— Ти перестав піклуватися про мене

Вова прокинувся серед ночі від хрипів чи стогонів — спросоння не розумів, що це, але вже знав, звідки ці звуки. Він повернувся до Аглаї.

— Тобі зле?

— Так, — важко дихаючи відповіла вона, — я задихаюся. Мені тисне в грудях. Дрижить усе тіло.

Володимир сів на край ліжка, опустив голову — його більше дратували ці звуки за спиною, ніж викликали жаль чи співчуття.

Він почав одягатися.

— Їдемо? — запитала Аглая голосом людини, яка однією ногою вже по той бік.

— Так. Одягайся.

Аглая підняла ослабле тіло з ліжка, закашлялася й дихала, як столітній дідусь, натягуючи широку домашню футболку на гарне, але худе тіло (ребра видно навіть у напівтемряві спальні, освітленій неоновою вивіскою з вулиці). Світле, довге волосся, зібране перед сном у недбалий пучок, розсипалося по спині й плечах, зачеплене коміром футболки. Натягнула також мішкуваті штани. Її чоловік навіть не намагався їй допомогти. Він уже був одягнений і звично чекав її в передпокої, сидячи на пуфі, спершись ліктями на коліна, схиливши голову між плечима.

— Готова? — повернув він голову, коли з’явилася Аглая. Вона виснажено кивнула, хоча душу роздираючих хрипів із грудей уже не було чутно, лише дві самотні сльозини блищали на запалих, блідо-сірих щоках. — Поїхали, — встав Володимир і вийшов.

Аглая всунула ноги в домашні капці, взяла вітрівку — здається, його. Коли в неї траплялися приступи, їй хотілося максимально вільного одягу й взуття, тому її модні шкіряні чоботи похмуро підморгнули їй лакованими носками, коли вона виходила з квартири.

Володимир чекав її в машині, постукуючи великим пальцем по керму. Годинник на панелі показував 2:45, температура повітря +4. Це й так було зрозуміло з густого, свинцевого туману у дворі та крижаного повітря. Аглая сіла в авто. Відтягуючи рукави одягу, вона куталася в них, ніби її морозило. Вова не став чекати, поки прогріється машина — одразу рушив знайомим маршрутом. Цього місяця він уже втретє віз свою дівчину в приймальне відділення посеред ночі.

Першого разу Володимир перенервував, налякався. Метався холом, поки Аглая розмовляла з черговим лікарем. Коли лікар ішов, то поглянув на нього з більшим жалем, ніж на саму пацієнтку. Другого разу Аглаю приймала молода жінка, дуже втомлена — постійно позіхала, кивала та щось записувала.

Цього разу Аглаї пощастило: чергував молодий спеціаліст, уважний і спокійний. Він уважно слухав про її нічну панічну атаку, затримку дихання уві сні, зупинку серця…

— А як ви це зрозуміли? Ви ж спали, — уточнив він, уважно вдивляючись у красиве, але згасле обличчя Аглаї.

І вона розповіла йому: це не вперше, у неї бувають судоми в ногах, свербіж, безсоння, мігрень та мільйон інших симптомів невідомої хвороби.

— З чим це пов’язано? — уточнив лікар, намагаючись не зімкнути повік.

— Не знаю. Останнім часом це трапляється часто.

— Вчитеся? Працюєте?

— Ні. Закінчила університет. Не можу визначитися в житті.

— Чудово, — зітхнув лікар, схилившись над столом і записуючи щось. Через кілька секунд він простягнув Аглаї папірець. — Вам до психіатра, ось направлення.

— Ми спостерігаємося у психолога, разом із моїм хлопцем. Що мені робити з панічними атаками?

— Нічого. Чекати, поки мине. Від них немає ні уколів, ні препаратів.

— Але…

— Ідіть, ідіть, у мене ще безхатько в оглядовій з розбитою головою — схоже, теж атака, але не панічна — зашивати треба.

Молодий лікар кавказької зовнішності вийшов із приймальні, залишивши Аглаю з черговою медсестрою. Та крадькома зиркала на пацієнтку, потім гукнула в коридор: наступний. Але ніч була спокійна, і в лікарні, крім Володимира в коридорі, нікого не було.

