— Де тебе носить, Тетяно? Ти що, ще на роботі? — свекруха говорила так голосно, що слухавку довелося відсунути від вуха.
— У чому річ, Євгеніє Львівно? — здивувалася невістка. — Що вам знову потрібно? Коли ви вже вгамуєтеся і дасте мені спокій?
— Тут покупці вже прийшли, а я не можу потрапити у квартиру, щоб показати їм усе. Домовлялися ж! Що за безвідповідальність?
— Ні про що я з вами не домовлялася. Так, учора ви вкотре надокучали мені, що мою квартиру, отриману у спадок, треба якнайшвидше продати. Про це я пам’ятаю. Але я з вами ні про що не домовлялася!
— Ось настирлива яка, ну ти подумай! Давай швидше сюди під’їжджай. Людям ніколи, вони чекати не будуть.
Тетяна поклала слухавку і з прикрістю подумала про те, що давно пора поставити на місце свою нахабну свекруху. Щось вона зовсім розперезалася останнім часом.
******
— Костику, ти зовсім не любиш свою матір? — суворо дивлячись на сина, запитала днями Євгенія Львівна. — Купи мені квартиру трохи більше. Я що, не заслужила на старості комфортне житло?
— Ну ти й вигадниця, мамо! Ми ж у боргах усі. Яку квартиру ти ще вигадала? Тобі є де жити, ремонт зробила кілька років тому. Чого тобі не сидиться спокійно і вічно якась дурня в голові народжується? — нервував син.
Знову мати носилася з новою ідеєю, не даючи спокою своїм рідним і близьким.
— А квартира Тетяни? Чого вона стоїть без діла? Що це за дурість?
— Мам, це квартира дружини. І тільки Тані вирішувати, що з нею робити, — відповів Костянтин.
— Але це ж нераціонально! Що ви так байдуже ставитеся до нерухомості, на якій можна заробляти гроші? Не хочете здавати — продайте! І собі щось купіть трохи більше, і мені. Чому твоя дружина ще не розібрала її після того, як вступила у спадщину?
— Мам, ну це тут до чого?
— Як це до чого? Адже там половину речей треба викинути. Там же суцільний мотлох. Так, так! А саму квартиру привести до ладу, щоб я могла спокійно показувати її потенційним покупцям, — повчально продовжувала мати.
— Тетяна ще до кінця не вирішила. Можливо, вона не буде її продавати. Та й взагалі, їй дуже важко зараз. Навіть саме перебування у квартирі завдає душевних страждань.
— Костю, це лише емоції. Справу треба робити, а не рефлексувати даремно. Два роки вже минуло, як батьки невістки відійшли у вічність, а вона все ніяк питання з квартирою не вирішить.
— Мам, усе, припини. Я в цьому питанні не можу тиснути на дружину, отже, і говорити про це марно, — невдоволено відповів син. — А ти сама чого так переживаєш з цього приводу?
— Я тобі вже пояснила — хочу нове житло, — прямо заявила Євгенія Львівна.
— А чим тебе твоя квартира не влаштовує? Що за маячня вічно приходить у твою голову? Хіба у нас інших турбот і проблем мало, щоб думати про нову квартиру для тебе?
— Костю, ти мене дивуєш просто! Нормальні діти насамперед про літніх батьків думають. Про їхню зручність і комфорт. Зінаїді он діти взагалі будиночок за містом купили. Щоб мати постійно жила на свіжому повітрі, — нервово відповіла синові мати.
— А, тепер зрозуміло, звідки вітер дме. Хочеш, ми теж тобі будиночок купимо? Дачний, два на два, з фанери. На інший у нас все одно грошей немає!
— Не хочу! — з образою видала мати.
Після того як п’ять років тому Євгенія Львівна овдовіла, її немов підмінили. Після втрати чоловіка зі спокійної та розважливої жінки свекруха Тетяни перетворилася на імпульсивну особу. І тепер від неї невідомо чого можна було чекати.
