Прийшла перевірити квартиру після орендарів — і остовпіла

— Мамо, треба б перевірити квартиру. Ти ж давно там не була? У мене якесь погане передчуття. Ти ж поруч працюєш — забіжи, будь ласка, — донька Тетяна зателефонувала матері в обідню пору. І мати, звісно ж, не відмовила.

Світлана Семенівна звикла: орендоване житло треба тримати під контролем. Жили вони з чоловіком у своїй квартирі, а ця — дісталася у спадок від батька Тані, і належала Тетяні та Світлані. Квартира приносила непоганий дохід, бо здавалася подобово. Ключі були в усіх: у неї, в прибиральниці, у Тані й у Гени — чоловіка Тетяни. Хоча Гена в організацію оренди майже не втручався — хіба дрібний ремонт, типу кран полагодити чи лампочку замінити, то вже на ньому. Світлана Семенівна звикла іноді заїжджати — перевірити, чи вода вимкнена, чи сміття не залишилось, чи все ціле після гостей.

Цього разу вона прийшла на прохання доньки. Відчинила двері, зняла рукавички… І завмерла! На килимку в коридорі стояли чоловічі черевики — ті самі, що вона з донькою нещодавно забирала з пошти для зятя!

У повітрі витав дивний запах. Втім, Світлана Семенівна вже звикла, що кожні орендарі мають свої парфуми. Перша думка — відчинити вікна і провітрити. Але спершу треба було з’ясувати, що зять робить у квартирі.

Вона роззулась, прислухалась. У ванній шуміла вода. І тут двері розчинилися — і на порозі з’явився Гена в одному рушнику.

— Гена?!

— Світлана Семенівна?!

Зависла пауза.

— Я… Прийшов перевірити, як тут справи, — сказав він, поправляючи рушник і дивлячись на тещу.

— А моя донька знає? — запитала вона, уважно подивившись йому в очі. І згадала, що саме Таня попросила її перевірити квартиру.

— Ми трохи посварились, — кинув він і швидко пішов до кімнати. Звідти вже додав: — Тож я пішов і не сказав. Вона ж мене пиляє постійно, що я нічого не роблю вдома, що ми вас своїми проблемами навантажуємо… Он навіть квартиру вам доводиться перевіряти. До речі, прибиральниця цього разу погано поприбирала. Волосся на підлозі залишилось.

Світлана Семенівна знизала плечима.

— Гаразд, якщо ти тут, то я піду. Помиріться з Танею. Вона просто втомилася з дитиною.

— Я теж втомився. Але чомусь я завжди винен, — буркнув зять.

Світлана Семенівна, звісно, була на боці доньки. Вона й сама колись була молодою мамою й знала, що це зовсім не просто.

Але тоді вона промовчала, кивнула й пішла. Не хотіла втручатися у сварку молодих — мало що там у них. Але в душі свердлив сумнів: з якого дива Гена раптом приперся сюди й пішов у душ? Надворі ж не літо, і вдома вода є… Проте Світлана Семенівна швидко про це забула. Повернулася до роботи, доньці сказала, що з квартирою все гаразд.

Наступного тижня квартиру орендували на 5 днів, і після прибирання прибиральниця повідомила, що потрібно викликати майстра — щось із бойлером. Звісно, Світлана Семенівна вирішила сама оцінити масштаби проблем. Біля під’їзду зустріла сусідку знизу — давню знайому. Заговорилися, та, як завжди, розповіла всі свіжі новини: хто продав авто, в кого чоловік пішов.

Поки балакали, повз пройшла дівчина — молода, в довгому пальті, з нашвидкуруч зібраним волоссям. Пройшла майже бігом і вийшла з дому. Світлана Семенівна провела її поглядом, але нічого не сказала.

— Нова якась? Навіть не вітається.

— Та бачила я її пару разів. Якась фіфа. Думала, вона в тебе квартиру орендує. Наче зверху тупіт був і сміх якийсь.

— У нас, сама знаєш, хто тільки не буває. Але ця пані точно не наша. Ті, що орендували, ще вчора виїхали.

— Зрозуміло. Йди вже, а то заговорилися, — сказала сусідка. — Хоча стій, я ж тобі щось принесла. Ходімо.

Подруга затягла Світлану Семенівну до себе й вручила якусь баночку з маззю — домашньою, власного приготування. Світлана скаржилася на біль у спині, а сусідка давно займалась народною медициною.

Минуло хвилин п’ятнадцять. Піднявшись у квартиру й відчинивши двері, Світлана Семенівна знову ледь не перечепилася об ті самі черевики. А Гена стояв біля вікна й тримав у руках телефон.

— Світлано Семенівно, ви чого? Я ж казав, що сам подивлюсь бойлер.

— Кому казав?

— Тані.

