— Ну, ма-а-м…
— Іди геть, я сказала, гадюко. Це ти на Юрка наклеп навела, через тебе його в наручниках забрали. Лишила рідну матір особистого життя. Бачити тебе більше не можу, — заверещала п’яна мати Юльки під схвальні погляди своїх подруг по чарці.
— Куди я піду, — у відчаї схлипнула дівчинка, — ну, ма-ам, може, передумаєш?
— А це вже твої проблеми, куди. І чого тобі не вистачало? Юрко, він же завжди зайвий шматок у дім приносив. А тепер…
Вже десять років, як не стало батька, і мати Юльки повільно, але впевнено спивалася. Спочатку вона ходила по подругам, поверталася додому весела, з запахом дешевого вина та міцних сигарет.
— Ну що ти так на мене дивишся? — намагалася виправдатися вона перед шестирічною донькою, — а як ти думаєш, мені одній? Як усе це пережити? Як? Була б я сама, а з тобою… Ех…
Потім подруги почали самі приходити в гості, а з ними і «друзі». Спочатку один вітчим, потім інший, а далі цей — Юрко.
Цей от почав розпускати руки. Добре, що Юля змогла себе захистити, вже не маленька. І не розповіла про це в поліції. Його забрали за крадіжку. Юля потім забрала заяву, адже красти в них, власне, й не було чого. Але йому суворо наказала більше в квартирі не з’являтися.
А тепер мати не може цього їй пробачити.
Жінка встала з-за столу, похитуючись, підійшла до доньки й замахнулася. Але цього разу доньці вдалося перехопити її руку.
— Ненавиджу тебе, — крикнула Юля, відштовхнула матір, одяглася і вибігла на вулицю. Її щоки були мокрі від гірких сліз.
До вечора вона блукала містом, йти їй було нікуди. До маминої двоюрідної сестри, тітки Валі, не хотілося. У тієї самої було семеро дітей, а дядько Вася п’є, грошей завжди не вистачає.
Рідний дядько батька жив добре, у великому будинку за містом. Але той навіть на поріг не пустить, багач. Із родиною свого племінника він перестав спілкуватися, як тільки того не стало.
Автор: З любов’ю до вас.
Більше жодних близьких родичів Юля не знала. У неї була одна вірна подруга, Маша, от до неї дівчина й попросилася переночувати.
— У тебе родичі, здається, у Києві є, Юль? — подала ідею Маша.
— Так, але я їх зовсім не знаю, зовсім маленька була, коли вони востаннє до нас приїжджали…
— А адреса у тебе їх є?
— Є… Якщо не змінилася. Але що з того? Навіщо я їм?
— Юля, у мене трохи грошей відкладено, — запропонувала Маша, — на квиток до Києва і назад, у разі чого, вистачить.
— Ні, я не візьму, — заперечила та, — це твої на мрію.
— Ну от якщо влаштуєшся в Києві, а я до тебе в гості приїду — моя мрія й збудеться, — дістала з ящика стола заощадження Маша.
Так Юля опинилася в Києві. Коли вона подзвонила у двері незнайомої квартири, відчинила їй привітна, приємна на вигляд жінка.
— Ви Олександра Валеріївна? — запитала дівчина.
— Так і є, а ти хто? — здивувалася та.
— А я ваша рідня… на десятій воді на киселі, — сумно посміхнулася Юля.
— Ну, проходь… Розберемося…
Тітка Саша виявилася жінкою справді приємною. Жила вона зі своїм чоловіком-інвалідом у старенькій двокімнатній квартирі. Усе вказувало на те, що жили вони бідно.
— Дядько Петро не працює, отримує пенсію по інвалідності, але вона маленька, — ніби виправдовуючись, розповіла вона Юльці, — сама я вранці та ввечері підмітаю двір, а вдень шию халати в маленькій майстерні. Ну, якщо залишишся — чим багаті, тим і раді.
— Я вам буду дуже вдячна, — зраділа Юля, — допомагатиму вам, на роботу піду.
— Мала ти ще, щоб працювати. Вчитися тобі треба, — заперечила тітка Саша.
