Серед ночі різко задзвонив телефон. Анна здригнулася й, стримуючи тривогу, схопила слухавку. Вона панічно боялася нічних дзвінків з невідомих номерів. За все життя таке траплялося лише двічі — коли померла її мама і коли в автокатастрофі загинув чоловік.
— Анно Сергіївно? — пролунав незнайомий голос.
Розум кричав: «Скажи, що помилились, поклади слухавку й лягай спати». Але губи всупереч волі видали:
— Так, я вас слухаю.
По спині пробіг холодок, а долоні миттєво вкрилися потом.
— Анно Сергіївно, вибачте за турботу, ваше по батькові повністю не знаю. До нас у лікарню доставили Марію Петрівну Соколову, і вона просила вам повідомити.
У вухах зашуміло. Марія Петрівна — свекруха Анни, єдина близька людина, яка залишилася після всіх втрат.
— Що з нею? Де вона? Я зараз приїду, — випалила Анна.
— Заспокойтесь, будь ласка. Вона в кардіології, стався серцевий напад. Зараз пацієнтка в реанімації, до неї все одно не пустять. Стан важкий, але стабільний. Приїжджайте вранці або зателефонуйте за кілька годин. Усе буде добре, не хвилюйтеся так.
Зв’язок обірвався, але Анна ніяк не могла прийти до тями. Як таке можливо? Марія Петрівна завжди здавалася уособленням сили. Саме вона підтримувала Анну після загибелі Павла, хоча за логікою все мало бути навпаки. І раптом — серце… Вона ніколи не скаржилася на здоров’я. Що ж могло викликати такий напад?
Анна витерла сльози й рішуче встала з ліжка. Сон тепер точно не прийде. У лікарні напевно є черговий лікар, який зможе розповісти подробиці. Та й свекрусі, можливо, щось знадобиться — вода, одяг.
Вона лихоманково збиралася, згадуючи дачу Марії Петрівни, де та проводила більшість року. Анна любила приїжджати до неї туди. Ділянка завжди була в ідеальному стані — охайні грядки, доглянуті клумби. Можна було зірвати щось прямо з куща — і це завжди було напрочуд смачним.
У приймальному відділенні чергова медсестра невдоволено глянула на Анну:
— Чомусь була впевнена, що ви все одно приїдете. Я ж чітко сказала, що пацієнтка в реанімації, і вас туди не пустять.
— А лікар? Можна поговорити з лікарем? — наполегливо повторила Анна.
— Лікарі приймають удень.
Анна вперто сіла на стілець:
— Я нікуди не піду, поки не поговорю з лікарем. До того ж їй може щось знадобитись.
Медсестра похитала головою:
— Їй зараз нічого не потрібно. Хіба що… Коли її привезли, вона в напівмаренні весь час повторювала, що не полила помідори, й вони загинуть. — Після паузи додала: — Зачекайте тут. Я спитаю лікаря, чи зможе він із вами поговорити.
Лікар прийшов, але нічого нового не сказав. Медсестра вже все пояснила правильно. Поки що нічого не потрібно — ні сьогодні, ні завтра. За кілька днів можна зателефонувати на пост — там усе підкажуть.
Анна дивилася на нього крізь сльози:
— Лікарю…
— Не переживайте так, — м’яко втішив він. — Жінка міцна, думаю, все минеться. Можливо, якась подія сильно її вразила. От так раптово. І серце не витримало.
Виходячи з лікарні, Анна думала про слова медсестри. Свекруха хвилювалася за город. Отже, треба їхати на дачу й привести все до ладу. Візьме відпустку на кілька днів і займеться ділянкою.
«Треба було раніше думати», — картала себе Анна, йдучи додому. — «Невже так складно було допомогти літній людині?»
Та і як інакше? Марія Петрівна їй не чужа. Стосунки завжди були теплими. Вона щиро любила сина і відразу прийняла Анну, а та…
Павло з матір’ю були неймовірно близькими. Вони спілкувались як друзі — жартували, сміялись. Коли Марія Петрівна якось захворіла на запалення легень, Павло кинув усі справи й чергував у лікарні, поки лікарі не сказали, що небезпеки більше немає. А його мати, у свою чергу, починала панікувати, якщо син хоч раз не брав слухавку. Хоча, треба визнати, попри всю свою любов, вона ніколи не була нав’язливою.
На вулиці вже почався ранковий рух, коли Анна нарешті зібрала сумку. Вона з полегшенням зітхнула й потягнулася до телефону — зараз подзвонить керівникові, а потім можна вирушати. До дачного селища їхати приблизно пів години. Машина в неї була — Павло купив її незадовго до аварії. Але після його загибелі Анна жодного разу не змогла змусити себе сісти за кермо.