Абсурдні за своєю суттю ідеї переповнювали її голову. Євгенія Львівна постійно рвалася щось робити — змінювати, покращувати, створювати та вдосконалювати. І найгірше було в тому, що вона не давала спокою синові та його дружині.
Спочатку жінка затіяла капітальний ремонт у своїй однокімнатці, витріпавши рідним усі нерви цим неспокійним заходом. Потім мати раптом вирішила, що ремонт необхідний у квартирі сина. Вона вперто й аргументовано переконувала його, що ремонт не тільки змінить їхнє житло, а й відкриє нові горизонти в їхньому житті. Їм ледве вдалося відмовитися від цієї ідеї матері.
Потім у сім’ї сталося нещастя — на слизькій зимовій трасі загинули батьки Тані. Дружина Кості довго не могла оговтатися.
У спадок їй залишилася хороша велика квартира в престижному районі міста. Квартира так і стояла з речами та меблями, як це було за живих батьків. Отримавши на неї документи через пів року після того, що сталося, донька змогла побувати там лише кілька разів.
Спочатку Таня поїхала туди, щоб забрати всі фотографії батьків, а потім з’являлася лише за потреби.
Тетяна ділилася з чоловіком, що їй боляче перебувати там, і все у квартирі нагадує їй про близьких людей. І щоб зайнятися розбором речей і продажем житла чи навіть ремонтом, потрібні були колосальні душевні сили. Тому про це й мови поки не йшло. Тетяні потрібен був час.
Зовсім інакше дивилася на проблему Євгенія Львівна. Практична у всьому жінка вважала дурним марнотратством — довгий час тримати порожньою економічно вигідну квартиру. Її кипуча натура не терпіла такої безтурботної поведінки з боку невістки та сина.
— Не хочете самі жити — продайте! Чого ви чекаєте, я не розумію? Документи в порядку, охочих буде багато, я в цьому впевнена, — твердила вона постійно.
— Мам, у нас донька росте. Залишимо цю квартиру для неї. А може, і самі там наважимося жити. Дружина ще не визначилася, — втихомирював матір Костянтин.
— То здайте поки що. Це ж гроші, і чималі! Що вона у вас без діла стільки часу стоїть?
— Мамо, я тобі вже пояснював. Для того щоб здавати, там треба розібрати все, а ми поки не можемо.
— Дурість! Так і передай своїй дружині. Це всього лише речі, які тепер ніякого стосунку до її покійних батьків не мають. Я ось, наприклад, після твого батька все відразу викинула, а дещо роздала людям. Який сенс триматися за ці речі, скажи? Людину цим не повернеш. А пам’ять у нас в душі має бути.
Почувши телефоном, що непосидюча свекруха привела покупців на її квартиру, Таня тут же подзвонила чоловікові.
— Втихомир свою матір, прошу тебе. Вона мені вже всі нерви з цією квартирою вимотала! Інакше я сама її втихомирю, і тоді вже їй буде непереливки.
— Заспокойся, люба, і не реагуй так. Ти ж бачиш, що з нею відбувається? Мати ж просто з розуму сходить від думки, що твоя квартира порожня. У неї свій погляд на речі, і перевиховувати маму вже пізно, повір мені.
— А свекруха не розуміє, що ні ти, ні вже тим паче вона, до моєї нерухомості ніякого стосунку не маєте? — обурювалася дружина.
— О, мама просто про це не думає. Є квартира, яка простоює. Її хвилює тільки цей факт і все. А інші нюанси та деталі вже не важливі.
— Євгенії Львівні пора вже вмикати голову, а не жити тільки емоціями та бажаннями, — закінчила розмову дружина.
Далі було тільки гірше. Бачачи повну бездіяльність у даному питанні з боку невістки, Євгенія Львівна якось додумалася до того, що взяла у них без дозволу ключі від квартири, які лежали в тумбочці в передпокої.