Але робити було нічого, потрібно було якось виживати. І Юля, замість своєї родички, почала підмітати двір. Збираючи сміття в під’їзді та викидаючи його в контейнер, дівчина почала помічати, що люди часом викидають дивовижні речі. Це були трохи ношений одяг і брендове взуття. Посуд із радянських часів, статуетки й інші милі дрібнички. Недовго думаючи, Юля почала збирати це все й складати в підсобці для двірника.
А одного разу принесла ганчірки додому, перепрала і попросила у тітки дозволу сісти за її швейну машинку. Речі вона розпорола і зшила з них нові: маскарадну сукню, сумку, скатертину та красиві ретро-штори.
У вихідний день вона поїхала в скупку, здала посуд і сувеніри. А на виручені гроші купила собі місце на ринку й розклала те, що пошила власноруч. Цілий день у неї ніхто нічого не брав, милувалися, торкалися, захоплювалися, але проходили повз, хоча ціна була цілком демократична. А за пів години до закриття до неї підійшла жінка і купила все оптом. Ще й залишила свою візитівку, запропонувавши дівчині співпрацю.
Щаслива Юля зайшла до магазину, накупила продуктів і солодощів. Накрила стіл, а залишені гроші поклала перед тіткою Сашею.
— Я завжди мріяла свою першу самостійну зарплату віддати своїм батькам. Тепер ви мої батьки, тітко Сашо, дядьку Петре. Розпоряджайтеся грішми на свій розсуд.
Дядько Петро почав відмовлятися, а тітка Саша заплакала. Так і стали жити: Юля збирала речі зі смітника, частину продавала, частину перешивала. Виручені гроші віддавала родичам, а ті збирали їй на навчання.
Але на навчання Юля заробила сама. Вона вже зовсім забула про ту жінку, яка зробила у неї першу покупку. Але та знову з’явилася й запросила Юльку шити речі для її магазину. Тепер дівчині не доводилося стояти на ринку, вона шила на замовлення і добре заробляла. Вступила вчитися на модельєра одягу. І через кілька років у неї вже була власна швейна майстерня та магазин.
А також молодий чоловік, який запропонував їй свою руку й серце.
— Давай з’їздимо до твоєї мами, хочу познайомитися з нею, — наполягав майбутній чоловік.
— Я не впевнена в цьому, — сумнівалася Юля.
Але одного разу все ж таки вони поїхали. На вулиці стояла спека, двері до маминої квартири були прочинені, і сморід із неї вже відчувався в під’їзді. Мати спала на брудному ліжку, поряд стояла ціла батарея порожніх пляшок.
— Ма-а-м, — як тоді, йдучи з дому, покликала Юля.
Та розплющила очі й пробурмотіла щось нерозбірливе у відповідь.
Юля викликала нарколога, той поставив жінці крапельницю. Разом із нареченим вони вигребли все сміття з квартири, Юля протерла старі, поламані меблі, помила підлогу й зварила курячий бульйон.
— Ти що тут робиш? — нарешті мати заговорила.
— Мамо, у мене все добре. Я заміж виходжу. І хочу допомогти тобі.
— Дай на похмілля, — попросила та.
Як Юля не старалася, врятувати свою матір їй так і не вдалося. Та не хотіла лікуватися, чинила опір, лаяла свою доньку за те, що та лізе в її життя. І незабаром її не стало.
А коли у Юльки народилися діти, бабусею й дідусем вони назвали тітку Сашу та дядька Петю, у яких ніколи не було своїх, кровних, дітей і онуків.
Був теплий літній день, Юля стояла над могилами батька й матері, поклавши на пагорби по букету білих троянд.
— Невже ти пробачила свою матір? — запитала подруга, Маша. — Вона ж буквально викинула тебе на смітник.
Маша теж уже жила в Києві й працювала в фірмі Юлії Андріївни.
— Я навіть вдячна їй за це, — відповіла Юля, — не знаю, як би склалося моє життя, якби тоді я залишилася вдома…
— Я Даша, донька вашого покійного чоловіка! — несподівано промовила молода дівчина, звертаючись до жінки біля надгробка