Минуло пів року, як Іван Юхимович та Зоя Сергіївна опинилися в будинку для літніх людей. Старший син, Дмитро, коли влаштував їх сюди, обіцяв: щойно добудує котедж — забере їх до себе. У Діми тоді були проблеми з бізнесом, який йому дістався від батька, не вистачало півтора мільйона гривень, тож він і продав їхню чотирикімнатну квартиру. Тепер старенькі розуміють: навряд чи хтось їх звідси ще забере. У сина вже дорослі доньки. Може, як вийдуть заміж, згадає він і про батьків.
Було у них двоє синів. Діма — старший. Івану він не рідний. Він узяв Зою з дитиною. У самого дітей бути не могло. Потім Костю з дитбудинку взяли, він молодший за Дмитра на сім років, тоді йому було лише три. У дев’яності Іван займався бізнесом, жили непогано — і квартира гарна в центрі, і машина.
Старший пішов батьковим шляхом, потроху прибирав усе до своїх рук. А молодший пішов своїм. Щоправда, цей шлях був не зовсім законний. Зараз йому вже тридцять сім. Де він? Востаннє дзвонив з Києва. Коли це було… Тепер у стареньких і телефони як слід не працюють.
***
Зранку до них у кімнату зайшла доглядальниця:
— Іване, Зоє, до вас син приїхав.
— Ой, Ваню, вставай швидше! Дмитро приїхав! — захвилювалася дружина.
Зайшов син, усміхнений, у руках дві сумки з продуктами. Це водночас і порадувало, і стало зрозуміло — забирати їх до себе найближчим часом він не збирається.
— Привіт, синочку! — радісно вигукнула Зоя.
— Привіт, мамо! — обійняв її, потім потиснув руку батькові. — Привіт, тату!
Коли продукти розклали в тумбочки, син дістав коробочку:
— Смартфон вам купив. У вас такого ще не було. Всіх потрібних записав у контакти. Будемо один одному дзвонити. Я вам соціальний тариф підключив. Кожного місяця кладу гроші. Щодня буде зніматися три гривні. Зараз навчу, як користуватись.
Навчив батька. Той спробував зателефонувати — вийшло.
— Діма, а ось номер Кості. Йому теж можна подзвонити?
— Та можна. Але це старий номер, навряд чи він відповість. Та й гроші з рахунку одразу всі злетять.
***
Син пішов. Іван весь день сидів над телефоном, постійно захоплено вигукуючи, коли щось нове для себе відкривав. Уже ввечері дружина запитала:
— Ваню, може, зателефонуємо Кості? Він востаннє дзвонив, коли ми ще вдома жили.
— Не знаю, — знизав плечима чоловік. — Дімка каже, що всі гроші зникнуть.
— Ми ж тільки на хвилинку.
— Гаразд. Зараз спробуємо.
Чоловік натиснув на напис: «Костя». З’явилося червоне коло, але швидко зникло.
— Щось не з’єднується, — знову знизав плечима Іван.
— Спробуй ще раз!
Повторив. Те саме. Подумав — і натиснув ще раз, але випадково натис червоне коло:
— Щось у мене ніяк не виходить.
І тут у телефоні зазвучала мелодія. Іван провів пальцем, як учив син — і одразу почувся грубий голос:
— Кому там нема чим зайнятися? — голос був не тільки грубим, а й до болю знайомим.
— Костю, сину, це я!
— Тату, тату! — голос став радісним. — Як ви там?
— Добре.
— А мама?
— Поруч, зараз дам слухавку.
— Синочку, як я рада, що ти нас почув… — на очах у жінки виступили сльози.
— Мамо, не плач. Пробач мені. Напевно, я поганий син. Увесь час зайнятий…
— Що ти, Костю? Ми з татом тебе любимо.
— Як ви там?
— Добре, кімната у нас на двох…
— Мамо, ти про що? — не зрозумів син.
— Ми зараз живемо в інтернаті…
— В якому інтернаті? Дай-но батькові телефон!
— Тебе просить, — Зоя передала телефон чоловікові.
— Тату, що там мама каже? Який інтернат?
— Ми вже пів року в будинку для літніх людей живемо.
— Як ви туди потрапили?
— Синку, Дмитру гроші потрібні були, він нашу квартиру продав. Нас поки сюди влаштував.
— Та він що, з глузду з’їхав? – голос сина став злим.
— Дмитро сказав, що як добудує котедж — забере нас…
— Тату, досить! Я все зрозумів. Бувай!
Виклик перервався.
— Все, — знизав плечима Іван.
— Мабуть, гроші в нього на телефоні закінчилися?
— Голос у нього щось дуже злим став…
***
Минуло два дні. Іван Юхимович і Зоя Сергіївна сиділи у своїй кімнаті, коли двері з шумом розчинились — і в супроводі медсестри буквально влетів їхній молодший син:
— Костю! — кинулись вони до нього.
Він обійняв батьків, притис до себе. На очах теж виступили сльози:
— Тату, мамо, пробачте мені!
— Не засмучуйся, синку! — спробувала заспокоїти мати. — Ми й тут якось проживемо.
— Мамо, про що ти? — усміхнувся син. — Збирайтесь! Попрощайтесь зі своїми друзями.
— