— Дякую тобі…

— Олеже, благаю тебе… Олеже. Я одна не зможу, ти розумієш? Олеже…

— Ніно, поважай себе, ти ж доросла жінка. Я не маю бажання жити разом із тобою, розумієш? Навіщо ти себе знецінюєш? Ти мені не потрібна. Хіба ти одна така, від якої пішов чоловік?

Олег у нервовому поспіху шпурляв свої речі до розчиненої валізи — із роздратуванням і метушнею. Його єдиним бажанням було мерщій забратися звідси: із цього помешкання, від заплаканої та змученої жінки, геть із цього життя…

— Ніно, для чого ти все це влаштувала? Драму? Ніби ти єдина жінка, яку покинули.

Ти роздмухуєш якусь істерію без жодної причини. Дай мені спокійно зібратись та піти, ти чуєш? Я й так… — він обірвався, — забираюся звідси з порожньою торбою. Усе лишаю тобі, Ніно.

Тобі й дітям.

— Татусю, татусю, не йди, — ридає одинадцятирічна Дашка.

— Тату, не йди, — вторить їй трирічний Ігорчик. А Єгор на той момент перебував у школі — саме тоді в нього була олімпіада. Він щосили прагнув здобути перемогу, аби тато його похвалив, бо останнім часом той був занадто дратівливим — можливо, проблеми виникли на роботі.

Єгору тринадцять років, він докладає зусиль, адже впевнений — батько обов’язково ним пишатиметься.

Олег подався геть, грюкнувши дверима так, що аж стіни затремтіли. Дружина з дітьми ридали настільки відчайдушно, що й камінь розчулився б.

А втім, Олег не поглянув назад. Він метко подався сходами вниз, перекинув клунок через плече, зупинив попутну машину, кинув туди речі й умостився на задньому сидінні.

Єгор якраз повертався до під’їзду. Він хотів погукати тата, розповісти про свій успіх, та батько лише холодно зиркнув у його бік і, відвернувшись, кинув кілька слів водієві.

«Мабуть, на роботі виникли якісь негаразди», — промайнуло в голові у Єгора, і він поспішив у квартиру.

Голоси та ридання він почув іще знизу, на першому поверсі. Переступаючи по дві сходини, Єгорка влетів до помешкання.

Мати лежала на підлозі, ледве хрипіла — сльози вже не лилися. А менші діти, пригорнувшись одне до одного, гірко схлипували на ліжку.

— Мамо, що трапилося? Мамо? Мамо, озвися…

— Оооох… оооох… він покинув нас… пішооооов…

— Хто саме, матусю? Що таке? Куди пішов, навіщо? — хлопчині було лячно. — Мамо, мамо ж…

— Оооо… він більше тут не живе…

Отак і довелося Єгору подорослішати.

Мама вірила, що батько з’явиться знову. Мовляв, досхочу гулятиме — й повернеться. Вона терпляче чекала, забороняла дітям кепсько говорити про тата, здригалася при кожному шурхоті, їй постійно ввижалося, що Олег ось-ось зайде.

— Адже він такий достойний… благородний… — розповідала вона приятелькам. — Усе нам полишив, усе…

Та вона не розповідала, що «все» — це була іпотечна квартира й меблі, взяті в кредит. Справді «шляхетно».

«Це вона, та проклята відьма його причарувала», — ридала мати, бігаючи до різних ворожок і знахарок, віддаючи останні заощадження. Ті сипали їй пустими обіцянками, годували ілюзіями й виманювали гроші.

Єгор почав відставати в навчанні, грубіянив матері, надовго зникав із дому. Якось він побачив Дашку з сигаретою між губ — сестра теж узялася жити по-своєму.

Він у два стрибки підійшов до неї й вибив цигарку з сестриної руки.

— Ей, — обізвався якийсь парубок, — ти чого розійшовся, це ж моя подружка…

— Подружка, кажеш? — Єгор загнув йому руку назад: в одній — пляшка, у другій — сигарета.

— Ти геть не помітив, що їй навіть дванадцяти нема? Вона ще й не підліток. Тільки наблизься сюди ще раз — і пошкодуєш…

Єгор потяг ридаючу сестру додому, підвів її до матері.

— Може, ти звернеш нарешті увагу на доньку? Їй не виповнилося й дванадцяти, а вона вже швендяє з хлопцями й палить!

— Якщо ти не схаменешся, я особисто заявлю в опіку, щоби нас відібрали й відправили до дитбудинку! — надривно волав Єгор. — Це вже нестерпно! Він пішов, зрозуміло?! Пішов! Ми йому байдужі! Ти йому не потрібна — завжди ниєш, увесь час пригинаєшся! Я йому теж байдужий! І вони теж!

— Приглянься до Ігорчика — він пісяється в штани! У малому віці навіть такого не траплялося! А тепер ще й пальця смокче!