Заміський будинок зустрів її мовчки й сумно. Анна усміхнулася йому, ніби живому: «Не сумуй, усе буде добре». Як завжди, у Марії Петрівни все було в ідеальному порядку. Анна обійшла подвір’я — все виполото, квіти тішать око. Зараз вона поллє вазони, адже їх треба зволожувати двічі на день, а решту зробить ближче до вечора, коли сонце вже не таке пекуче. Так учила її свекруха, коли Анна навідувалася на дачу.
— Аню, це ти?
Молода жінка обернулася. До неї поспішала сусідка по дачі.
— Так, доброго дня.
— Привіт, Аню. Що сталося з Машею? Того дня я поїхала в місто по продукти, повернулась — а її вже забрали.
— Серце прихопило. Зараз вона в реанімації. Але лікар запевнив, що все буде добре. Каже, що був якийсь сильний стрес.
— Який ще стрес? Тут завжди тихо й спокійно.
— А хто викликав швидку? — запитала Анна.
— Не знаю. Думала, ти в курсі.
— Люди зараз у ці дні хто куди роз’їжджаються, — додала сусідка. — Пенсії ж видавали напередодні.
Анна зітхнула. Видно, дізнатися, що саме трапилось, не вдасться. Вона розклала речі — збиралася залишитися тут на тиждень — і вийшла у двір поливати квіти. Коли Марії Петрівні стане краще, вона буде задоволена.
Колись цей будиночок був зовсім іншим. Тут свекруха народилася і жила з батьками. Згодом родина переїхала до міста, і будинок довго пустував. Коли Павло підріс, вони повністю його оновили. Тепер це було невелике, але сучасне й затишне житло.
Анна взяла відро, пам’ятаючи, що квіти треба поливати тільки теплою водою. Після поливу вирішила поповнити запаси води й попрямувала до криниці. Вона лише нахилилась за відром, як почула:
— Може, допомогти?
Анна різко випросталась. Голос належав чоловікові. Вона обернулась — і світ потемнів перед очима. Перед нею стояв… Павло.
— Що з вами? Прийдіть до тями! Що відбувається?
Анна розплющила очі. Незнайомець схилився над нею, стривожено дивлячись в обличчя.
— Дивні тут люди, — пробурмотів він. — Тільки з’явлюся — одразу в непритомність. Може, викликати лікаря?
Тепер Анна бачила чіткіше. Це був не її чоловік. Інші очі. Не було зуба, який у Павла був трохи кривий. І ще кілька дрібниць… Двійник. Але неймовірно схожий.
— Хто ви? — запитала вона. — І чому так схожі на Павла?
— На Павла? — перепитав чоловік. — Ого… Цікаво. Давайте допоможу вам підвестися.
Анна підвелася, струсила з себе пил:
— Хто ви? Раніше вас тут не бачила. Це через вас стало зле Марії Петрівні?
— Через мене цій жінці стало погано, — кивнув він. — На жаль, я навіть не знав її імені. І не уявляв, що вона так зреагує. Я просто хотів дещо з’ясувати. А тепер розумію, що знайшов правильне місце.
Анна показала на будинок:
— Заходьте, бо якщо вас ще сусіди побачать, теж можуть зомліти.
— Я настільки на когось схожий? — здивувався чоловік. — Напевно, на того, кого шукаю. Чому всі так реагують?
— Ви схожі на мого чоловіка. На сина Марії Петрівни. Він загинув два роки тому.
Чоловік завмер на мить:
— Загинув? Не може бути… Я так сподівався зустрітись.
Анна зайшла в будинок, мовчки заварила чай — собі та гостю. Сіла за стіл.
— Якщо ви зараз нічого не поясните, я просто збожеволію.
Гість зітхнув:
— Я сам нещодавно про все дізнався. Почав копати, шукати в архівах. Можу розповісти те, що знаю на сьогодні. Звісно, розраховував прояснити ситуацію тут, але тепер сумніваюсь. Видно, поговорити з вашою свекрухою поки що не вийде.
— Поговоримо, але пізніше. Розповідайте.
— Коли мені виповнилося двадцять сім, моя мама остаточно злягла. Усі розуміли — це кінець. І перед самою смертю вона зізналася: я їй не рідний син. Розповіла, що двадцять сім років тому їх привезли в пологовий будинок — її, ще одну жінку з села та зовсім молоду дівчину, вагітну двійнею. Мама і та жінка поступили одночасно, обидві вагітності були дуже складними, тому їх привезли заздалегідь. Ніхто особливо не сподівався на щасливий результат.
