Забігла до подруги без попередження — і застигла, почувши розмову

Примірку весільної сукні перенесли на наступний день, бо швачка, яка нею займалася, була змушена відвезти дитину до лікарні. Олена трохи засмутилася, але швидко налаштувала себе на позитив. Не варто перейматись через дрібниці — поміряє завтра. Хоч і кортіло швидше побачити, як вона виглядатиме у сукні, але всьому свій час. Дівчина завжди казала собі, що не треба сумувати без причини. Розуміючи, що знаходиться зовсім недалеко від району, де виросла, Олена вирішила заскочити в гості до подруги. І нічого, що без попередження! Зробить сюрприз. У дитинстві вони ніколи не попереджали — просто заходили в гості. А якщо Ані не буде вдома — тоді пригостить тістечками її маму. Це теж не проблема. Усмішка блукала губами. Прокинувся бешкетний настрій, і Олена ніби знову повернулася в ті часи, коли прибігала до подруги, щоб разом побути.

Такий знайомий дворик зустрів теплом, що назавжди залишилося в пам’яті. Здавалося, все було лише вчора… і під навісом літньої кухні дівчатка сиділи, розклавши своїх ляльок, шили для них вбрання, змагалися — у кого краще вийде. Аня була старша на п’ять років, завжди піддавалася Олені й багато чого її вчила. Дитинство — чудова пора. Жодних турбот і тривог. Усе йшло своїм шляхом. А тепер справ з’явилося стільки, що навіть простий візит до подруги став великою рідкістю. Стиснувши ручки пакета з тістечками, які купила в кулінарії неподалік, Олена усміхнулась своїм думкам. Оце вже Анютка зрадіє!

Двері в старенький будиночок були відчинені, а дверний проріз завішений білосніжним тюлем. Як у Віри Григорівни тільки вдавалося тримати тканину в такому стані? Олена завжди їй заздрила. Відсунувши тюль, дівчина прослизнула всередину. Вона хотіла озватися, але почула, як Анна розмовляє зі своєю матір’ю — й завмерла на порозі.

— І коли ти збираєшся розповісти їй правду? Ви ж з Оленою вогонь і воду разом пройшли! Невже можна приховувати від неї таке? — зітхала Віра Григорівна.

Про неї? Олена нашорошила вуха й навшпиньки підійшла ближче до просторої зали, намагаючись на пам’ять ступати лише на ті дошки, що не скрипіли — вони з Анею в дитинстві вивчили кожну, коли нишком тікали гуляти, боячись розбудити господиню дому. Нічого не змінилося!

— Мамо, як я можу їй це сказати? Вона ж мене не зрозуміє. Я й сама не розумію, як так вийшло. В будь-якому разі не думаю, що Олена зараз має знати правду. Хай виходить заміж і радіє, а я… поки подумаю, як бути. Є речі, які навіть найближчим друзям не хочеться розповідати.

І які ж це таємниці Анна приховувала від неї? Вони ж завжди були найкращими подругами, поклялися, що тепер сестри, хоч і не по крові. Олена ніколи нічого не приховувала, а от в Ані, виявляється, були секрети. Було прикро це усвідомлювати.

— Довго шило в мішку не сховаєш. Сама розумієш — щойно з’явиться живіт, відразу й запитання підуть. Що тоді робитимеш?

— Щось вигадаю. Їй зовсім не обов’язково знати, що батько моєї дитини — Діма.

Олену ніби струмом вдарило. Як удар по голові — і перед очима потемніло. Що за нісенітниця? Її наречений — батько дитини Анни? Але ж вони навіть не були знайомі, поки Олена не влаштувала той невеликий вечір для друзів. Тоді все й сталося? Але якщо так — то Діма зрадив. Чи могла Олена спокійно виходити заміж за зрадника? А може, вони тоді просто зіграли, що не знайомі?

Очі закусали сльози. Олена мимоволі оступилася — під ногою скрипнула дошка. Вона хотіла розвернутися й утекти, але з’явилася Віра Григорівна. Побачивши несподівану гостю, жінка ахнула й прикрила рот руками.

— Олено? Т-ти чого без попередження? — занервувала Анна. — Давно ти тут стоїш?

