ТВАРЮКА…

«Овочі готові, котлети в мультиварці, чай заварений», — швидко перелічувала в думках Надія, наносячи тональний крем. Поморщилася, проводячи спонжем по лівій щоці.

Ілля от-от прийде, все має бути ідеально. Закінчивши макіяж, уважно оглянула себе в дзеркалі. Виправила плаття. Поправила волосся. Задоволена своїм виглядом, задумалася — чи нічого не забула? Придушуючи тривогу, ще раз пробіглася квартирою.

Ванна вимита. Постіль — свіжа, як ніколи. Кухня блищить. Підлога — тим більше.

Квітка!

Схопивши графин, полила фікус, що стояв у кутку, і здригнулася від різкого звуку дверного дзвінка.

Ілля не відкривав двері своїм ключем — любив, щоб його зустрічали.

— Здрастуй, мила, — проспівав, даруючи недбалий поцілунок, — це тобі.

Троянди були розкішні — сім величезних бутонів криваво-червоного кольору.

— Дякую, любий, — усміхнувшись, подякувала жінка.

Брехати з усмішкою було легко й давно звично. Адже чоловік, знаючи, що Надія обожнює ромашки, завжди дарував їй троянди.

— Чим сьогодні порадуєш? — оксамитово запитав Ілля, проходячи до їдальні. Замилувався бездоганно сервірованим столом.

— Запеченими овочами. І твоїми улюбленими котлетками, — відповіла, проганяючи знову виниклу легку тривогу.

Але, здається, сьогодні чоловік був у чудовому настрої.

— Новий рецепт?! Спробуємо! — захоплено вигукнув він.

Забезпечивши чоловіка всім необхідним для вечері, Надія дозволила собі присісти й трохи розслабитися. Ілля не просто їв — він дегустував. Уважно розглядав кожен шматочок, вдихав його аромат, смакував очікуванням і лише потім відправляв у рот. Повільно й ретельно пережовував, чутливо дослухаючись до відчуттів.

Нарешті черга дійшла до котлети. Спробувавши перший шматочок, чоловік насупився. Взявся за наступний і несподівано виплюнув його прямо на тарілку. Надія здригнулася.

— Мила, а ти, часом, не отруїти мене зібралася? — підкреслено ласкаво запитав чоловік, буравлячи її сталевим, лякаючим поглядом. — А?

Жінка змерзла від страху. Підхопилася, спробувала їжу, і всередині все обірвалося. Пересолила! А Ілля був особливо чутливим до кількості «білої смерті» в їжі.

Зашарілася, швидко почала перепрошувати… Перший ляпас був, як завжди, несподіваною і найболючішою. За нею посипалися інші.

— Пробач! — захлипала жінка, відступаючи в кут і закриваючи обличчя руками. — Я не навмисно!

— Я багато прошу?! — гарчав чоловік, завдаючи виважених ударів. — Всього лиш бути хорошою дружиною. Не хочеш — забирайся звідси, невдячна тварюко! Я — все для тебе! А ти!

Протистояти не мало сенсу — це лише розпалювало Іллю ще більше. Здавалося, що він не просто зриває злість, а отримує задоволення від процесу. Надія лише намагалася захистити обличчя — обличчя, яке вже скоро не врятує жодна косметика…

Нарешті він видихнувся і пішов у ванну. Вмився. Прийняв душ. Мовчки зачинився у спальні.

Згорнувшись у кутку, Надія безпомічно поскуливала, наче нещасне цуценя. Втім, чому «наче»? Вона і була ним останні кілька років.

Коли все це почалося? Коли красивий, статний, завжди бездоганно одягнений чоловік запаморочив їй голову ідеальними манерами та незвичними залицяннями?..

«Тобі личитиме ця сукня, примір!»

«З короткою стрижкою ти виглядатимеш елегантніше!»

«Не ходи до магазину, я все куплю сам!»

Або все почалося, коли Ілля запропонував переїхати до нього?

А може, коли невдоволено насупився, побачивши її подругу в гостях? Мило поспілкувавшись за вечерею, він потім попросив Надю більше нікого не запрошувати додому.

«Хіба нам погано разом? — запитав тоді. — Навіщо у квартирі сторонні люди?»

Жінка визнала його правоту — кожному хочеться жити за своїми правилами у власному домі. Тож надалі вона зустрічалася з друзями на їхній території. Але якось непомітно й ці зустрічі зійшли нанівець.

«Іллі треба підготуватися до виступу…»

«Ми з Іллею йдемо на День народження його колеги…»

«В Іллі проблеми, йому потрібна моя підтримка…»

З часом її й не кликали більше. Одного разу вона з подивом усвідомила, що їй уже два місяці ніхто не телефонував. Окрім молодшої сестри — єдиної близької та рідної людини з минулого життя, до знайомства з Іллею. Людини, яка ніяк не хотіла миритися з тим, що відбувається: чим далі віддалялася Надя, тим настирливішою ставала Оксанка.

«Де ти, Надю?!»

«Не впізнаю тебе! На кого ти перетворилася?!»

«Добре, що у вас немає дітей!»

Це була остання крапля. Жінка, яка відчайдушно мріяла стати матір’ю, не змогла пробачити сестрі. І остаточно викреслила її зі свого життя.

…Спогади нахлинули потоком і захлеснули Надю з головою. Перша ляпас — за зіпсовану праскою сорочку… Друга — за запізнення на прем’єру… Зворушливе «Пробач!» крейдою на тротуарі під балконом… Багряний оберемок троянд разом із заручною каблучкою…

«Навіщо тобі працювати? Краще займися господарством!»

«З ким це ти там переписуєшся?»

«Жодних вагітностей!»

Вибравшись із кутка, розглядаючи в дзеркалі безбарвні очі та припухлі вилиці, вона раптом побачила себе з нового боку.

«Ким я стала?»

Ніким. Прислугою без права на помилку. Гарним додатком до великого й благородного образу ідеального чоловіка.

«Але ж він любить мене!»

— Ой, та невже? — пролунав у голові чужий голос. — Та він навіть імені твого не пам’ятає! «Мила, люба!» — знущально розсміявся хтось невидимий. — Не набридло?!

Надя відчула, як зсередини підіймається злість. Почуття, що не мало права на існування. Адже хороші дівчата не зляться. Хороші дружини — тим більше.

«Тварюко невдячна!» — згадала вона і вперше в житті з подивом відчула, як лють наповнює її силою.

«І справді, добре, що в нас немає дітей!»

Тепер жінка зрозуміла сенс цієї фрази.

…Ранок почався з телефонного дзвінка.

— Прогулюєш, бро? — зареготав історик. — Твій десятий «Б» на вухах стоїть!

Ілля схопився з ліжка. Годинник показував 9:15. Не розбудила, с*ка!

— Тва-а-рюка! — рознісся крик по квартирі.

Квартира відповіла тишею.

Він знову вилаявся, не побачивши приготованого костюма. Заметався по кімнатах. Наді ніде не було. Не було її паспорта, валізи, деяких речей.

Лише записка на кухонному столі:

«Пішла звідси. Тварюка»