрі Києва! — Тимур стиснув кулаки, ледве стримуючи емоції.
Йому хотілося накричати на дружину, але він принципово був проти насильства. Підняти руку на жінку? Ніколи.
— А мої речі до чого? Це твої проблеми, а не мої! — Вікторія продовжила рахувати гроші, змочуючи палець слиною.
— Три мільйони вісімсот тисяч гривень. На перший місяць мені вистачить, — самовдоволено усміхнулася вона, акуратно складаючи пачки в сумку.
— Що означає «тобі вистачить»? А я? — вигукнув Тимур. — Як ти взагалі продала все це за три мільйони вісімсот, якщо тільки мій годинник коштував понад сім?!
— Ще раз повторюю, Тимуре. Це твої проблеми. Розв’язуй їх сам. Я — тендітна, беззахисна жінка, яка вже другий день через тебе живе в стресі. І не забудь допомогти моїй мамі. Вона весь день плакала у слухавку… — Віка кинула на нього колючий погляд, сіла в авто й поїхала.
Тимур зателефонував найкращому другу й домовився зустрітися з ним у барі.
— Вань, вона взагалі з котушок з’їхала. Ставиться до мене, як до сміття… Продала мої речі без дозволу… А я ж знав, що вона зі мною тільки заради грошей… — Тимур зробив ковток пива і сумно подивився на друга.
— Тимуре, але ж вона покохала тебе, коли в тебе не було грошей. П’ять років підтримувала тебе, вірила в тебе… — обережно відповів Іван.
— Я не виправдовую її вчинок, але, можливо, варто спробувати зрозуміти її реакцію… — після хвилинної паузи сказав Іван.
— Тут нема чого розуміти… — Тимур відламав шматок в’яленої риби й помахав ним у повітрі, ніби підкреслюючи свою думку. — Віка просто невдячна. Я очікував зовсім іншої поведінки.
— Якої саме? — Іван замовив ще два келихи пива й уважно подивився на друга.
— Думав, вона підтримає мене, підбадьорить. Скаже щось на кшталт: «Я з тобою, коханий! Ми впораємося!»… А замість цього — шквал докорів. — Тимур сперся на руку й відстороненим поглядом проводжав офіціантів, що снували повз їхній столик.
— Дай їй час… Можливо, вона справді в стресі, бо відчуває себе без опори. Може, за кілька днів заспокоїться й почне тебе підтримувати, — припустив Іван, намагаючись хоч якось заспокоїти друга.
— Знаєш, Ваня, я вигадав цю перевірку лише тому, що останні пів року вона стала якоюсь холодною. Вічно капризує, всім незадоволена. Подарунки приймає як належне… Зі всіх боків тільки претензії… — Тимур покрутив у руках келих, вдивляючись у бурштинову рідину.
— Я подумав, що ця перевірка розставить усе на свої місця. Якщо вона мене не підтримає, значить, це кінець. Ми з юристами цілий місяць продумували схему, щоб при розлученні їй нічого не дісталося… — Тимур дістав телефон, глянув на годинник і рішуче підвівся.
— Ладно, брате, мені пора. Треба доробити деякі справи. — Він розрахувався за рахунок, обійняв друга і вийшов на вулицю.
Щойно Тимур зник за дверима, Іван швидко дістав телефон і набрав Віку.
— Віка, слухай уважно! Тимур тебе обманює. У нього немає жодних проблем. Це все перевірка. Він хоче зрозуміти, розлучатися з тобою чи ні, — швидко випалив Іван, майже переходячи на крик.
— Якщо ти зараз підеш або він подасть на розлучення, ти залишишся ні з чим. Ми залишимося ні з чим. Тобі треба бути наймилішою кицею на світі, щоб він розтанув і пробачив тобі.
— Як тільки я дізнаюся, де він сховав гроші, одразу подаси на розлучення. Ми заберемо половину його статків і будемо жити так, як мріяли. Я кохаю тебе! — Іван поклав слухавку, відкусив шматок в’яленої риби й задумливо пережував. Потім гучно вдарив долонею по столу й обматюкав Тимура всіма відомими йому словами.
Тим часом непримітний чоловік, що сидів за сусіднім столиком, вийшов із бару й попрямував до машини Тимура.
— Тимуре Володимировичу, усе підтвердилося. Вони в змові. Тепер у нас є запис їхньої розмови, — сказав чоловік, вмикаючи аудіофайл на телефоні. У барі було шумно, але Іван говорив настільки емоційно, що кожне слово звучало чітко.