З оглядової долинали стогони вперемішку з хрипким чоловічим співом.

Аглая, затискаючи направлення в руці, слабкою ходою вийшла до свого хлопця. Він сонно глянув на неї, підвівся, нічого не кажучи, вийшов з приймального покою й сів у машину, дочекався її.

— Що сказали? — запитав він, коли вона дійшла до машини й сіла.

— Дали направлення в психушку.

Аглая почала плакати. Володя вже розвертався, виїжджаючи на дорогу, і намагався зберігати байдужість, давно усвідомивши: Аглая або симулює, привертаючи його й чужу увагу, або постійно накручує себе, доводячи до незрозумілих приступів.

Так було й сьогодні ввечері, перед тим, як усе сталося… Замість гарячої вечері та затишної домашньої атмосфери, про яку Володимир мріяв на роботі, Аглая розповідала, скільки статей про свої симптоми вона прочитала в інтернеті — їй кінець! Побачивши таке ж холодне, як вечеря на столі, обличчя Володі, вона кинула перед ним свою порожню таблетницю.

— Ти перестав про мене піклуватися! Тобі байдуже. Я багато про це думаю й нервуюся…

— Тобі нема про що більше думати?

— Володю, як ти не розумієш?! Кожен життєвий етап людини має гармоніювати з всесвітом і його внутрішнім світом. А між нами немає гармонії.

— І який у тебе зараз етап?

— Не знаю. Я думаю над цим.

— Може, варто менше себе накручувати. Жити й радіти кожній миті? Кожній можливості?

— Мій психолог каже, що ти мало приділяєш мені уваги. Нам потрібні додаткові спільні сесії для пропрацювання наших стосунків.

— Може, треба це припинити..?

Володя не встиг договорити — Аглая розридалася.

— Давай! Кидай! Ти перестав мене любити! Я це відчуваю на підсвідомому рівні! Мій психолог каже, проблема в тобі.

Володя з силою відсунув від себе тарілку з розігрітими, але вже холодними напівфабрикатами. Хотів піти, але йому стало шкода Аглаю — він не витримував її сліз. Підійшов і обійняв її.

— Я про психолога, — заспокійливо погладжуючи її по волоссю, прошепотів, — не про нас. Може, досить?

Він любив її. З першого погляду, з першої зустрічі два роки тому. Вона була його яскравим сонцем вдень і пекучим місяцем уночі. Але близько року тому вона почала змінюватися. Спершу захопилася нумерологією і на його пропозицію одружитися відповіла розрахунками в таблиці: цього року їм ніяк не можна вступати в шлюб. Потім була соціоніка, нейрографіка, захоплення психологією. Аглая усвідомила, що має багато проблем з підсвідомістю, дитячі травми. Вона звернулася до психолога, що практикує — і стало ще гірше. Уже пів року не може розплутати свої вузли. Проходили й спільний курс із Володею. За все платив він, давав гроші на препарати, які їй рекомендувала вже скоріше подруга, ніж психолог.

На тлі постійного пошуку внутрішнього «я» в Аглаї почалися нові дивацтва — нічні панічні атаки. А на вихідних, коли Володя був удома, вона впадала в депресії. Володі хотілося за місто, на шашлики з друзями й з нею. Побродити осіннім лісом, шелестячи листям під ногами, посміятися, поговорити, розвеселити кохану, надихатися останніми теплими осінніми днями. Але Аглая хандрила, валяючись на дивані під пледами, читаючи псевдонаукові книжки в пошуках рішення всіх своїх проблем.

І ось вони їдуть додому о четвертій ранку. Аглая байдуже дивиться на порожню дорогу, Володя дико хоче спати, ну, може, ще обійняти її міцно, поцілувати. Він поклав руку їй на стегно вище коліна — Аглая ніяк не зреагувала, навіть віями не повела. Повернувшись додому, вона влаштувала йому скандал: мовляв, це він винен, і йому від неї потрібне тільки одне.

