— Мамо, що відбувається? Сусід подзвонив і сказав, що в нашій квартирі хтось живе. Ти що, здаєш її комусь? Зізнавайся, це правда? — подзвонив матері Борис.
— Та ні, що ти таке вигадуєш, Боренько? Як я можу? — Любов Михайлівна, здавалося, була здивована і навіть розгублена.
— А хто тоді там живе? Сусід мені навіть відео надіслав, такий уважний виявився. Там чітко видно, як з нашої квартири виходить молода пара, — Борис вирішив докопатися до правди. — Хто це, мамо?
— Ну так… Це було лише один раз, — трохи розгублено відповіла Любов Михайлівна. — Розумієш, це… Просто моя подруга з Кременчука, тьотя Віра, ти ж маєш її пам’ятати, Боренько… От вона й попросила дочку з чоловіком прихистити на кілька днів. Ну я й дозволила їм пожити у вашій квартирі. Подумала: нехай подивляться місто, відпочинуть.
— А чому ти поселила їх у нас, а не в себе? Мамо, що це таке? Чому якісь сторонні люди живуть там, поки нас немає?
— Ну, Боренько, вони ж молоді, пізно лягають спати, пізно встають. Мені з ними було б незручно. Я ж людина хвора. Та і їм зі мною теж було б некомфортно.
На цьому розмова закінчилася. Борис і Олена, звісно ж, були розчаровані. Кому сподобається, що хтось хазяйнує у твоїй квартирі без тебе? Але нічого вдіяти не могли. Вони були дуже далеко від свого міста. І терміново зірватися та приїхати, щоб навести лад у своєму житлі, можливості не мали.
Вони працювали в одній компанії. І нещодавно керівник запропонував подружжю відрядження на Північ, до одного з філіалів фірми.
— Удвох же веселіше. Досвіду наберетеся, а там і про підвищення поговоримо.
Борис і Олена, яких вважали молодими спеціалістами, довго не вагалися. Коли ж ще, як не зараз, будувати кар’єру? Вони молоді, енергійні, амбітні. Та й дітей поки немає, тож легко на підйом.
— Мамо, ми з Оленкою їдемо на Північ на пів року. За квартирою приглянеш? Ключі залишаємо тобі. Перевірятимеш поштову скриньку, ну і загалом — щоб не було ніяких протікань, замки справні. Комуналку я сам оплачуватиму через застосунок. А твоя задача — слідкувати, щоб у нашій квартирі не виникало жодних проблем.
— Добре, Боренько, приглядатиму. Мені не важко, — відповідала мати.
Борис з Оленою купили квартиру одразу після весілля — вирішили розумно вкласти подаровані гроші. Поки зупинилися на невеликій студії. Але з часом планували збільшити житлову площу. Це відрядження й мало допомогти їм здійснити мрію. Зарплата буде вища, а отже, можна взяти кредит і придбати більшу квартиру.
І ось тепер спершу один сусід, потім інший повідомили, що їхня квартира зовсім не пустує.
— Борю, що це за справи? Ну розберися вже зі своєю матір’ю. Вона що, прохідний двір зробила з нашої квартири? Або мені самій подзвонити? Я ж не посоромлюся у висловах, скажу все, що думаю про твою маму. Ти ж знаєш — я можу! — обурювалася Олена.
— Я вже говорив із нею. Мама пообіцяла, що такого більше не буде, — запевнив дружину Борис.
Але сусіди, тим не менш, продовжували інформувати подружжя, що молода пара й далі мешкає в їхній квартирі.
Любов Михайлівна, яка вирішила пустити квартирантів у чуже житло, особливо не задумувалась про юридичні чи правові аспекти свого вчинку. Їй здавалося, що квартира її сина — це майже її квартира, а значить, вона вільна робити з нею все, що забажає. І чому, власне, житло має простоювати, якщо можна на ньому добре заробити?
Молоді люди, яких Любов Михайлівна пустила пожити на пів року у квартиру сина й невістки, були знайомими її сусідки Катерини.
— Любочко, ти не знаєш, може, хтось здає квартиру ненадовго — на кілька місяців? — якось запитала її сусідка у дворі. — У моєї подруги з інституту молодша донька вийшла заміж. Жити з батьками вони не хочуть — там і так людей повна хата. Син із невісткою й малюком там живуть. От молоді й вирішили окремо пожити. А як дипломи отримають і на роботу влаштуються, то візьмуть кредит і куплять своє житло.
— Та звідки ж я знаю, Катю, я ж не рієлтор. Нехай пошукають в інтернеті, зараз із цим проблем немає, — відповіла їй Любов Михайлівна.
— Та хочуть тільки в знайомих знімати. Зараз же всюди шахраї. Гроші візьмуть, а з квартири за два дні виженуть, — зітхала Катерина. — Ти що, новин не дивишся, газет не читаєш? Суцільне шахрайство. І в тих ваших інтернетах теж!
На цьому розмова про квартиру закінчилась. Але ввечері Любов Михайлівну раптом відвідала доволі оригінальна думка.
«А чому б мені, власне, не здати Борьчину квартиру? Що мені заважає? І гроші зароблю, і молодим, знайомим Катерини, допоможу. Борька з Оленкою далеко, не дізнаються», — думала вона, підживлена приємними уявленнями про швидкий заробіток.
Вона вирішила, що син із невісткою нічого не запідозрять, якщо виселити квартирантів вчасно й усе прибрати. А вже вона постарається: усе вимиє, відчистить, як було. Навіть краще зробить.
