Хитрощі дружини

— Романе, може, вже годі, а? — Галина внесла до спальні оберемок свіжої білизни.

— Що саме «годі»?

— Годі постійно кликати сюди всіх поспіль! Я втомилася бути й прачкою, і прасувальницею, і прибиральницею одночасно! — вибухнула Галина, кинувши біля чоловікових ніг купу колись сліпучо-білих простирадл. Тепер на них темніли плями незрозумілого походження. Імовірно, «мешканці» не переймалися чистотою, або ж тканина просто не витримала нескінченного напливу відвідувачів. Як, зрештою, і сама Галина. Вона більше не могла терпіти.

Жінка була виснажена. Ні, навіть більше: вона була на межі зриву. Затишне родинне гніздечко перетворилося на безплатний притулок для всіх друзів Романа. Сам він людина добра, однак аж надто гостинна — і все це коштом дружини. Щойно хтось зголошувався переночувати, знайти тимчасовий дах чи просто залишався після застілля, Роман радо запрошував їх у квартиру. І так тривало нескінченно.

Колись, коли Галя лише починала зустрічатися з Ромою, їй подобалася його чуйність і доброта. Він приніс додому пораненого ворона, прихистив обшарпаного кота, якого вони разом відмили, і котяра став жити з ними. Ворона виходили та відпустили на волю.

Але одне — опікуватися тваринами, а зовсім інше — перейматися тими, хто й сам здатен себе забезпечити. Приміром, Роминими приятелями та колегами, що цупко користувалися його відкритістю протягом двох років їхнього з Галиною шлюбу. Можливо, й раніше — Галя точно не знала. Та відтоді, як вона стала повноправною господинею в його помешканні, її це нестерпно дратувало.

Вона часто намагалася достукатися до розуму чоловіка.

— Романе, ти бачиш, що я геть змучилася? — повторювала вона, коли знову запирала наволочки після «тимчасових» гостей.

— Та не переймайся, Галю, — відмахувався він. — Це ж мої товариші, майже рідні люди! Вони ж у скруті!

— А я, по-твоєму, не маю труднощів? У мене жодної хвилини спокою, постійні приготування й безперервний гармидер!

— Та то все ненадовго, — заспокійливо посміхався Роман. — Невдовзі все владнається.

Але нічого не вирішувалося.

Одного дня Галя прийшла додому й почула пісеньку, яку хтось наспівував у ванній. Вона зайшла й побачила незнайомця за шторкою.

— Хто ви?! — перелякано спитала вона, відгортаючи штору, щоб упевнитися, що їй не привиділося.

Чоловік завмер із купою мильної піни на голові.

— Я Костик… Рома дозволив мені заночувати. Ти ж Галина, так?

Галина поволі заплющила очі й глибоко вдихнула, аби не заволати, але це їй не допомогло.

— Романе! — видушила вона зі себе, хутко проминувши коридор.

Він її не почув — грав на комп’ютері в навушниках.

— Романе! — повторила Галина, різко витягнувши шнур. — Що за неподобство відбувається в нас удома?!

— У чому справа?

— У чоловікові, що миється у нашій ванні!

— А, Костя… Він проїздом. Попросився переночувати. У нього довга пересадка між рейсами, завтра зранку від’їде. Галю, насмажиш на вечерю своїх тюфтельок?

Галина розширила ніздрі, немов розлючений бик, і, мовчки розвернувшись, зачинилася в спальні. Звісно, вона нічого не готувала.

Гостинному хазяїнові довелося замовляти піцу, аби приятель не подумав, що його тут не шанують. Костя рано вранці поїхав, заприсягшись ще колись нагрянути.

— Галю, не дратуйся. Я ж не міг відмовити. Готелі, сам знаєш, які дорогі…

— Ще раз упіймаю у ванні чужинця — ти першим вирушиш у готель! — прошипіла Галина. Звісно, квартира Романа, але їй несила було миритися з таким «прохідним двором».

На певний час ніхто з друзів не навідувався. Галя вже зраділа й почала думати, що нарешті їй випав шанс перепочити, та й то ненадовго. Перед поїздкою до батьків вона лягла спати трохи раніше, проте посеред ночі прокинулася від дивного шелесту. Чоловік мирно похропував, тож їй подумалося, що причулося. Але для заспокоєння вона рушила на кухню по склянку води. І побачила у коридорі якогось «бідолаху», що розлігся просто на підлозі, накрившись її улюбленим пледом. Це виявився далекий Ромин родич із сусіднього міста.

— Семене Петровичу, що ви тут робите?! І як потрапили сюди серед ночі?!

— Галино, можна тихіше? — простогнав чоловік, перевертаючись на другий бік. — У мене зранку доленосна співбесіда…

Це була остання крапля.