****

Окрім втоми, Володимир більше нічого не відчував у цих стосунках зі своєю дівчиною. Йому не вистачало звичайної, життєрадісної балаканини, здорової й адекватної людини поруч. Йому банально не вистачало сексу всі ці місяці. А завтра йому везти Аглаю в клініку за направленням. Напевно, випишуть антидепресанти — у самого Володі вже дах їде.

— Аглає, — звернувся він до своєї дівчини, коли вони їхали в лікарню, — може, нам не до лікарні, а кудись на природу? Змінити обстановку, відпочити? — з надією в очах подивився на неї Володимир. Вона ж ледве підняла важкі повіки. Обоє хотіли спати.

Володя вирішив не здаватися й через хвилину мовчання запропонував ще один варіант, який хоч трохи міг би струсити його дівчину.

— Може, тобі вийти на роботу? Хоча б на пів дня? Підмінити когось. Ти ж вчилася на педагога?

— Так, учителька початкових класів. Я зрозуміла — це не моє! Ненавиджу дітей. І куди мені йти працювати? Сил ледь вистачає дійти до машини.

Фраза про дітей різонула Володю.

— Я вчитимусь на нутриціолога, але це потім. Спершу треба відновити здоров’я, — заявила Аглая.

— Тобі треба рухатися, думати, діяти, жити. Ти погано виглядаєш.

— Так! — заплакала вона. — Мені зле. Мені боляче, я майже помираю, бо світ навколо мене глухий, мій чоловік мене не розуміє, виганяє на роботу. А я просто не можу до кінця розібратися в собі.

Аглая плакала всю решту дороги. Коли приїхали до місця призначення, Володя відмовився заходити з нею всередину — вважав, що нічого нового там не почує. Прийом у справжнього лікаря не зайняв багато часу, Аглая повернулася з цілим списком призначень. Володимир був готовий знову оплатити всі витрати — лише б вона знову стала тією, жвавою, рум’яною, легкою і ніжною, якою була колись.

Залишивши її вдома, він поїхав у справах, попередивши, що буде пізно — він і так пропустив пів дня на роботі. Але повернувся раніше — день був скорочений, як це часто буває у суботу. Сидів у машині й дивився на свій під’їзд. Так не хотілося туди йти, підійматися на поверх, заходити у квартиру й слухати чергові страждання Аглаї. Темніло, і сидіти на самоті просто набридло. Він вже тягнувся до ручки, як помітив незнайоме авто, що заїхало у двір і зупинилося біля його під’їзду — всіх місцевих він знав. Вирішив поспостерігати — хоч якесь пожвавлення в його сірих буднях між роботою і психозами Аглаї.

Машина з тонованими вікнами стояла хвилин п’ять, а потім із неї, мов колібрі, випурхнула легка й щаслива Аглая… Володя застиг. Мелькнула думка, що це таксі, але вона надто вже ніжно й довго прощалася з водієм, пославши йому пару повітряних поцілунків. Потім легко забігла у під’їзд і зникла за дверима, як вечірній туман.

Через хвилин п’ятнадцять Володя піднявся слідом. Застав Аглаю у звичній хандрі. Зустрічати його, бодай вийти з кімнати — ніхто й не збирався, не те що вибігати, як із тієї машини. Він мовчки пройшов у спальню і почав збирати речі. Коли вже стояв із валізою у передпокої, Аглая вийшла до нього.

— Володю, — приклала вона долоню до чола, зараз вона зовсім не була схожою на ту, що вийшла з авто, — мені так зле. Голова крутиться цілий день…

— Сподіваюся, не через те, що ти надто швидко вискочила з чужої машини?

— Це не те, що ти подумав! Це машина чоловіка Вікторії, мого психолога, він просто підвіз мене.

— От і чудово. Проводьте з ним спільні сесії, можете й утрьох попрактикувати, бо я втомився бачити одне й те саме в’яле обличчя щовечора. Слухати після роботи про твої вигадані болячки. Я хочу радіти життю! Любити тебе! Я хочу їсти, зрештою, а не заповнювати твою таблетницю БАДами й пігулками.