— Достатньо, щоб почути те, що ти так старанно намагалася приховати від мене. У мене тільки одне питання — чому? Навіщо було мовчати? Хотіла й далі насміхатися з мене? Що б ти вигадала? Ми ж обіцяли одна одній бути як сестри… Якщо таке і сталося, ти повинна була мені розповісти. Як я тепер можу виходити заміж? Як я дивитимусь на дитину, яку ростить моя найкраща подруга? Ти подумала про це?

Анна спробувала виправдатися, але їй стало зле. Схопившись за живіт, вона простогнала. Віра Григорівна кинулася допомогти доньці сісти на диван і викликала швидку. Вона попросила Олену не робити поспішних висновків і не тиснути на Анну.

— У неї загроза викидня. Вона не може втратити цю дитину, бо тоді більше не зможе мати дітей. Це справді важко прийняти, але не рубай з плеча. Вона все пояснить тобі, щойно зможе. Я б і сама розповіла, але боюся, що це не моя справа. Мені й самій досі важко змиритися з цією правдою. Але життя — складна річ. Іноді підкидає такі “подарунки”, від яких не втечеш.

Анну відвезли до лікарні, а Олена повернулась додому. Вона орендувала квартиру неподалік від офісу, де працювала. Відповідати на дзвінки нареченого не хотілося. Як він взагалі посмів зрадити її, а тепер ще й телефонувати? Чи знав він сам, що скоро стане батьком? Хвилюючись, що з нареченою щось сталося, Дмитро приїхав, але Олена не пустила його до квартири. Вона вимагала, щоб хлопець зник і навіть не смів з’являтися перед нею. Дмитро не розумів, чим заслужив таке ставлення. Він намагався знайти пояснення, але не знав, у чому саме винен. Вирішивши, що краще зараз не тиснути, Дмитро дав Олені час заспокоїтись. Він переживав, але усвідомлював, що нав’язливість лише погіршить ситуацію.

Кілька днів Анна провела в лікарні під крапельницями. Увесь цей час Олена уникала зустрічей і розмов з нареченим. Вона заявила, що більше не може бути й мови про весілля, але жодних пояснень не дала. Анна зателефонувала подрузі та попросила її прийти до лікарні. Сказала, що мусить усе розповісти — дивлячись в очі. Та як дивитись в очі зрадниці? Такого удару від близької людини Олена не очікувала. Після смерті матері вона вважала Віру Григорівну другою мамою, а Анну — більше ніж сестрою. І ось тепер обидві її зрадили. Шепотілися за її спиною й думали, як приховати правду. Але втікати від розмови нескінченно не вийде. Треба було розставити всі крапки, де серце залишало три крапки. Олена погодилася на зустріч і приїхала до лікарні. Вона привезла фрукти й ніяково переступала з ноги на ногу, не знаючи, як почати розмову.

— Це моя провина. Я знаю, що мала сказати тобі раніше. Не хотіла відкривати правду хоча б до вашого весілля. Хотіла, щоб ти усміхалась, раділа, а не зненавиділа мене. Але раз ти вже почула частину розмови, дозволь розповісти все інше. Я ніколи не думала, що зможу так сильно покохати. У нас з тобою різниця п’ять років. Не така вже й велика, не п’ятнадцять, звісно. Але ж вона не відчувалася. Правда? І з ним теж не відчувалась… Коли була поруч із ним, я почувалася щасливою. Це було взаємне тяжіння. Я себе картала і ненавиділа, але нічого не могла вдіяти. Вперше в житті я по-справжньому й так глибоко полюбила когось. Діма поки що не знає, що я чекаю дитину. Я не знала, чи варто казати. Злякалась. Він теж себе картував через нашу близькість. Ми нічого не обіцяли один одному, бо розуміли — наші стосунки швидше приречені, ніж можливі.

Олена тяжко зітхнула й сіла на стілець біля ліжка подруги. Її серце краялось. Вона теж любила свого нареченого… щиро й усім серцем. Але тепер не могла вийти за нього заміж, знаючи, що він зрадив — і що в нього от-от народиться дитина.