Усе сталося саме так, як і припускалося: ані та жінка, ані моя мама не змогли народити здорових дітей. Мама ще трималася, а та жінка ледве вижила. У неї був хлопчик, у мами теж. А потім, за день, до них у палату прийшла дівчина з близнюками. Вона ридала, благала забрати її синів, бо залишилася одна: батько дітей зник, родичів у неї не було.
Я не знаю, як вони все влаштували, але з пологового будинку та жінка і моя мама вийшли з немовлятами на руках — і ніхто нічого не запідозрив. А тій дівчині видали довідку про смерть її дітей. От і вся історія.
Мама запам’ятала тільки назву населеного пункту, звідки була та жінка. Щоправда, в нашій області таких назв — три. Ваше — третє. І, судячи з усього, я нарешті знайшов те саме місце.
Анна мовчала. Її обличчя зблідло.
— Я не розумію… Марія Петрівна знала про це?
Чоловік знизав плечима:
— Про це мама вже не встигла розповісти.
— Я не хотів її налякати, — продовжив він. — Просто збирався спитати щось у місцевих.
— Зрозуміло, — кивнула Анна. — Тепер багато що стало ясно. Але що робити далі — не уявляю. Свекруха в тяжкому стані, у неї серцевий напад. Як заговорити про таке — не знаю.
— Тоді доведеться почекати. Якщо вона згадає про мене — будемо думати. А якщо ні — я просто поїду. Я лише хотів побачити свого брата.
— А маму? Ви не хочете знайти її?
Чоловік похитав головою:
— Ні, такого бажання в мене немає.
— Ви помиляєтесь, — заперечила Анна. — Можливо, в неї були серйозні причини. Вона не просто так відмовилась. Вона зробила все, щоб ви мали нормальне життя.
Вночі телефон знову задзвонив. Анна схопила слухавку. «Тільки б нічого поганого…» — майнуло в голові.
— Алло?
— Анечко, це Марія Петрівна, люба. Як ти там?
— Маріє Петрівно! Як ви себе почуваєте?
— Говорити мені поки не можна, але я вмовила медсестру дати мені телефон. Анечко, тобі треба повернутися на дачу. Там брат Павла, розумієш? Нізащо не дозволяй йому поїхати. Я все поясню і розповім.
— Маріє Петрівно, ми вже познайомились. Він чекатиме на вас.
Свекруха відразу заспокоїлась:
— Це добре. Це правильно. Я маю розповісти йому про його маму. Пробач мені, Анечко, що мовчала раніше.
— А Павло знав?
— Ні, він завжди вважав нас рідними. Так воно і було.
Через два тижні Марію Петрівну виписали. Михайло — так звали брата Павла — разом з Анною зустрів її. Свекруха обійняла його, як рідного. Вони поїхали на цвинтар.
Зупинилися біля могили Павла.
— Я попросила поховати його тут, бо поруч… — Марія Петрівна зробила крок убік. — А поруч лежить ваша мама.
Михайло переступив через огорожу.
— Я допомагала їй, чим могла, — тихо мовила Марія Петрівна. — Наталя боролася сім років. Цілих сім років. А потім здалась. Вона була хорошою людиною, але дуже нещасною. Біди, наче, переслідували її все життя.
Не суди її суворо. Вона справді не впоралася б. Ви б усі троє не вижили. Вона кілька разів приїжджала до мене, коли Павлуша був іще маленьким. Казала, що бачила і тебе, але твоя прийомна мама просила більше не з’являтися. Наталя так і не зуміла влаштувати своє життя. Відчуття провини буквально роз’їдало її зсередини.
Вони довго сиділи на цвинтарі. Марія Петрівна розповідала, а Анна й Михайло уважно слухали.
Увечері всі повернулись на дачу. Марія Петрівна пильно подивилась на гостя:
— Мішенько, будь ласка, не зникай.
— Що ви! — усміхнувся він. — Я вже другий день думаю над тим, щоб переїхати сюди назовсім.
А за рік Марія Петрівна покликала Анну й серйозно подивилась їй в очі:
— Анечко, ти думаєш, я не помічаю, що відбувається?
Анна одразу розплакалась:
— Пробачте мені, пробачте… Я ніколи не думала, що таке може статися.
— За що ти просиш пробачення? Перестань, — м’яко сказала свекруха. — Навпаки, я хочу сказати: вам пора перестати ховатися. Потрібно оформити ваші стосунки.
Анна здивовано подивилась на неї:
— Ви не проти?
— Ні, Анечко, я тільки за. Дуже сподіваюсь, що ви обоє залишитесь поруч зі мною. Пробач мій старечий егоїзм.
А ще через рік у них народилася Вероніка.
— Доньці лише сім днів! — Анна майже вихопила немовля із рук свекрухи. — Ви розумієте, що накоїли?