— Одного не можу зрозуміти, Леоніде Степановичу… — Тимур сидів на задньому сидінні свого представницького седана, міцно стискаючи пластикову пляшку з водою. — Навіщо ми самі обмовилися про наявність грошей? Тепер вони будуть їх шукати. Розлучення стане складніше оформити…
— Я все передбачив. Гроші вони не знайдуть, хоч би скільки шукали. А якщо щось і знайдуть, то там такі заплутані схеми з офшорами, що ці активи формально вам не належать. Ви ж не дарма заплатили схемнику десять мільйонів за план виведення коштів… — Леонід Степанович ледь усміхнувся.
— Будинок оформлений на компанію, як і всі автомобілі. За документами компанія вам не належить. На вашому рахунку — триста тисяч гривень. Ви їх швидко витратите. Ми свою справу знаємо, Тимуре Володимировичу. У вас усе під контролем. Не хвилюйтеся. — Чоловік міцно потиснув руку Тимуру й вийшов із машини.
— Пакуємо їх для фінального акту? — Леонід Степанович із посмішкою заглянув у вікно.
— Так, давай. Сьогодні все закінчимо, — відповів Тимур, відкинувся на сидіння й заплющив очі.
Коли Тимур повернувся додому після роботи, у вітальні його вже чекали Вікторія й Іван. На їхніх обличчях читалися страх і розгубленість.
Поруч стояли шестеро кремезних чоловіків у костюмах — служба безпеки Тимура. Вони уважно стежили за кожним рухом «гостей».
— Одного я не можу зрозуміти… — Тимур з презирством глянув на майже колишню дружину. — У тебе було все: гроші, дім, подорожі, подарунки, допомога матері… Навіщо було так безглуздо все зіпсувати? Невже я був поганим чоловіком?
Він здогадувався, що за останні пів року у Вікторії з’явився хтось інший, але навіть уявити не міг, що це виявиться його найкращий друг.
— А ти, Ваню… Ми дружили з дитинства. Скільки разів я допомагав тобі грошима та зв’язками? Від тебе я такого не очікував. Заздрість? Не можеш змиритися з тим, що я став багатшим за тебе в сто разів? — Тимур похитав головою, глянувши на Івана з розчарованою посмішкою.
Вікторія хотіла щось сказати, але Тимур зупинив її жестом.
— Це не діалог. Це моє останнє слово. І знаєте що? Я зовсім не засмучений через те, як усе склалося. Бо ти, Іване… ти не забрав у мене кохану жінку. — Тимур зробив паузу, вдивляючись у колись близького друга.
— Кохану жінку неможливо забрати. Вона б ніколи не підпустила когось іншого. Ти, Ваню, забрав у мене проблему. Дуже дорогу проблему. І тепер тобі з нею жити. — Тимур розсміявся, і його сміх пролунав як постріл.
У цей момент покоївка викотила п’ять великих валіз. Вона винувато глянула на Вікторію й поспішила піти.
— Одразу попереджаю: жодних мільйонів ви не отримаєте. Те, що ти напродавала, Віко, можеш залишити собі. Це все, що тобі належить за роки спільного життя. Живи, як хочеш. Мої люди довезуть вас до міста. — Тимур вийшов із кімнати й більше ніколи не бачив ні Вікторію, ні Івана.
Не отримавши жодної копійки при розлученні, Вікторія одразу ж покинула Івана. Вона продала частину квартири матері, яку повністю оплатив Тимур, і повернулася у рідне місто. Що сталося з нею далі — ніхто не знає.
Іван, утративши все, почав безпробудно пити. Замість того щоб розвиватися, він обрав шлях саморуйнування і невдовзі спився.
Тимур довгий час залишався один. Він зосередився на бізнесі, який став ще успішнішим. Через рік він закохався у свою помічницю. Але одружуватися поки не планував.
За чутками, Тимур був щасливий із жінкою, яка вміла підтримувати, надихати та цінувати його.
Кажуть, що ті, хто пережив зраду, стають мудрішими. І що зрада — це завжди свідомий вибір. Адже ніхто не роздягається помилково.
Правда це чи ні — кожен вирішує сам. Але відомо одне: велике сонце світить однаково всім — і вірним, і невірним.
Зустрічалася з одруженим начальником, але нещодавно його дружина застукала нас разом: зараз я не знаю, що робити