Лідія Сергіївна крутила в руках глянцевий буклет ресторану «Золота рибка», роздивляючись фотографії вишуканих страв і розкішних інтер’єрів. Сімдесят років — це не жарти, і святкувати такий ювілей треба з розмахом, гідним прожитих років.
— Андрійчику, подивися, який чудовий ресторан! — зателефонувала вона сину. — Я хочу там відзначити свій ювілей. Уявляєш, жива музика, спеціальне святкове меню, і зал такий гарний!
Андрій, сидячи у своєму кабінеті, втомлено потер перенісся. Роботи було повно, а тут ще й мама зі своїми планами.
— Мамо, а скільки це буде коштувати? — обережно запитав він.
— Та не думай ти про гроші! — махнула рукою Лідія Сергіївна. — Раз у житті можна собі дозволити! Я вже подругам дзвонила, всі в захваті. Галина Петрівна казала, що її син на п’ятдесят п’ять років у такому ж місці банкет влаштовував.
Андрій зітхнув. Сперечатися з мамою було марно, особливо коли вона вже все вирішила.
— Добре, мамо. Організовуй.
Увечері, розповідаючи дружині Марині про мамині плани, Андрій помітив, як та насупилася.
— Ти розумієш, у скільки це може обійтися? — тихо сказала Марина, коли вони вкладали спати п’ятирічного сина. — Ресторан недешевий, а твоя мама любить розмах.
— Ну що поробиш, — знизав плечима Андрій. — Ювілей все ж таки. Раз у житті.
Марина промовчала, але обличчя в неї залишалося стурбованим. Вона знала свекруху — Лідія Сергіївна ніколи не економила на святах і не звикла відмовляти собі в задоволеннях.
Наступні два тижні Лідія Сергіївна з азартом займалася організацією свята. Вона вибрала найдорожчий банкетний зал, замовила торт ручної роботи, живі квіти та навіть запросила фотографа. Список гостей зростав щодня — подруги з роботи, сусідки, далекі родичі.
— Мамо, а скільки людей буде? — запитав Андрій, коли вона знову зателефонувала з новинами.
— Та небагато, людей двадцять п’ять. Може, тридцять. Залежить від того, чи приїде двоюрідна сестра з Полтави.
Андрій відчув, як наростає тривога. Тридцять людей у дорогому ресторані — це могло вилитися в астрономічну суму.
— Мамо, а може, варто подумати про щось простіше? Вдома відзначити чи в кафе меншому?
— Андрію! — обурилася Лідія Сергіївна. — Я що, жебрачку з себе маю корчити? Сімдесят років — це серйозна дата! Всі мої подруги вже знають, де буде свято. Галина Петрівна вчора казала, що заздрить — такий шикарний ресторан!
День ювілею настав швидко. Марина зранку була на нервах, вона кілька разів перераховувала гроші в сімейному бюджеті, прикидаючи, чи вистачить на оплату банкету. Андрій теж виглядав напруженим.
— Може, варто заздалегідь поговорити з мамою? — запропонувала Марина, зав’язуючи чоловікові краватку.
— Про що говорити? — втомлено відповів Андрій. — Вона ж сама організовувала. Має розуміти, що платити доведеться.
— Твоя мама може багато чого «розуміти», — скептично зауважила Марина. — Пам’ятаєш, як вона «розуміла», що ми оплатимо її відпустку в Одесі?
У ресторані «Золота рибка» їх зустріли з помпою. Лідія Сергіївна, нарядна і сяюча, приймала вітання від гостей. Зал справді був розкішний — високі стелі, кришталеві люстри, живі квіти на кожному столі.
— Як гарно! — захоплювалися подруги іменинниці. — Лідочко, ти справжня королева!
Лідія Сергіївна буквально розцвітала від компліментів. Вона замовляла найдорожчі страви, не шкодувала грошей на напої, просила офіціантів приносити ще і ще.
— Мамо, може, досить? — тихо сказав Андрій, коли вона втретє замовила шампанське.
— Що значить «досить»? — здивувалася Лідія Сергіївна. — Це ж свято! Раз у житті можна собі дозволити!
Марина сиділа, рахуючи в голові приблизну вартість замовленого. Цифри виходили лячні. Вона кілька разів намагалася зловити погляд чоловіка, але той уникав її очей.
Свято справді вдалося. Гості були у захваті, Лідія Сергіївна приймала вітання, танцювала, сміялася. Фотограф клацав затвором, фіксуючи щасливі моменти.
