Неприємні спогади про звільнення й далі не давали Олені спокою. Але що вдієш — іноді життєві випробування неминучі. На щастя, лінь ніколи не була її рисою, а інтернат добре загартовує.
Григорій Петрович Самойлов був втіленням класичного начальника-тирана. Для нього не існувало різниці між топменеджером і прибиральницею — він однаково грубо розмовляв з усіма.
«В цьому офісі лише один інтелектуал — і це я, як ви вже здогадалися. Хоча ні, про що це я? Які у вас можуть бути здогадки, невдахи?» — у такі моменти співробітники воліли мовчати. Будь-яке слово могло стати останнім…
Прибирання невеликого офісу зазвичай займало в Олени Сорокіної зовсім небагато часу. Вона вправно виконувала свою роботу, підтримуючи зразкову чистоту. Але в той злощасний день у неї раптово підскочив тиск.
«Що так довго копаєтеся?» — роздратовано кинув Самойлов, і його тон не віщував нічого доброго. Хоч коли він взагалі був доброзичливим?
«Григорію Петровичу, мені недобре. Зараз прийду до тями та все дороблю», — благала прибиральниця.
«Та вже постарайтеся! А то охочих на ваше місце хоч відбавляй. Хворі — сидіть удома», — відрізав керівник.
«Так-так, звісно!» — відповіла Олена і раптом знепритомніла.
Отямившись у медпункті, перше, що вона побачила — обурене обличчя шефа.
«Що за нахабство, нездара!» — закричав Самойлов, ігноруючи осудливі погляди медиків.
«Мені справді дуже зле!» — на очі Олени навернулися сльози.
«Григорію Петровичу, що ви таке кажете?» — втрутився лікар. «В Олени критичний тиск. Їй показаний суворий спокій.»
«Та на здоров’я! Сорокіна, можете більше не з’являтися! Звільнена!» — відрубав начальник.
«Прошу вас, не звільняйте!» — благала дівчина.
«Я сказав усе.»
Як пояснити людині з повним гаманцем, що для Олени, випускниці інтернату без родини, зараз критично важлива зарплата? Зимове взуття, комунальні рахунки, мрія про ноутбук… Але кого вона хотіла зворушити?
Минув місяць. Пошуки роботи не давали результатів. Зареєструвавшись у центрі зайнятості, Олена досі не отримала гідних пропозицій. Морози змушували страждати в осінньому взутті, а думки про комуналку викликали тривогу. «Фінансова подушка» стрімко танула.
Виходячи з магазину, Олена несподівано зіткнулася з Самойловим. Що сталося з його обличчям? Поруч дрібненько крокувала маленька дівчинка — мабуть, його донька.
«Олено?» — промовив колишній шеф, хоч і впізнав її одразу. «Можна поговорити?»
«Я повинен попросити вибачення перед вами. І доля мене вже покарала. Я навіть спеціально вас шукав.»
Олена слухала, приголомшена змінами в колись зарозумілому начальнику.
«Біда у мене… справжня біда. Будинок згорів — хтось підпалив. Не розумію, що відбувається. Якби ми були всередині…»
«Боже мій!» — ахнула Олена. «І де ви зараз?»
Самойлов гірко посміхнувся, розвів руками.
«Поки не знаю. Родичі далеко, а ми з Дашенькою шукаємо тимчасовий прихисток. Вона до істерики боїться готелів — не можу збагнути чому. Та й друзів у мене якось не назбиралося.»
«То вам навіть переночувати ніде?» — вражено запитала Олена.
Відсутність друзів у колишнього начальника її не здивувала — з таким характером…
— Я вже казав, шукаємо варіанти, але поки безрезультатно. Можливо, зніму житло на кілька днів і зосереджуся на пошуках постійного. Дашенька ж іще зовсім мала.
Олена глянула на дівчинку, яка тулилася до батька, мов налякане курча, — і її охопило співчуття. Він мав рацію — дитина зовсім мала, а надворі лютий мороз.
Несподівано для себе самої Олена сказала:
— А може, до мене? Звісно, в мене не палац, але…
— Не знаю, чи варто… — знітився він. — Це вам зручно? Ви молода жінка, певно, у вас є особисті плани. Та й після того, як я з вами вчинив…
На той момент особисте життя Олени було порожньою сторінкою, про що вона й повідомила колишньому керівнику. До того ж дівчинка викликала глибоке співчуття. Вона знала, що Григорій Петрович — вдівець, хоча причина смерті його дружини залишалась для неї загадкою. Зараз Олена розуміла одне: їй справді хочеться допомогти цим людям, попри минулу поведінку Самойлова.