Повернувшись до спальні, Галя різко здерла з чоловіка ковдру й різко клацнула вимикач світла, вимагаючи пояснень.

— Що сталося? — не второпав Роман.

— Семен Петрович на нашій підлозі! Як він сюди потрапив о такій порі? Ти його сховав, поки я збирала валізу?

— М-м… Він мав приїхати завтра, — винувато проказав Роман. — Я не хотів тобі казати раніше. Каже, в нього болить спина, тому йому зручніше на жорсткому спати, ніж на ліжку. Дуже просився заночувати. Йому тут запропонували роботу…

— І, звісно, планує пожити в нас?!

— Та ні… Хіба що з тиждень чи два, поки не знайде житло. А ти ж усе одно їдеш, то…

— Гаразд. Я поїду. Побачимо, як ти впораєшся без моєї «прислужницької» допомоги! — фукнула Галя. Вранці вона зібралася раніше від гостя, переступила через нього та вийшла, не лишивши ані сніданку, ані люб’язних слів, ані заготовок на тиждень. Їй урвався терпець грати роль привітної дружини.

Повернувшись за кілька днів, Галина застала у квартирі безлад, коробки з-під піци, гори невимитого посуду та купу брудних рушників — здавалося, що знову хтось цілодобово гостював.

— Романе… — промовила вона, постукавши пальцем по столі, аби відвернути увагу чоловіка від комп’ютерної гри. — Я вже повернулася. Та, бачу, у квартирі — суцільна розруха.

— Пробач, не встиг забратися. Зараз усе упорядкуємо разом…

— Як воно тобі жилося без мене? — проігнорувавши його слова, запитала Галя.

— Ну, було трохи складно, але ми дали собі раду. Добре, що є доставка їжі. До речі, Семена Петровича взяли на роботу, — повідомив він з гордістю.

Галя мовчки набрала повітря в груди. Здавалося, розмовами його не пройняти. Вона мала знайти інший спосіб.

Спершу вона кинула накопичену брудну білизну йому до ніг, потім зіскребла з усіх кутків сміття й висипала його прямо перед Роми на комп’ютерний стіл.

— Галю, ти що виробляєш?! Я ж сказав, що ми все разом приберемо!

— Прибиратимеш ти. Сам. Без моєї допомоги. І щоби через дві години тут блищало! — кинула вона й вийшла з квартири.

Сидячи в кафе зі своєю подругою, Галина ділилася обуренням та сварила Рому на всі лади. Раптом подруга підкинула ідею.

— А якщо й це не допоможе, раджу покинути його. Бо якщо навіть серйозні заходи не подіють, значить, для нього друзі завжди будуть важливіші за тебе.

Взявши до уваги пораду, Галина зателефонувала єдиному Роминому приятелеві, який жодного разу не лишався в них ночувати й узагалі був, на її думку, найадекватнішим.

— Андрію, приїжджай до нас увечері. Чаю поп’ємо, хочу зробити Ромі сюрприз і зібрати кількох його знайомих.

— Коли саме? Я ж працюю в будні, можу хіба що на вихідних…

— От і приходь у суботу чи неділю.

Андрій з’явився саме тоді, коли Рома пішов до крамниці — це було Галі на руку.

— Слухай, у мене до тебе велике прохання… — прошепотіла Галина зі змовницьким виразом обличчя.

— Кажи, чим можу допомогти?

— Мені треба «перевиховати» Рому. Наш шлюб ледь тримається, я вже не витримую його добра до всього світу.

— І як я можу в цьому допомогти?

— Підіграй мені. — Вона коротко виклала суть плану.

— Хочеш, аби він приревнував? — перепитав Андрій, лукаво всміхаючись. — Без проблем, давай спробуємо розіграти виставу.

Коли Роман повернувся додому, Галя з Андрієм мирно розмовляли, сидячи на дивані.

— О, друже! Давненько не бачились! — зрадів Рома.

— Так, ми з Галею тут перетнулися, от вона й запросила мене на чай, — Андрій подивився на Галю з таким теплом, що Роман мимоволі спохмурнів.

— Ну тоді я теж приєднаюся. Може, щось перекушу?

— Ой, Романе, ми з Андрійком уже повечеряли, тож готуй собі щось самостійно.

Рома здивовано втупився в дружину. Здавалося, вона світиться від щастя: у красивій сукні, з ефектним макіяжем, усміхається, немов тільки-но виграла лотерею.

— То ти, виходить, розійшовся зі своєю дівчиною? — Галя продовжувала розмову з Андрієм, ніби зовсім не помічаючи чоловіка.

— Так, бо вона не вміла мене слухати. Я мріяв про тишу й затишок удома, а вона весь час приводила подруг до ранку!