І з усією властивою їй енергією та запалом взялася до задуманої справи. Свекруха поставила на потік показ порожньої квартири майбутнім покупцям.
Одного разу дійшло до того, що Тетяна застала там свекруху з чужими людьми, які з цікавістю походжали кімнатами. Коли Таня не знайшла ключів на звичному місці, то відразу зрозуміла, де їх шукати. І вирушила в батьківську квартиру. Приїхала вона якраз вчасно. Перегляд її нерухомості був у самому розпалі.
— Скажіть, а ремонт давно був? Щось несвіже все якесь… А комунальні платежі великі? А квартира тепла? Може, ви все-таки скинете нам трохи, адже тут усе треба змінювати — і проводку, і труби, і опалення, — спілкувалися потенційні покупці з Євгенією Львівною.
— Ні, ні, які знижки! Ми й так просимо ціну нижчу за ринкову. А житло елітне. Ви хоч ціни в цьому районі бачили? Ну то ж бо! А наша ціна цілком прийнятна, — діловито відрізала свекруха.
Слухаючи жваву промову Євгенії Львівни, Тетяна чітко зрозуміла, що жити тут вона не зможе. І квартиру все ж доведеться продавати. Ось тільки свекруха до цього не матиме жодного стосунку.
І її треба провчити за таке самоуправство. Щоб не кортіло чужим майном розпоряджатися.
— А що ви всі тут робите? — здивовано запитала вона у присутніх, з’явившись перед усіма, хто був у квартирі.
— Ой, Таню, і ти тут? Ну нарешті! — злегка розгублено промовила свекруха. — А я ось… вирішила показати нашу квартиру… Між іншим, їм усе подобається. Збираються купити.
— О, а ви, ймовірно, та шахрайка, яка викрала у нас із чоловіком ключі від цієї квартири? Ну ось я вас і спіймала! А ви, будь ласка, обережніше з нею, — звернулася Таня до покупців. — Ця жінка вже багатьох так ошукала. Господиня квартири я, а вона жодного стосунку до житла не має. Сподіваюся, ви не встигли дати їй гроші? Ви знаєте, вона бере завдаток і зникає. І все, прощавайте ваші гроші! — імпровізувала Тетяна, намагаючись не дивитися на здивовану матір чоловіка.
— Ти що? Ти при своєму розумі, щоб таке говорити? — заверещала ображена свекруха.
— Ось бачите, вона ще й опирається. Як же їй прикро, що не вдалося грошей заробити на таких простаках.
— Тетяно!
— Так, попрошу всіх залишити мою квартиру. І негайно. А якщо ви все ж таки наважитеся її придбати, ось вам мій телефон, — Таня простягнула покупцям свою візитку.
Коли всі, зокрема і свекруха, залишили жінку одну, вона подумки попрощалася з батьківською квартирою.
Пройшовши кімнатами, які все ще залишалися недоторканими, Тетяна згадувала щасливі моменти, які пережила тут колись. І батьків згадала.
Цього вечора вона сказала чоловікові про своє рішення.
— Пора продавати квартиру батьків. Допоможеш речі розібрати?
— Звісно, допоможу. Радий, що ти нарешті ухвалила це рішення, — відповів Костя.
— Так, і відразу ж попередь свою матір — вона не отримає ні копійки. І нехай свою мрію про нову квартиру забуде. Погасимо іпотеку за нашу двокімнатну. І купимо для доньки студію в новобудові. Купимо відразу ж, щоб гроші не розлетілися. А свекруха зі своїми грандіозними планами нехай котиться під три чорти.
— Як же так? — обурювалася Євгенія Львівна. — Це нечесно! Це ж я знайшла покупців! Я старалася, свій час витрачала. А ви!
— Наївна! Котедж ти купила в шлюбі — отже, половина моя! — сміявся чоловік, а коханка йому підтакувала