Хіба винна в цьому дитина? До того ж Григорій Петрович попросив вибачення, а це багато що означає.
Вони дістались до оселі Олени.
— Проходьте, влаштовуйтесь. Звісно, це не палац, але що виділила держава сироті. Будете вечеряти?
— Був би дуже вдячний.
Олені було приємно спостерігати, як батько з донькою з апетитом їдять суп.
— У мене ще залишились котлети. Домашні. З макаронами будете?
— Ви чудово готуєте, Олено, — відзначив Самойлов. — Де так навчились?
— Дякую, — усміхнулась вона. — Просто люблю це діло.
Раптом дівчинка запитала:
— А ви тепер станете моєю мамою?
Олена зніяковіла, але батько м’яко розв’язав ситуацію:
— Ні, Дашуню, ми просто тимчасово поживемо у цієї тьоті, поки не знайдемо власне житло.
— А я хочу, щоб ви стали моєю мамою, — зітхнула мала. — І ще я хочу спати.
— Звісно, — схаменулась Олена.
Вона вклала дівчинку на диван у вітальні. Батькові дала розкладачку, а сама вирушила на свій диван. Раптом з кухні пролунав шум — мабуть, щось упало.
— Вибачте, не можу заснути, — винувато мовив він. — Розбудив вас?
— Що зроблено — те зроблено. Мені нікуди поспішати. Раз прокинулась — ще засну. Григорію Петровичу, а що сталось з будинком? Перепрошую за прямоту.
— Та нічого особливого, — махнув він рукою. — Багато ворогів нажив. Усе згоріло — речі, документи, але з часом усе відновимо.
— Жахливо! — похитала головою Олена. — Дуже шкода вашу доньку.
— Та ще б пак, нещодавно втратила маму, а тепер і це. Оленко, а як у вас із роботою?
— Без змін, — коротко відповіла вона.
— Я б узяв вас назад, але місце вже зайняте. Хоча є ідея. Яка у вас освіта?
— Технікум, бухгалтерський облік.
— Невже? І пішли працювати прибиральницею?
— Вибору не було. Родини нема, я з дитбудинку. Якщо сама не подбаю про себе — ніхто не подбає.
— Зрозуміло, — закивав Григорій Петрович. — Вважайте, що робота у вас у кишені. Як щодо посади офіс-менеджера?
— Чому б і ні? Зараз будь-яка робота підійде, тим паче офіс-менеджер…
— От і домовились. І ще раз пробачте за несправедливе звільнення. Просто був не в дусі, а ви потрапили під гарячу руку. Я радий, що зможу якось загладити провину.
Увесь колектив був здивований, коли Олена Сорокіна повернулась на роботу, ще й у новій ролі. Недовго думаючи, офісом поповзли чутки.
— За які такі заслуги він її назад узяв? Була прибиральницею — стала офіс-менеджером?
Багато хто чув про пожежу в заміському будинку, але ніхто не знав, що Самойлов із донькою живе в Олени. Згодом усі вирішили, що колишня прибиральниця і шеф — пара.
— Знаєш що? Я не звертаю на це уваги, — якось за сніданком сказав Григорій Петрович.
Він чудово розумів, що навколо них точаться розмови, але стояв вище цього. Як кажуть, на кожен роток не накинеш хустинку. Олена повністю розділяла його погляди. Урешті-решт, це стосується лише них трьох.
Олена допомогла Григорію Петровичу. Він відповів тим самим. Виявилось, він не такий уже й тиран. Хто знає, що він пережив у житті? Втратити дружину — це важкий удар.
Звільнивши цілком добропорядну прибиральницю, Григорій Петрович Самойлов довго дорікав собі за свою запальність. Дівчині стало зле, а він… що зробив? У нього гроші лопатою греби, а в бідної прибиральниці? Він намагався її знайти. Можливо, врешті й знайшов би, але випадкова зустріч у магазині прискорила шлях до спокути.