Чому Любов Михайлівна зовсім не взяла до уваги пильних і всюдисущих сусідів — залишалося загадкою. Мабуть, сподівалася, що зараз усі живуть поодинці, не спілкуються. Їй здавалося, що в цих величезних багатоповерхівках-«мурашниках» люди, які мешкають в одному під’їзді, навіть у вічі одне одного не знають.
У будь-якому разі Любов Михайлівна наважилася. І, провернувши цю «операцію», зовсім не відчувала провини. А дарма!
Коли Борис і Олена повернулися додому, їх чекала, звісно ж, порожня квартира. Чиста, вимита до блиску. Але пильному господарському оку не сховалися деякі деталі. Стіни в кількох місцях були обшарпані та забруднені, у ванній — зламаний кран, на міжкімнатних дверях — відсутня ручка. Диван був у якихось дивних плямах. А на кухонній шторі взагалі була дірка від сигарети.
Подружжя одразу зрозуміло: тут довгий час перебували сторонні люди, причому ті, які зовсім не цінували чужого майна. І саме тому залишили по собі стільки неприємних наслідків.
— Та ні, це вже взагалі за всі межі! — обурювалась Олена. — Чому я повинна це терпіти від твоєї матері, скажи мені? Та я на неї до суду подам! За моральну й матеріальну шкоду. Це просто жах! Тут же тепер треба робити ремонт і все міняти — починаючи зі штор і закінчуючи меблями! Ще й постіль викидати, і рушники, і багато чого ще. Кошмар якийсь!
— Мамо, терміново приїжджай до нас! Нам треба серйозно поговорити, — зателефонував матері Борис.
Любов Михайлівна, звісно, розуміла, про що піде мова, але сподівалась, що все якось вирішиться. Ну невже ж вони їй чужі? Посваряться, пошумлять — і заспокояться.
Але те, що чекало її у сина з невісткою, обіцяло жінці великі неприємності.
— Ось подивіться, на що перетворили нашу квартиру сторонні люди, яких ви поселили сюди без нашого дозволу, — дорікала їй невістка. — Та й хто б вам цей дозвіл дав? Це ж абсурд якийсь!
— Оленко, ну чого ти так засмутилася? Нічого ж страшного не сталося. Навіщо кричати? — намагалася заспокоїти її Любов Михайлівна.
— Нічого страшного? Ви вважаєте, що розгромлена квартира — це нічого страшного?
Невістка почала показувати свекрусі, у що тимчасові мешканці перетворили їхнє житло.
— Ні, ви подивіться, не відводьте очей. І сюди гляньте, і ось тут подивіться. Ви думали, що якщо після квартирантів прибрали сміття, то все нормально. Насправді тут тепер усе потребує ремонту, а меблі — заміни.
— Мамо, я від тебе такого не чекав. Ти що, думаєш, нам гроші легко даються? — Борис був справді засмучений.
— Та що тут говорити! Я пишу заяву! — не вгамовувалася Олена.
— Почекайте, яку заяву? Ви що? — злякалася Любов Михайлівна, не очікуючи такого повороту. — Ви хочете посадити мене у в’язницю? За таку дрібницю?
— Та хто вас садити збирається? Ви маєте нам усе відшкодувати! — Лена була непохитна.
— Та я й так відшкодую. Віддам вам усе, що квартиранти за ці місяці заплатили.
— Ні, цим ви не відбудетеся! — кричала невістка. — Я ще сяду й порахую, у скільки нам обійшовся ваш вчинок. І вже тоді вирішимо, скільки ви нам винні, Любове Михайлівно. Усе врахую, усе підрахую!
— Оленко, ну що ти так кип’ятишся? Заспокойся. Мама нам усе віддасть, — намагався заспокоїти дружину Борис.
— А це навіть не обговорюється! Ще й зверху заплатить — за ті нерви, що ми витратили!
Спочатку подружжя хотіло робити ремонт, але потім подумали й купили іншу квартиру — більшу. Тим більше, що вони й так планували це зробити найближчим часом.
Любов Михайлівна була змушена взяти кредит, бо тієї суми, яку отримала від квартирантів, не вистачило. Невістка виставила їй такий рахунок, що жінка ще довго не могла отямитися. Жалілася сусідці:
— Як чужа зі мною вчинила, Катю. Це ж треба — стільки грошей із мене витягнули!
— Та, Любо, не вийшло в тебе заробити. Хотіла як краще, а вийшло — самі бачиш як, — відповідала їй сусідка.
Олена наполягла на тому, щоб у новій квартирі встановили охоронну сигналізацію, і суворо заборонила чоловікові давати матері ключі. Та й у гості кликали її тепер дуже рідко. Мати страждала. Згадувала з сумом минулі часи.
Любов Михайлівна під час кожного візиту до сина бачила, як відсторонено й холодно з нею поводиться невістка. І хоч великої провини за собою вона досі не відчувала, лізти в душу вже не намагалася. Добре хоч, що все обійшлося саме так. А то ще невідомо, якого покарання вимагала б для неї сувора Борисова дружина.
У будь-якому разі матері стало зрозуміло: власність дорослого сина — це тільки його власність. А значить, тут уже стає на захист закон.
Ось так — хотіла заробити, а в підсумку втратила не лише гроші, а й повагу з боку невістки. Та ще й у борги залізла.
Варто було воно того? Навряд чи.
«Навіщо я взагалі працювала 50 років?»: у 67 вона не дочекалась ні допомоги, ні поваги