— Навіщо було заходити так далеко? Приготування до весілля забирало стільки сил… Чому тобі було потрібно дивитися, як я радію? Щоб потім зруйнувати моє сімейне щастя такою новиною? Я цього не розумію.

Анна витерла сльози з щік. Вона відчувала свою провину й не знала, як виправдатися, не могла підібрати правильних слів.

— Я думала, що коли ти пізнаєш усі принади сімейного щастя, то, можливо, зможеш прийняти наші з ним стосунки й не будеш проти. Я розумію, що прийняти нашу дитину буде тобі важко, але… я його кохаю.

Олена гірко засміялася. Сльози ринули з очей. Подруга продовжувала знущатися з неї? Насміхалася й казала про якесь прийняття у такій ситуації?

— Ти хотіла, щоб моє сімейне життя перетворилось на гарем? Справді? Думала, я не буду проти того, що мій чоловік час від часу ходитиме до іншої та виховуватиме з нею сина?

Анна зблідла й похитала головою. По щоках поповзли багряні плями. Захлинаючись словами, вона не могла зібрати думки докупи. Між подругами виросла стіна нерозуміння.

— Я піду. Далі якось самі розбирайтесь. Я сказала йому, щоб більше не з’являвся переді мною. Якщо хочеш — забирай мою сукню. Живіть, як знаєте, а я ставлю крапку в наших стосунках.

Олена встала й рушила до виходу, але її зупинив голос подруги.

— Ти все зовсім неправильно зрозуміла. Я говорила не про твого нареченого. Увесь цей час я говорила про твого тата.

Здавалося, Олену в ту мить струсонуло так сильно, що з легень вибило повітря. Вона вхопилася за косяк, щоб не впасти, переварюючи почуте. Спершу полегшення, а потім — шок. Її найкраща подруга вагітна від її батька? Вона народить їй сестру або брата? Як таке можливо? Просто немислимо!

— Про тата? — перепитала Олена, не вірячи власним вухам. — Ти говорила про мого тата, а не про нареченого?

— Так… Він боявся твоєї реакції на наші стосунки, тому хотів зберегти їх у таємниці. Але чим далі ми заходили, тим важче було зупинитись. Мене не лякає різниця у п’ятнадцять років. Лякає тільки твоя реакція. Чи зможеш ти прийняти нас і дозволити нам бути щасливими? Після смерті твоєї мами він не зміг побудувати нову родину, а потім знову закохався. Пробач, що тією жінкою виявилась я.

Олена похитала головою. Перед очима замигтіли темні плями. Вона сказала Анні, що їй потрібно трохи часу, щоб усе обміркувати — й утекла. Як дісталася додому — не пам’ятала, але, побачивши під під’їздом свого нареченого, кинулася йому в обійми й розридалася. Вона благала Дмитра вибачити її за те, що подумала про нього погано і навіть не дала шансу все пояснити. Вона й уявити не могла, що її батько й подруга…

— Коханню всі віки підвладні. Я не бачу в цьому нічого дивного. У подружжя і більша різниця буває. Це лише їхнє рішення. Тобі не варто розлучати їх, тим більше, якщо в них буде дитина. Мені прикро, якщо я дав привід сумніватися в собі, раз ти спершу подумала на мене. Відтепер зроблю все, аби ти жодної миті не мала сумніву в мені, — намагався заспокоїти кохану Дмитро.

Олена й Дмитро відновили підготовку до весілля. Попри те, що новини важко було прийняти, Олена зрозуміла: вона не має права вказувати батькові й подрузі — кого їм любити. Серцю не накажеш відмовитись від справжніх почуттів. Хотілося вірити, що це справді кохання, а не тимчасове захоплення, яке залишить по собі лише біль.

Після весілля Олени та Дмитра, її батько — також Дмитро — зробив Анні пропозицію. Вірі Григорівні було важко прийняти зятя, який майже її ровесник, але заради щастя доньки вона погодилась переступити через власні переконання. Анна була щаслива й вдячна Олені за те, що вона прийняла її стосунки з батьком. Вона пообіцяла більше ніколи нічого не приховувати й завжди бути відвертою — адже маленька брехня мало не призвела до великої трагедії.