– Ти, братику, на батьківський дім навіть не розраховуй

Коли у Поліни запитували, які в неї стосунки зі свекрухою, вона без вагань відповідала:

– Нормальні.

Звісно, жінка пам’ятала, що при першій зустрічі вона Зої Петрівні не сподобалась. Не таку невістку вона хотіла для свого сина. І зовнішність мала бути привабливіша, і з посагом.

Стоїть тут пташка-худюча, очі на півобличчя. Але що зробиш – син привів, сказав:

– Одружуюсь.

Поліна тоді саме закінчувала останній курс університету, а Віктор уже працював інженером на заводі.

Ще не сподобалося майбутній свекрусі те, що Поліна жила в гуртожитку – приїхала звідкись із провінції, батьки найпростіші: батько – механізатор, мати – вдома, по господарству.

Правда, виявилось, що господарство у батьків Поліни чимале – тримали кілька корів, навесні завжди брали трьох поросят, плюс різна дрібна живність – кури, качки, кролі.

І їздили на базар продавати м’ясо, молоко, сметану, сир, і в сусідньому котеджному селищі мали багато покупців.

На весілля доньки приїхали не з порожніми руками – ще до реєстрації вручили молодятам банківську картку із сумою, якої якраз вистачило на перший внесок за квартиру. І не якусь тісну студію, а одразу трикімнатну. У ній Поліна, Олексій та їхні дві доньки зараз і живуть.

Великої любові між свекрухою й невісткою, звісно, не було, але за стільки років Поліна і Зоя Петрівна притерлись, пристосувались одна до одної. Бувало, просила Поліна свекруху з дітьми посидіти – погоджувалась Зоя Петрівна, невістка була їй вдячна, відмовляла – не ображалась, шукала інший варіант.

А от зі старшими сестрами чоловіка – Наталею та Галиною – у Поліни стосунки не склалися. Жінки чомусь побачили в ній суперницю, яка буде претендувати на спадщину батьків.

Старша Галина так і сказала молодшому братові:

– Ви зі своєю Полінкою на батьківський дім навіть не розраховуйте, це наше з Наталкою спадкоємство. А ви й так у хоромах живете.

Свекри мешкали в невеликому будинку з ділянкою. Колись це було передмістя, але місто росло, й тепер це вже був район міста з приватною забудовою. Ціни на землю різко зросли, бо дерев’яні будинки почали купувати заможні люди, зносити й будувати на їхньому місці котеджі.

Галина й Наталя заздалегідь спланували: отримають спадщину – одразу продадуть будинок із землею дорожче, а гроші поділять.

Вони вже відчували себе господарками не лише в батьківському будинку, а й у городі. Якось Поліна залишила доньок у свекрухи. Діти грались у дворі, а потім підійшли до кущів смородини й почали їсти ягоди. Нічого поганого в цьому не було – бабуся завжди їм казала:

– Ідіть, пощипайте, поїжте малину й смородину.

Але тут дівчат побачила Галина.

– Ви чого це тут кущі обриваєте? Вам батьки хіба не казали, що чуже брати не можна?

І вигнала дітей із саду, а потім ще й Поліні висловила:

– Що ж ви, не можете своїм дітям ягід купити, що вони чужі кущі оббирають?

Поліна не залишилась у боргу:

– Наскільки мені відомо, ти, Галино, поки що в цьому домі не господарка.

– Нічого, коли я буду тут господаркою, вас і близько до хати не підпущу.

Поліна дивувалась – звідки стільки жадібності в людях: і Галина, і Наталя не бідували, і самі, й чоловіки добре заробляли, і квартири мали, старший син Галини вже закінчив коледж і сам працював.

Поліна з Олексієм для себе вирішили, що боротися з сестрами за батьківську спадщину не будуть.

Аж тут у свекра просто на роботі стався інфаркт. Після виписки з лікарні він вирішив, що жити в приватному будинку для нього тепер буде важко. Дім з ділянкою виставили на продаж, і батьки купили собі двокімнатну квартиру в новобудові.

От тоді вже Галина й Наталя почали сваритись навіть між собою, з’ясовуючи, хто з них має більше прав на квартиру батьків.

Поки був живий батько, вони трималися більш-менш стримано. Але він прожив недовго, і тоді старші доньки почали вимагати від матері, щоб та склала заповіт.

– Олексію нічого не треба – у нього і квартира, і машина є. Крім того, якщо ти брату щось залишиш, то він усе Полінці віддасть. А навіщо передавати своє майно в чужі руки? У Полінки ж теж є батьки – хай вони їй щось і заповідають, – переконували матір Галина й Наталя.

Зої Петрівні так набридли ці розмови, що вона якось навіть прикрикнула на доньок:

— Що це ви мене вже ховаєте?! Я, може, ще років двадцять проживу!

Доньки образилися й пішли. Але через деякий час знову стали навідуватися до матері — вже по черзі, кожна сподівалася перетягнути її на свій бік.

А взимку з Зоєю Петрівною трапилась біда — вона невдало впала й зламала ногу одразу у двох місцях. Причому обидва переломи були складними.

Деякий час жінка лежала в лікарні, але наближався момент, коли її треба було забирати додому.

Проблема полягала в тому, що жити самостійно Зоя Петрівна поки не могла. Спершу їй був потрібен постільний режим, потім — фізіопроцедури, масаж, лікувальна гімнастика та інше.

На все це були потрібні і гроші, і час.

Галина й Наталя одразу заявили, що взяти маму до себе вони не зможуть.

— У нас діти різної статі, ми не зможемо виділити мамі окрему кімнату. Крім того, ми ж працюємо, а з мамою хтось має бути постійно, — сказала Галина.

— Поліно, — звернувся Олексій до дружини. — Через три дні маму треба забирати з лікарні. Що будемо робити?

Вони обговорили ситуацію, і наступного дня Олексій запропонував матері два варіанти.

— Мамо, обирай: ми відвеземо тебе додому й наймемо доглядальницю, яка приходитиме на дві години вранці та на дві години після обіду. А ми з Поліною по черзі будемо приходити після роботи й залишатися на ніч. Або другий варіант: ми перевозимо тебе до нас, а твою квартиру на ці три-чотири місяці, як казав лікар, здаємо. І на ці гроші наймаємо доглядальницю з медичною освітою на повний день. У суботу й неділю ми всі вдома — проблем не буде.

Зоя Петрівна обрала другий варіант — і не помилилась. Її чекало зручне ліжко з матрацом проти пролежнів, який Олексій спеціально купив для мами. На стіні навпроти повісили телевізор, щоб їй не було нудно, поки всі на роботі чи в школі. Доглядальниця — медсестра з досвідом роботи в хірургічному відділенні — добре знала свою справу. Коли було потрібно, до Зої Петрівни приходив травматолог-ортопед на консультацію.

І внучки не забували бабусю — розповідали їй про все, що з ними сталося за день, просто приходили побалакати.

Через чотири місяці Зоя Петрівна встала на ноги. Щоправда, ще ходила з палицею. Але лікар сказав, що скоро і вона вже не знадобиться.

Якось у неділю під час сніданку Зоя Петрівна сказала:

— Загостилася я у вас. Дякую. Час мені, мабуть, уже додому. Квартиранти мої зʼїхали, квартира вільна. Відвези мене, Льошо.

— Як скажеш, — відповів син. — Тільки побудь у нас ще тиждень, а наступної суботи я тебе відвезу.

Річ у тім, що він вирішив зробити в маминій квартирі невеликий косметичний ремонт. І якраз за тиждень його мали завершити.

Світлі шпалери й натяжні стелі Зої Петрівні дуже сподобались. У квартирі було чисто, всі речі стояли на своїх звичних місцях. У холодильнику — всі необхідні продукти.

— Мамо, якщо що — дзвони, — сказав перед відходом Олексій.

Галина й Наталя прибігли до матері одразу, як тільки дізналися, що вона вже вдома.

— Тобі Льошка ніяких паперів не підсовував? Ти нічого не підписувала? — перше, що спитала Галина. — Уявляєш, він нас до тебе не пускав! А свою пенсію за ці місяці ти куди поділа?

— Досить рахувати мої гроші! — розсердилася Зоя Петрівна.

Вона чудово чула, як Олексій телефонував сестрам і запрошував навідати маму, але доньки обмежувались лише рідкісними дзвінками.

Як і раніше, Галину й Наталю турбувало лише питання спадщини.

Зоя Петрівна не стала їм говорити, що, щойно повернулась додому, попросила сусідку викликати нотаріуса і склала заповіт, згідно з яким усе її майно, зокрема й квартира, перейде двом онучкам — донькам Олексія та Поліни.

Ну й що, що вони ще маленькі — одній десять, а другій — дванадцять років. А Зоя Петрівна нікуди не поспішає й планує ще пожити.