Киянка з квартирою

— Я ж попереджала, — зітхнула мама. — Серце чогось недобре передчувало. Надто вже він на ту квартиру націлився.

— А я ж… — Зоя зім’яла паперову серветку. — Сюрприз йому готувала. Думала, зрадіє.

***

Зоя здивовано підняла брови. Квартира була в хорошому районі, поруч зі станцією метро.

Тихий, зелений мікрорайон, де вона виросла й знала кожен двір.

— Навіщо? — вона відклала буклет. — Район класний, до центру недалеко…

— От саме! — Віталій нахилився вперед. — Таку квартиру можна вигідно продати. А купити більшу, але трохи далі. Який сенс переплачувати за престиж?

Зоя задумалась, вдивляючись у вікно на дрібний осінній дощ. Перед очима промайнули спогади — як три роки тому вони познайомилися на економічному факультеті.

Вона, корінна киянка, відразу помітила тих двох — Віталія й Алісу, які приїхали з Кривого Рогу.

Трималися разом, як часто буває в приїжджих на початку.

Аліса виявилась товариською, швидко влилася в групу. З нею було легко — вміла слухати, давала слушні поради.

А за пару місяців Віталій запросив Зою в кіно. І все закрутилось.

— Ти де літаєш? — голос Віталія повернув її до реальності.

— Пригадала, як ми познайомились, — усміхнулась Зоя. — Пам’ятаєш, як боявся до мене підійти?

— Ще б пак, — хмикнув він. — Ти тоді була така… неприступна. Справжня київська штучка.

— Ага, а потім виявилось, що я звичайна дівчина.

— Незвичайна, — взяв він її за руку. — То що з квартирою?

Зоя зітхнула. У словах Віталія був сенс — на різниці в ціні вони могли б виграти.

Та і яка різниця, де жити, якщо вони разом?

— Добре, подумаємо, — кивнула вона. — Тільки треба з батьками поговорити.

Вдома Зоя застала маму на кухні — та чаклувала над черговим кулінарним шедевром.

Світлана Сергіївна готувала так, ніби щодня чекала важливих гостей.

— Мамо, — Зоя сіла на табурет, спостерігаючи, як вправно мама ріже овочі. — А що ти думаєш… Може, нам із Віталієм ту квартиру продати?

Ну ту, що ви нам віддаєте?

Ніж завмер над дошкою. Світлана Сергіївна повільно обернулась до доньки.

— І з чого раптом така ідея? — спитала вона, і в голосі з’явилась якась нова, тривожна нотка.

— Віталій запропонував. Каже, можна купити більшу, але в іншому районі…

Мама витерла руки рушником і сіла навпроти.

— А куди саме хочете переїхати?

— Ще не знаємо, — знизала плечима Зоя. — Віталій обіцяв показати район, який йому подобається.

Світлана Сергіївна трохи помовчала, розгладжуючи фартух.

— Знаєш, доню, — повільно мовила вона. — Якось мені тривожно. Навіщо продавати хорошу квартиру? Район рідний, все поруч…

— Мамо, ти ніби бабуся якась! — засміялась Зоя. — Яка різниця, де жити? Головне — з коханим чоловіком.

Мати якось дивно на неї подивилась, але промовчала.

Наступного дня Віталій повіз Зою подивитись «їхній майбутній район».

Виявилось — це були Позняки. Типовий спальний район із новобудовами.

— Дивись, які сучасні будинки! — захоплено показував Віталій. — І метро неподалік. Ну, відносно.

Зоя кивала, намагаючись розділити його ентузіазм. Район як район, жити можна. Зате квартира буде більша…

Увечері подзвонила Аліса.

— Ну що, подивились район? — відразу спитала вона.

— Так, — відповіла Зоя. — Нормально. Хоч і далеченько…

— Та кинь! — фиркнула подруга. — Зараз усі так живуть. Зате квартира буде ваша, куплена на ваші гроші. Відчуваєш різницю?

Не подарунок від батьків, а ваше власне житло!

У словах Аліси щось було. Може, й справді варто почати сімейне життя у квартирі, яку вони куплять самі?

Увечері, лежачи в ліжку, Зоя ухвалила рішення. Вона зробить Віталію сюрприз — сама займеться продажем старої квартири й покупкою нової.

Щоб до весілля все було готово. Хай це буде її подарунок коханому.

Засинаючи, вона усміхалась, уявляючи, як зрадіє Віталій. Він же так дбає про їхнє майбутнє, так намагається все прорахувати…

Пора і їй проявити ініціативу. Показати, що вона теж уміє ухвалювати серйозні рішення.

Напередодні весілля Зоя летіла вулицею, ледь торкаючись землі. У сумочці лежали документи на нову квартиру — вже оформлену не на батьків, а на неї.

Три тижні біганини, дзвінків, зустрічей із рієлторами — і ось результат. Вона все встигла до весілля!

Віталій чекав її у їхньому улюбленому кафе. Він сидів, уткнувшись у телефон, і не помітив, як вона підійшла.

— Вгадай, який у мене для тебе сюрприз! — вигукнула Зоя, падаючи на стілець.

Він підняв голову, усміхнувся:

— Що, знайшла ідеальних голубів для весілля?

— Краще! — вона витягла теку з документами. — Я все зробила! Квартиру продано, нову куплено. Як ти й хотів — у Позняках! Трикімнатна, уявляєш?

Усмішка повільно зійшла з обличчя Віталія. Він дивився на документи так, ніби перед ним лежала отруйна змія.

— Що ти зробила? — тихо спитав він.

— Купила нам квартиру! — Зоя ще усміхалась, не розуміючи його реакції. — Ти ж сам казав…

— Я казав після весілля! — раптом гримнув він кулаком по столу.