— Ох, як же я тебе розумію. Рома теж без упину водить знайомих. Я з ніг валюся…

— То можеш перебиратися до мене, коли у вас з’являться чергові гості чи якісь родичі, — хмикнув Андрій, і від цих слів Роман аж здригнувся.

— Еге, друзі мої, ходімо-но сюди! Галино, чи ти плануєш чоловіка годувати, га?

— А що, самостійно не справишся?

— Ні, — Роман опустився в крісло навпроти. — Ну… Так чого ти завітав, Андрію?

— Як це чого? Давно не бачилися. Галя запросила мене сходити разом до театру — спочатку на оперу, потім на балет, доки у вас удома мешкає той Семен. Вона ж не хоче перебувати там, де постійно чужі люди, тому шукає, куди втекти.

— Я сам з нею піду! Я ж не раз казав, що готовий! Не треба від мене ховатися!

— Але ти казав, що це надто нудно, та й Семена треба прийняти як належить, поки він шукає собі помешкання у нашому місті, — Галя ледь не пирснула зі сміху, помітивши, як чоловік нарешті потрапив на «гачок».

— Я вже передумав! Потерплю і театр, і балет заради тебе! А стосовно Семена Петровича… Там ще нічого не ясно.

Настрій у кімнаті ставав дедалі напруженішим.

— Ну що ж, я, мабуть, піду, — підвівся Андрій. — До завтра.

— А що заплановано на завтра? — не второпав Рома.

— Я обіцяв Галочці принести аерогриль, що лишився від колишньої. Мені він ні до чого, а ти ж їй так і не купив.

— Я не встиг… Я шукав варіанти, прицінювався…

— Зрозуміло. Ну, тепер уже запізно, — зітхнув Андрій і глянув на Галю закоханим поглядом. — Та якщо ти проти, Романе, то ми можемо з Галею зустрітися десь на «нейтральній території». Наприклад, у мене вдома. Правда ж, Галь?

— Та ні. Краще привези свій гриль сюди, — кашлянув Роман, важко переводячи подих.

Щойно Андрій вийшов, Рома моментально накинувся на дружину:

— А це що за цирк?

— Де саме?

— Тут, у квартирі! Чому ти з ним відверто фліртуєш?

— Та перестань. Ми просто розмовляли ні про що.

Роман раптом щось згадав, схопив телефон і вийшов на балкон. З уривків фраз Галя зрозуміла: він відмовив Семену Петровичу.

— Перебудь поки що в когось іншого, у нас не виходить, — кинув Роман у слухавку й завершив дзвінок.

Галя ледь помітно усміхнулася. Але треба було зафіксувати успіх.

Наступного вечора Андрій з’явився з аерогрилем, квітами, цукерками та… з невеликою дорожньою сумкою.

— Не зрозумів? І що це означає? — здивувався Рома.

— Галя сказала, що я можу у вас перекантуватися, поки вдома роблю невеличкий ремонт. Хочу все оновити після колишньої дівчини, аби привести сюди нову, кращу, — весело повідомив Андрій, переводячи погляд на Галю.

— Заходь, Андрійчику! Я зараз якраз тюфтельок насмажу!

— Ні! Відсьогодні ми зачиняємо прохідний двір! Галино, чого це ти з ним така люб’язна?

— А що в цьому дивного? Андрій — наш гість. Хіба ти не вчив мене, що дім має бути відкритий для друзів? Що слід допомагати?

— Я передумав! — гаркнув Роман і простяг приятелеві букет назад. — Забирай свої квіти, а гриль спасибі. Цукерки ми з’їмо без тебе, вибачай, — при цьому він виставив сумку товариша за двері. Та й Андрій не наполягав. Він прийшов лишень допомогти Галі врятувати її шлюб і був цілком задоволений результатом.

— Вибач, Андрійчику. У Романа нині, здається, не найкращий день. Але ти приходь, як буде черговий прийом друзів, — проказала Галя навздогін. — Особливо, коли знову хтось раптом оселиться на нашій підлозі чи загорне тебе в мій плед.

— Без проблем. Дзвони! — усміхнувся Андрій, знизав плечима й зник за дверима.

Галя перевела погляд на обуреного Романа.

— Ну що, тепер збагнув, як почуваюся я?

— Збагнув! Тепер остаточно! Відсьогодні ніяких постояльців! Більше нікому не дозволю тут лишатися! — пробурмотів він.

І свого слова Рома дотримав, ледь уявляючи, як Андрій може знову дивитися на його дружину тим особливим поглядом. Втрачати Галю він не хотів. Відтоді жоден гість не лишався на ніч у їхній квартирі. А Галя з насолодою насолоджувалася спокоєм, загортаючись у свій обожнюваний плед та радіючи, що сімейне життя вдалося вберегти — навіть ціною «змови» з Андрієм.