Наприкінці вечора, коли гості почали розходитися, до столу підійшов офіціант зі шкіряною текою.
— Вибачте, можна рахунок? — чемно сказав він, поставивши теку на стіл.
Лідія Сергіївна навіть не глянула на неї, продовжуючи розмовляти з останніми гостями.
— Мамо, — делікатно звернувся Андрій, — рахунок принесли.
— Так-так, звісно, — розсіяно відповіла вона, не обертаючись.
Марина й Андрій перезирнулися. Андрій нервово прокашлявся.
— Мамо, може, подивишся?
— На що? — здивувалася Лідія Сергіївна, нарешті звернувши увагу на сина.
— На рахунок, — терпляче повторив Андрій.
— А що я на нього маю дивитися? — щиро здивувалась Лідія Сергіївна. — Оплачуйте.
Повисла незручна пауза. Офіціант стояв поруч, ввічливо чекаючи. Андрій відчув, як у нього палає обличчя.
— Мамо, але… це ж твій ювілей, — розгублено сказав він.
— Ну і що? — Лідія Сергіївна дивилася на сина з подивом. — Ми ж домовлялися. Хто ще має платити?
Марина відчула, як у ній закипає злість. Вона взяла зі столу шкіряну теку й відкрила її. Цифра в кінці рахунку змусила її здригнутися.
— Шістдесят чотири тисячі гривень, — промовила вона вголос.
— Що? — Андрій зблід.
— Шістдесят чотири, — повторила Марина, показуючи йому рахунок.
Лідія Сергіївна махнула рукою.
— Подумаєш, гроші! Головне, що свято вдалося. Всі мої подруги в захваті!
— Мамо, — тяжко зітхнув Андрій, — у нас немає таких грошей.
— Як це немає? — обурилася Лідія Сергіївна. — Ти ж працюєш, Марина працює. Що значить «немає грошей»? Я ж тобі показувала буклет ресторану, пам’ятаєш? Ти сказав “добре”.
— Це наша зарплата за три місяці, — тихо сказала Марина. — У нас дитина, іпотека, кредити.
— А ми ще й подарунок вам зробили, — додала вона, кивнувши на коробочку з французькими парфумами й футляр із золотим браслетом, що лежали на сусідньому стільці. — Дуже дорогий подарунок.
— І що? — не розуміла Лідія Сергіївна. — Подарунок — це подарунок, а свято — це свято.
Марина відчула, як її терпіння закінчується.
— А ви думали, ми ваш ювілей оплатимо? З якого дива? — різко сказала вона, посунувши рахунок до свекрухи.
Лідія Сергіївна оторопіла від такої зухвалості.
— Що ти сказала? — прошипіла вона.
— Я сказала правду, — не відступала Марина. — Ви самі вибрали ресторан, самі запросили гостей, самі замовляли всі ці делікатеси. Ми не заперечували, але це не означає, що ми повинні все оплачувати.
— Андрію! — звернулась до сина Лідія Сергіївна. — Ти чуєш, що твоя дружина говорить? Ти ж обіцяв усе оплатити. Поясни їй!
Андрій мучився сумнівами. З одного боку — мати, яка все життя для нього жертвувала, з іншого — дружина й здоровий глузд.
— Мамо, — нарешті сказав він, — Марина має рацію. Ми не можемо собі дозволити такі витрати. Я не казав, що все оплачу. У нас є свої зобов’язання. Ти запитала, чи подобається мені ресторан. Я сказав “так”. І все! Я думав, ти просто радишся зі мною.
— Які зобов’язання? — кричала Лідія Сергіївна, привертаючи увагу персоналу. — Я — твоя мати! Я тебе народила, вигодувала, на ноги поставила! А тепер ти мені відмовляєш у невеликому проханні? Та й навіщо мені було з тобою радитися, якби я збиралася сама все оплачувати?! А?
— Невеликому? — Марина показала на рахунок. — Шістдесят чотири тисячі гривень — це невелике прохання?
— Для хороших дітей — так! — парирувала Лідія Сергіївна.
Офіціант делікатно покашляв.
— Перепрошую, але нам потрібно закривати зал…
Лідія Сергіївна з люттю вихопила з сумочки кредитну картку.
— Ось, беріть! — кинула вона офіціанту. — Сама заплачу! Видно, виховала дітей невдячних!
Поки офіціант возився з терміналом, Лідія Сергіївна збирала подарунки та квіти, демонстративно не дивлячись на сина й невістку.