— Вона мені не телефонувала. Але якщо ти вже тут — ходімо разом. То ви з Танею помирились?

— Майже… В процесі, — коротко кинув він.

У бойлерах Гена розбирався ще гірше, ніж теща. Тож допоміг лише тим, що посвітив ліхтариком і потримав стілець.

— Слухайте, Світлано Семенівно, у вас, мабуть, і так справ по горло. Давайте я сам знайду майстра й займуся цим питанням. А ви просто оплатите.

Світлана Семенівна глянула на зятя.

— У мене достатньо часу, щоб слідкувати за власною квартирою. Дякую, але я сама впораюсь. До речі, прибиральниця надіслала мені відео прибирання — жодного волосся на підлозі там не було.

— Та ну? Ну гаразд… Світлано Семенівно, я хотів попросити вас найближчим часом квартиру не здавати.

— Це ще чому? — Світлана Семенівна поправила окуляри.

— У мене товариш хоче зняти. Ви, будь ласка, віддайте мені свій комплект ключів. Можете навіть зараз.

— Навіщо? — вона напружилася.

— Та він із дівчиною житиме. Їм однієї пари ключів замало.

— Віддай Таніні ключі.

— Таня… Вона їх загубила.

— Та невже? Моя донька загубила ключі? Це на неї не схоже! — Світлана Семенівна похитала головою.

— Та ви ж самі казали, що вона стала розсіяною. Дитина, турботи…

— І надовго він до нас?

— Хто?

— Кінь у пальті! Ти ж сам про друга казав. Чи мені почулося?

— Ні, не почулося! Товариш приїде десь на місяць. Може, й на два. Як піде. Я йому пообіцяв здати дешевше. Як довготривалу оренду.

— Гроші хочу наперед. — Світлана Семенівна примружилася.

— Ну… Тут є нюанс. У нього зараз немає всієї суми.

— Немає грошей — немає й квартири, — відрізала вона й вимкнула щиток. Світло згасло. — Ходімо. З бойлером усе ясно, крани й електрику перекрито. Поки що тут ніхто не житиме. Треба робити ремонт.

Гена стиснув губи, але швидко зібрався.

Він підвіз Світлану Семенівну додому, а сам поїхав до дружини.

Через кілька днів Світлана Семенівна вирішила поговорити з Танею. Донька зустріла її з усмішкою:

— Ой, як добре… Я хоч до майстра сходжу. Подивися, які в мене нігті! — Таня витягнула ноги з капців, і мати скривилася.

— Підхопила десь… Треба лікувати. Ти б ще аналізи здала.

— Які? — насторожилася Таня.

— Ну різні. І по жіночій частині також. У сучасному світі всяке буває…

— Мам, у мене тільки чоловік.

Світлана Семенівна вже відкрила рота, але тут же його закрила.

— Гаразд, мамо, сиди з малим. Я пішла.

Таня повернулася години за три з пакетом із супермаркету: безрозмірна майка з написом «хочу у відпустку» та капці у вигляді лисичок. Загалом виглядало це як щось із розпродажу в магазині для неформальних підлітків.

— Гарна новина: майстер сказав, що це просто авітаміноз.

— А погана?

— Що лікувати все одно треба.

— Це все, що ти собі купила? — тихо спитала мати, зазираючи до пакета.

— А що? Мені зручно, дешево й сердито, — знизала плечима донька. І Світлана Семенівна зрозуміла: Таня змінилася. Треба було натякнути їй, що вона не лише мама, а й дружина.

За кілька днів Світлана Семенівна знову прийшла до доньки. Принесла їй подарунок — сертифікат у СПА на двох.

— Мам, як класно! Ходімо разом! — усміхнулась Таня. — Тільки треба попросити подругу з дитиною посидіти, поки ми з тобою будемо відпочивати.

— Я думала, ти з Геном підеш. Вам треба більше часу проводити разом.

— Гена у відрядження їде, — відмахнулася Таня.

— Коли?

— Завтра.

— Надовго?

— На два тижні.

— Ну, сертифікат безстроковий. Приїде — сходиш із ним, — сказала мати, але по настрою доньки було видно: вона свого чоловіка не чекає.

Так і сталося — Таня пішла в СПА з подругою. А мати вкотре відзначила для себе: в доньчиній сім’ї не все гаразд.

Через тиждень, повертаючись додому з роботи, Світлана Семенівна раптом звернула в інший провулок — щось її тягнуло. Квартира мала бути порожньою, але у вікнах горіло світло. Вона обійшла двір — і за рогом побачила машину Гени. Подзвонила йому, і той відповів:

— Світлано Семенівно, я у відрядженні. А що сталося?

— Я біля будинку. Ключів із собою немає, але у квартирі світло. Не знаєш, чому?

— Ні.

— А я от бачу твою машину.

— Де?!

— Біля дому.

— Я її там залишив. Там же камери стоять — краще на подвір’ї під наглядом, ніж біля нашого дому, де темно й нічого не видно, — почав виправдовуватись зять.

— От як?

— А світло я, може, лишив, коли знімав показники лічильника. Але ви не хвилюйтеся, я електрику оплачу.

Світлана Семенівна ще трохи потупцювала біля під’їзду, але зайти не змогла — як на зло, сусідки вдома не було.

Наступного дня вона поїхала знову. Ключів знайти не вдалося, і це здалося їй підозрілим. Схоже, зять прихопив її зв’язку, коли був минулого разу. Зате вдалося застати сусідку.

Світлана Семенівна попросила подругу придивитися до квартири, бо там коїться щось дивне.

— Нічого не чула. Але я щойно приїхала.

— Ну, поспостерігай. Не як служба, а по-сусідськи…

Вже за кілька днів та зателефонувала:

— Бачила твого зятя. Спочатку вийшла якась дівчина, потім він.

— Яка дівчина?

— Та, що не віталась із нами. Пам’ятаєш?

— А! Та фіфа… Ну ясно. А мій зять мав бути у відрядженні…

Світлана Семенівна не стрималась — вилаяла Гену останніми словами й одразу йому подзвонила:

— Як твоє відрядження?

— Та ось-ось повертаюся, — збрехав він.

— Прекрасно. Привези мені ключі.

— Навіщо?

— Я продаю квартиру.

— Але… — він замовк.

— Вирішено. Таня не проти. Вона там майже не буває. Гроші поділимо. І взагалі, це не твоє діло — квартира дошлюбна. Коротше, ключі сюди.

Гена закашлявся, а потім тихо сказав:

— Світлано Семенівно, не продавайте… У нас із Танею все погано. Я там ховаюся.

— Та невже?

— Вона мене бісить своїми претензіями. Постійно змушує щось робити вдома. Я й тікаю.

— І як, зручно ховатись у її квартирі? Ще й з бабою?

— З якою бабою? — Гена вдав, що не зрозумів.

— Я все знаю, Гено. Сусідка бачила. І я не дурна. Знаю, що водиш туди свою довгоногу фіфу. — Далі пішов потік звинувачень і слів, яких тут краще не наводити.

— Цього більше не буде! Просто зрозумійте: Таня після пологів стала іншою! А я хочу спокою, мені треба уваги, а не претензії й балачки про підгузки!

— А Тані не треба уваги?! Коли ти їй квіти востаннє дарував? Чи дитина — тільки її, а ти повз проходив?!

— Я виправлюсь. Не хочу руйнувати сім’ю, просто мені треба відпочити.

— Ключі можеш не везти. Довіри більше немає — замок поміняю! — Світлана Семенівна не захотіла продовжувати розмову й завершила дзвінок.

Два тижні вона думала, сказати доньці чи змовчати. Радилась із подругами, читала форуми. Але мовчати не змогла. Приїхала. Сіла на кухні.

— Таню, — почала вона, — Пробач, але я мушу сказати. І я, і сусідка бачили… Гена водить у нашу квартиру якусь жінку. Він тобі зраджує.

Донька застигла, а потім розридалась.

— Донечко, не плач… Він не останній чоловік на світі!

— Та до чого тут він?!

— А хто? Його баба винна, так. Але й він — мерзотник! Знахабнів!

— Це ти! Ти винна!

— Я?!

— Могла б і промовчати! — голос зірвався. — Всяке буває, а він, може, хотів сім’ю зберегти! Поблукав би — і досить!

— Таню… Ти розумієш, що він тобі зраджує? Він тягне в дім бруд. А в тебе ж дитина маленька, — майже пошепки сказала Світлана Семенівна.

— Не смій приплітати онука! — злісно крикнула Таня і штовхнула стілець. — Це моє життя, і я сама розберусь!

— Ти ж моя донька, я не можу дивитись, як тебе принижують… ще й у нашій квартирі!

— Досить! — вигукнула Таня й відвернулась до вікна. — Іди! Я не хочу нічого слухати!

Світлана Семенівна підвелася, повільно вдягнула пальто. Хотіла обійняти доньку, але та відштовхнула її.

Жінка вийшла, відчуваючи, як між ними виросла стіна.

Її слова, її турбота — все виявилось непотрібним. Таня виправдовувала чоловіка-зрадника, а матір зробила винною.

Після того Світлана Семенівна більше не втручалась у життя доньки. Квартиру вона так і не продала — відчувала, що зовсім скоро Тані знадобиться житло. Але сталося інакше: Гена ще кілька разів тікав до тієї квартири, а потім повертався до Тані й сина. Таня то виганяла, то приймала його назад. Квартира більше не приносила прибутку — вона стала притулком для зради й втеч зятя. Але навіть так — винною залишилась мати.