Чашки підстрибнули, кава розлилась на скатертину.

— Після! Що ж ти накоїла?!

Зоя відсахнулась. Таким вона Віталія ще не бачила.

— Але яка різниця? — пролепетала вона. — Ми ж і так збиралися…

— Яка різниця?! — він майже кричав.

Люди за сусідніми столиками стали озиратися.

— Ти все зіпсувала! Все! Купила квартиру до весілля, на своє ім’я!

А мала — після, щоб вважалась спільно нажитим майном!

У голові Зої щось клацнуло. Вона дивилася на перекошене від люті обличчя нареченого й бачила чужу людину.

— Навіщо? — тихо спитала вона. — Навіщо тобі було, щоб квартира вважалась спільною?

Віталій знітився. У його очах промайнуло щось схоже на страх.

— Щоб… щоб усе було за законом, — забубонів він. — Щоб у нас усе було спільне…

— Брехня, — так само тихо сказала Зоя. — Ти хотів, щоб у разі розлучення її поділити навпіл. Ти з самого початку планував розлучення?

Він мовчав, і це мовчання сказало більше за будь-які слова.

— Скільки часу ти це планував? — Зоя відчувала, як підступає нудота. — І Аліса… Вона знала?

По його обличчю пробігла судома.

— Аліса… — Зоя заплющила очі. — Боже мій. Ви ж із самого початку були разом, так?

А я просто… просто вдало трапилась? Киянка з квартирою?

— Зою… — він простяг до неї руку. — Послухай…

— Не чіпай мене! — вона схопилась, перекинувши стілець. — Не смій мене чіпати!

Крізь пелену сліз вона бачила, як він підвівся, зробив крок до неї:

— Давай поговоримо спокійно…

— Про що? — вона засміялась істерично. — Про те, як ви з Алісою планували мене обібрати?

Чи про те, як ти збирався… — вона задихнулась, — збирався одружитися, щоб потім розлучитись і відсудити половину квартири?

Краєм ока вона помітила, як офіціантка невпевнено наблизилась до їхнього столика. Схопивши сумочку, Зоя вибігла з кафе.

Вона не пам’ятала, як дісталася додому. У вухах гуло, перед очима все пливло. Механічно відкрила двері, пройшла до своєї кімнати.

— Зоєчко? — мати виглянула з кухні. — Що сталося?

Зоя відкрила рота, щоб відповісти — і розридалась. Голосно, відчайдушно, як у дитинстві. Захлинаючись слізьми й соплями, уткнулася в мамине плече.

Світлана Сергіївна не ставила питань. Мовчки гладила доньку по спині, похитувала, наче маленьку.

Потім повела на кухню, заварила міцного чаю. І лише коли Зоя трохи заспокоїлась, тихо запитала:

— Розповідай.

Зоя розповіла все. Про квартиру, про реакцію Віталія, про страшну підозру щодо Аліси.

З кожним словом ставало легше, наче з рани виходив гній.

— Я ж попереджала, — зітхнула мати. — Серце моє щось недобре відчувало. Занадто вже він на цю квартиру націлився.

— А я… — Зоя зім’яла паперову серветку. — Сюрприз йому готувала. Думала, він зрадіє…

— Ну й добре, що так сталося, — почувся від дверей голос батька. — Добре, що все з’ясувалося до весілля.

Борис Юхимович увійшов до кухні, сів поруч із донькою.

— Я дізнався, — сказав він. — Цей твій Віталій… У нього вже двічі було таке. У Кривому Розі.

Знайомився із заможними дівчатами, дурив їм голови. Щоправда, там до весілля не дійшло — встигли викрити.

— Звідки ти знаєш? — Зоя підвела заплакані очі.

— Я ж казав — дізнався, — батько поплескав її по руці. — Щойно він заговорив про продаж квартири, я насторожився.

Подзвонив знайомим — покопали…

— І мовчав?

— А який сенс було говорити? — знизав плечима батько. — Ти ж не повірила б. Закохана була, на крилах літала. От я й вирішив — почекаю.

Зоя судомно вдихнула. У грудях було порожньо й гулко, як у закинутій хаті.

— І що тепер? — прошепотіла вона.

— А тепер житимеш далі, — твердо сказала мати. — Ти в нас розумничка, красуня. Своє щастя знайдеш.

— Але вже з досвідом, — додав батько. — І з головою.

Зоя мимоволі усміхнулась крізь сльози.

Минув тиждень.

Віталій дзвонив, писав — Зоя не відповідала.

Аліса теж намагалась зв’язатись — її номер одразу полетів у «чорний список».

А потім зателефонувала Марина — одногрупниця, з якою вони не спілкувались ще з випуску.

— Зой, ти це… тримайся, — ніяково сказала вона. — Я тут дізналась… Загалом, вони з Алісою тепер разом живуть. У неї в орендованій квартирі.

— Дякую, що сказала, — спокійно відповіла Зоя.

І раптом зрозуміла — їй справді байдуже. Наче хтось перегорнув сторінку, й почався новий розділ.

Увечері вона сиділа на балконі, дивлячись на жовті липи у дворі. З кімнати доносився голос матері — та говорила телефоном з рієлтором, домовлялась про перегляд нової квартири.

У Позняках вони, звісно, жити не будуть — продадуть, куплять щось у рідному районі.

Зоя всміхнулась, згадавши слова батька: «З досвідом і з головою». Що ж, досвід і справді неоціненний. А голова, здається, стала на місце.

А щастя… Щастя нікуди не дінеться. Воно прийде — справжнє, чесне, без подвійного дна й прихованих мотивів. Треба тільки трохи зачекати.