— Уууу, — затягує мати, — аааааа, — закидає голову й ридає, ридає, невтримно ридає.

Тим часом Олег вирушає на курорт зі своєю молодою дружиною. Якби не ті кляті аліменти, він уже давно б звозив кохану до моря.

А ця Ніна постійно його вистежує, дивиться благальними очима, ніби збожеволіла: то з-за рогу окропить водою, то схопить за рукави, благатиме повернутися. Куди повертатися? Зовсім з’їхала?

І ці постійні волання, вереск, надокучливі голосіння. Вічна економія — ледве розрахуєшся з одним кредитом, а вже наступний підтискає. То Єгору кросівки потрібні, то Даші костюм, то для Ігорчика в садок здати.

Слава Богу, відкараскався від цієї муки.

Адже вона сама казала, що її бабця вчила: «Народжуй стільки, скільки здатна сама підняти». От і наштампувала. А причому тут він? Жінка сьогодні рівня чоловікові, вона незалежна й може сама вирішувати, що робити зі своїм тілом.

От і скористалася своїми правами.

Та ну її, ще й псувати собі нерви думками про неї. Поряд кохана, тулилася до плеча, мов сонечко.

Його захлиснула тепла хвиля ніжності та любові — як чудово, що йому так пощастило. Він поцілував її у верхівку і прихилився до неї.

А Ніна перестала тягатися по ворожках — узялася налагоджувати власне життя. А чим вона гірша за інших?

Вона вкоротила свої довгі коси, вибілила їх, почала яскраво фарбуватися та заливатися дзвінким сміхом.

Вона й днями, й вечорами затримувалася на роботі, а вихідними — розважалася. Невідомо звідки з’явилися приятельки, з якими Ніна розпивала вино, виспівувала пісеньки про розлучниць і розмірковувала над тим, чи є її провина.

Усю турботу про молодших узяв на себе Єгор. А мати репетувала, що вона одна їх забезпечує, що тих аліментів від «нікчемного батька» не вистачає і на тиждень. Вона більше не плакала — тепер вона пила.

Юнакові було незручно носити старий одяг, із якого він виріс уже давно, — тож він відшукав підробіток.

Мати привела додому якогось чоловіка та заявила, що вона ще молода, приваблива жінка й заслуговує на власне щастя.

За тиждень Єгор випхав того чолов’ягу вниз сходами — упіймав, коли він нишком заглядав у кімнату, де Дашка переодягалася.

Той тип рюмсав, присягався матері, ніби Єгор зненавидів його на рівному місці, а згодом навіть звинуватив саму Дашку — мовляв, вона його спокушала.

Мати накинулася на дітей, розмахуючи кулаками.

— Забирайся, — кинув Єгор матері. — Іди й не з’являйся більше. Зрозуміла?

І мати подалася слідом за тим чолов’ягою.

— Єгоре, як тепер бути? — прошепотіла Дашка. — Ми ж неповнолітні… І в нас іпотека.

— Якось дамо раду, — процідив юнак крізь стиснуті зуби.

— Єгорку… — з’явилася вона за місяць: побита, у брудному одязі, з перегаром. — Пробач, синку… Дітки мої, даруйте мені…

Все це перетерпіли Ніна з малими, все здолали. Вона зібралася з силами, попрощалася з колишніми приятелями та приятельками, відвідала якісь курси та змінила фах.

Так, було складно. Але завдяки допомозі Єгора, а потім і підрослої Дашки, вони все ж вибралися.

Що ж до тієї «коханої» — Олег уже давно з нею розійшовся, слава Богу. Бо та виявилася дурненькою, а ось Ніна — молодець: і трьох дітей виходила, і фігуру вберегла, і готує, як професійний кухар, та й у хаті все сяє, й сама чудово виглядає.

А та — лишень народила, й одразу «королева». Уночі він мусив до дитини вставати, приходив з роботи заморений, а вона тицяла йому немовля. Воно йому треба?

Добре, що незабаром натрапив на нову кохану — зовсім інша річ. А та колишня дурепа ще й подала на аліменти — і на маля, і на себе.

На щастя, теперішня обраниця його розуміє.

До речі, Єгорові тепер уже вісімнадцять. Там зовсім совість загубили, чи що? Досить, відсидівся до повноліття на шиї в батька — і годі.

Одна сказала, що їй такий не потрібен. Мовляв, любов — любов’ю, проте чоловік мусить приносити гроші. Та хай іде… Він і від неї теж пішов.

А згодом з’являлися ще й ще — усе «улюблені».

— Алло, Нін.

— Слухаю. Хто говорить?

— Як це — хто? Зовсім уже, чи що? Чоловіка свого не впізнаєш?

— Перепрошую, здається, ви не туди зателефонували…

Ніна лише стенула плечима — за стільки років вона геть стерла з пам’яті голос Олега.