Я втомився платити за весь цей абсурд і боятися ночами через твої пекельні звуки. Я здоровий чоловік, мені хочеться, щоб моя жінка видавала зовсім інші звуки вночі. Ти виживеш без мене — я знаю це точно.

Він не став чекати, поки Аглая влаштує істерику чи почне психологічний розбір його поведінки. Володя просто вийшов, грюкнувши за собою дверима.

Минуло три місяці.

Похмурий, дощовий, але вихідний день — найкращий час для побачень. Володя сидів за столиком у затишному теплому закладі, спілкувався з дівчиною — так, у нього було побачення. Третє чи четверте за місяць. Йому подобалося просте, хай навіть трохи легковажне жіноче щебетання — він радів живій, легкій, невимушеній розмові без надриву та психодрам.

Пара не стежила за часом, не відволікалася на телефони. Вони сміялися, пили каву, про щось сперечалися, і, здавалось, Володя повністю забув про нездорові стосунки з Аглаєю. Але коли вони сіли в авто і він глянув у телефон — там було СМС від неї. Подумав: знову щось у стилі «ти мене зламав, зрадив, покинув», «через тебе моє психічне здоров’я зруйноване!» — саме так було в перші тижні після розриву. Аглая закидала його звинуваченнями. Потім замовкла.

Сьогодні було інше: оптимістичне фото красивої дівчини — його колишньої — і пропозиція зустрітися «просто поспілкуватися». Вона багато переосмислила: Володя — найкраще, що з нею траплялося. І в ньому щось клацнуло: знову спливли спогади, кращі моменти їхніх стосунків. Він завис над телефоном. Дівчина поруч мимохіть глянула й усе зрозуміла — сьогодні не її день.

— Це колишня одногрупниця, — спробував віджартуватися він.

— Так, на колишніх не дивляться, — підморгнула кароока брюнетка з короткою стрижкою. І зникла з його життя назавжди.

Ввечері Володимир паркувався у знайомому дворі. Піднімаючись у ліфті, переминався з ноги на ногу, згадуючи найкращі ночі з тією, до якої прямував. Уявляв, якою вона стала. Знову глянув на її фото в телефоні й прибрав його в кишеню.

Усупереч очікуванням, його зустріла не сяюча здоров’ям, струнка, русява Аглая, а виснажена, бліда, попри макіяж, дівчина. Легке розчарування промайнуло на його обличчі, але її щира усмішка й гарне вечірнє плаття трохи повернули йому настрій.

Аглая справді змінилася — вона усміхалась, багато говорила, майже щебетала. Володю чекав сюрприз у вітальні: романтична вечеря при свічках. І він розслабився, знову був готовий віддатися почуттю — до жінки, яку колись так любив. Він накинувся на неї, почав обіймати, цілувати. Аглая спочатку грайливо відповідала, дражнила, але потім вивільнилася і попросила сісти — їй хотілося подивитись на нього. Вона скучила. Хотіла розповісти про себе, про нове захоплення…

— Я стала веганкою, — засяяла Аглая, простягаючи Володі келих вина й шматочок сиру.

Вино він узяв, але запах уже був не той — кислуватий.

П’яти хвилин Володі вистачило, щоб зрозуміти — з цією жінкою в нього ніколи й не було нічого спільного. Після веганства буде щось інше. Потім ще. І ще. Ні! Він не готовий знову тягти цей в’ялий мішок із кістками на собі. Він пішов, не дослухавши емоційний монолог про тофу, соєве м’ясо й кількість калорій у кожній тарілці.

Він назавжди заблокував Аглаю в телефоні та в усіх соцмережах. За кілька місяців зустрів іншу дівчину — і вони разом поїхали підкорювати столицю. Здається, Володя тепер одружений чоловік.

У Аглаї теж усе “добре”. Вона дотримується здорового способу життя, активно намагається «вербувати» людей і нести у світ користь свого вибору. Поки що їй вдається виносити мозок тільки рідним, бо живе з батьками. Психолога, консультанта з потойбічного життя чи інших світів у неї більше немає — платити нікому. Хлопця теж нема. А працювати вона не може — бо вважає, що створена для чогось «вищого».