— Мамо, не треба так, — спробував примиритися Андрій.
— Не треба? — зло всміхнулася Лідія Сергіївна. — Пізно. Спочатку кажеш “так”, а потім у кущі! Я все зрозуміла. Думала, що діти у мене хороші, а виявилося — жадібні й безсердечні.
— Мамо, ми просто не можемо собі дозволити…
— Мовчи! — перебила його Лідія Сергіївна. — Я більше нічого не хочу чути. Живіть, як знаєте, але без мене. Я для вас більше не мати.
Вона підписала чек із таким виглядом, наче підписувала смертний вирок, схопила сумочку й попрямувала до виходу.
— Мамо, зачекай! — окликнув її Андрій, але вона не обернулася.
Наступні три місяці були важкими. Лідія Сергіївна не відповідала на дзвінки, не відчиняла двері, коли вони приходили. Андрій мучився, відчуваючи провину. Марина злилася на свекруху, але бачила, як страждає чоловік.
— Може, варто вибачитися? — запропонував він якось.
— За що? — здивувалася Марина. — За те, що ми не можемо витрачати шалені гроші на її забаганки? За те, що вона собі щось там надумала?
— Вона ж моя мама… Може, я якось дав зрозуміти, що готовий оплатити ресторан?
— І тому має право нас розорити? Ти їй сказав “я заплачу за ресторан”? Ні!
Андрій не знав, що відповісти. Він любив маму, але розумів — дружина має рацію.
А потім сталося те, чого вони так довго чекали — Марина завагітніла. Радість затьмарювало тільки одне — не було з ким із рідних нею поділитися.
— Треба сказати мамі, — вирішив Андрій.
— Вона ж з нами не розмовляє.
— Це ж її онук. Або онука.
Марина зітхнула.
— Спробуй.
Андрій набрав мамин номер, очікуючи, що вона, як завжди, скине виклик. Але Лідія Сергіївна взяла слухавку.
— Мамо, — схвильовано сказав він, — у мене для тебе новина.
— Яка новина? — холодно спитала вона.
— Ти станеш бабусею. Марина вагітна.
На тому кінці дроту запанувала тиша.
— Мамо, ти чуєш?
— Чую, — тихо відповіла Лідія Сергіївна. — На якому терміні?
— Дванадцять тижнів.
Знову пауза.
— Як вона себе почуває?
— Добре. Токсикоз минув.
— Вітаміни приймає?
— Приймає, мамо.
Лідія Сергіївна мовчала так довго, що Андрій уже подумав, чи не поклала вона слухавку.
— Мамо?
— Я тут. Просто… це несподівано.
— Несподівано. Але ж приємно несподівано?
— Так, — погодилася вона. — Приємно.
Ще одна пауза.
— Приходьте завтра на обід, — нарешті сказала Лідія Сергіївна. — Мені треба поговорити з Мариною про харчування під час вагітності.
— Мамо, а як же…
— Забудь, — перебила вона. — Онуки важливіші за гроші.
Наступного дня вони сиділи на знайомій кухні, пили чай з маминими пиріжками. Лідія Сергіївна розпитувала Марину про самопочуття, давала поради, ділилася досвідом.
— Я тоді перегнула, — нарешті сказала вона. — Свято запаморочило голову. Подруги нахвалювали, хотілося не гірше виглядати.
— Мамо, ми ж не проти свят, — м’яко сказав Андрій. — Просто треба заздалегідь усе обговорювати.
— Так, — погодилася Лідія Сергіївна. — Я зрозуміла. Гроші — це не просто папірці. Це ваше життя, плани, майбутнє онука.
Марина обережно всміхнулася.
— Ми не жадібні, — сказала вона. — Просто в нас є межі можливостей.
— Знаю, — кивнула Лідія Сергіївна. — Я все зрозуміла. Коли онук народиться, я влаштую йому свято. Але вже за свої гроші.
Вони засміялися, і в домі знову стало тепло й затишно. А за пів року Лідія Сергіївна справді влаштувала грандіозне свято на честь народження онука. Щоправда, цього разу вона заздалегідь уточнила бюджет і нікого не ставила в незручне становище.
— Вік живи — вік учись, — філософськи зауважила вона, заколисуючи малюка на руках. — Головне — сім’я. А гроші приходять і йдуть.
Андрій і Марина перезирнулися й усміхнулися. Нарешті в їхній родині запанував мир.
— Це через мій жарт ти розлучаєшся? — здивовано запитав чоловік у дружини