— Ігорю, синку…

— Алло, Єгоре, тут якийсь дивний чоловік, уже тиждень тінню за мною ходить, я сховався назад у школу. Він мене синочком назвав, на ім’я… мені лячно.

— Ігорю, стій поряд з охоронцем, зрозумів? Я вже вирушаю.

Хлопчик давно призвичаївся сподіватися на старшого брата в усьому.

— Ігорю, виходь… Давай швидше до автівки.

Від огорожі відокремилася якась постать, чоловік йшов, похитуючись, — може, хворий, а може, п’яний, подумав Єгор.

— Єгоре… як ти виріс. Вітаю, синку. Скільки часу ми не бачились…

— Десять літ, тату…

— Точно… А я от… розумієш… проходив поруч, дивлюся — Ігорчик. Мене ніби осяяло, що то ти, уявляєш… А потім думаю…

— Мені було стільки ж, скільки нині Ігорю, тату, коли ти пішов… Зник, не забув? Я мчав тобі розповісти, що переміг на олімпіаді, сподівався, що ти мною пишатимешся. А ти сів у випадкове авто й поїхав. Ти ж бачив мене тоді, тату…

— Пробач, сину… даруйте мені… діти…

— Знаєш, а я тобі вдячний.

— Та невже? І за що ж?

— За все це. Якби ти не покинув нас тоді — ми, мабуть, із братом і сестрою не мали б такої міцної згуртованості. І, можливо, не шанували б маму настільки.

Я б не виріс таким, яким є тепер. Так, я ще зовсім молодий, але вже чогось досягнув. Я розумію, як непросто заробити на життя. Я усвідомив, яка це мука, коли тебе зраджують найрідніші. Я бачив біль, тату…

Я був свідком, як мама повзала долівкою та кричала від розпачу. То не тіло боліло — то її душа розривалася.

Одначе ми вистояли. Тепер ми щасливі. І ти навіть не думай втручатися в наше життя, зрозумів?

— Єгоре, — озвався брат Ігор, — поїхали вже до хати.

— Ти не в праві вирішувати за інших, чуєш? Схочу — і побачуся з ними! І до матері навідаюся — вона прийме мене! Ти нічого не розумієш у житті, молокосос! Вона мене любить!

Єгор раптово обернувся й наблизився до батька. Той відступив, криво смикнувши кутиком губ.

— Я сказав усе, що мав… тату.

— Отже, це він, так? Наш батько? Скажи…

— Так, Ігорю, це тато.

— А що йому знадобилося?

Єгор знизав плечима.

— Хоче контактувати з вами — з тобою й Дашкою. Стверджує, ніби мама не відмовить йому.

— Серйозно, Єгоре? Мама покине дядька Колю й повернеться до нього? Я не бажаю цього, Єгоре. Зупини його якось.

Дядько Коля жив із ними вже п’ять років. Мама довго боялася знову знайомити дітей з новим чоловіком, згадуючи минулу ситуацію.

Але той зумів віднайти підхід і до неї, і до дітей. Навіть Єгор ставиться до дядька Колі з повагою — довірив йому маму, братика й сестру, бо бачив, що той із добрими намірами.

— Ігорю, та що ти таке кажеш. Зрозуміло, що ні. Не порівнюй нашого дядька Колю й оцього…

— Він чужий для нас чоловік, еге ж, братику?

— Авжеж, брате! — пронеслося в думках у Єгора. «Адже я був у такому ж віці, коли все сталося…»

Олег і далі пробував відновити контакт із дітьми, проте Дашка фиркала, немов кішка, а Ніна пригрозила, що власноруч його задушить, якщо він не перестане влазити в їхній простір.

— Я ж батько! Я ж плачу за Ігорчика аліменти!

— Оце найважливіше і є — твої аліменти, — відповіла Ніна. — Ще п’ять років маєш їх платити.

— Нінко, може, обійдемося без цих грошей? Чи я не чоловік для вас? — пропонує Микола, Нінин чоловік.

— І навіщо? Він же сплачує не мені, а синові рідному. Нехай розплачується.

— Ти лиш поглянь, якою вона тепер стала… — хвалиться Олег приятелям. — Моя жінка, офіційна, перша. Хто б міг подумати… Колись була амеба, справжня! Мені ще подякувати мусить — якби не я, то…

— Ну що, Олеже, довго ще те ярмо волочити будеш?

— Яке ще ярмо? А, ти про аліменти? Та ще п’ять років — Нінці, і сім — тій Соні, бо в неї донечка. А от Люба горда виявилася, не стала подавати.

Ну, я рушаю, бо моя стерва кричатиме. Ходімо, хлопці, вип’ємо наостанок. Нічого, от минуться аліменти — улаштуюся на щось пристойне, де добре платитимуть.

Тоді я вже й поживу, і дружину собі нормальну дістану. А не оцю…

Ну, бувайте…