Коли Григорій Петрович і його п’ятирічна донька зайшли до квартири Олени, він одразу помітив бездоганну чистоту та порядок. Меблі були недорогі, але стильні. Інтер’єр у коричневих тонах чудово поєднувався з золотистими фіранками.
Кухня сяяла стерильною чистотою, наче у медичному закладі. Самойлов також звернув увагу, як його донька Дарина тягнеться до Олени. І не тільки вона… Але як це висловити дівчині?
Григорій Петрович бачив, що Олені ніяково, а тут він зі своїми почуттями. «Спокійно, — заспокоював себе. — Ви підтримали одне одного — і на тому все.» Проте серце його продовжувало тремтіти при погляді на Олену.
Дівчина усвідомлювала, що відбувається, але це лише посилювало її тривогу. Вона дуже прив’язалася до Даринки й відчувала взаємність, проте емоції до батька здавались їй такими, що затьмарюють чистоту стосунків із дитиною. «Як розплутати цей клубок?»
Олена зустрілась із подругою Наталею в кав’ярні.
— Наталю, я влипла, — зізналася вона.
— Ну хто б сумнівався. Хоча чого дивуватись? — знизала плечима подруга. — Ти завжди була надто вразливою. Які плани?
— Поняття не маю. Та й навіщо я йому? Він директор, я — звичайна працівниця.
— Не кажи. Ви ж не єдині з такою історією. Не зовсім стандартно, звісно, але поговорити потрібно.
— Легко сказати! — вигукнула Олена. — А як почати?
— Натякни делікатно, що час вирішити питання з житлом. Якщо ти йому не байдужа — все складеться.
— Думка хороша. Просто не хочу розлучатися з дівчинкою.
— Послухай, ти їй ніхто!
— Формально — так. Але… Іноді здається, що вона дорожча за всіх на світі. Розумієш, у мене не було батьків, а в Дарини — мами. Коли я дивлюся на неї… всередині все зігрівається…
Увечері Григорій Петрович повідомив, що знайшов відповідне житло. Серце Олени забилося швидше. Вона зрозуміла: не хоче їх відпускати. Але як сказати про це?
На допомогу прийшла Даринка:
— А тьотя Олена з нами теж переїде? — запитала дівчинка.
— Ні, люба. Це квартира тьоті Олени, — відповів батько. В його голосі звучав смуток, а в душі Олени спалахнула надія.
— А я хочу, щоб тьотя Олена з нами поїхала! — вередувала Даринка.
— Може, тьотя Олена не хоче? — сумно мовив він.
Ось і момент істини. Назбиравши мужності, Олена зважилась:
— А якщо я скажу, що хочу?
— Справді? — недовірливо перепитав Григорій Петрович.
— Так, — відповіла Олена й несподівано кинулась йому на шию.
Самойлов і не зчувся, як почав цілувати дівчину. Він міцно обіймав її, ніби боявся втратити. А щаслива Даринка плескала в долоні навколо них.
— Я ж казала, що тьотя Олена стане моєю мамою!
Коли працівники дізнались, що Олена переїхала до шефа, обговорення не вщухали тиждень.
— Я ж казала, що між ними щось є, — тріумфувала бухгалтерка Ірина Сергіївна, місцева пліткарка.
— А пам’ятаєте, як він її звільнив? — підтакувала менеджерка Світлана. — Може, вони завжди щось відчували? Звільнив — для видимості, а потім…
Та яке їм діло до чуток, якщо ці двоє були безмежно щасливі? Олена розцвіла, а Самойлов став частіше усміхатись і майже припинив кричати на підлеглих.
Григорій Петрович придбав чудову дворівневу квартиру, і тепер молодята з радістю влаштовували в ній своє нове життя.
Минуло два роки. Сьогодні для Даринки особливий день — перший клас. З цієї нагоди Олена вдягла яскраво-блакитну трикотажну сукню, що м’яко підкреслювала її п’ятий місяць вагітності. У візочку мирно сопів однорічний Артем.
— У нас чудова родина! — радісно вигукнула Даринка.
— Тут не посперечаєшся! — хором відповіли батьки.
Коли пролунав перший дзвоник для Дарини, очі Олени наповнились слізьми. Вона згадала дитбудинок, свою школу. Тепер усе інакше. Вона щаслива й кохана. У неї двоє чудових дітей, а скоро буде троє. Щастя переповнювало її.
— Ви хочете розповісти, що я прийомний? — запитав син.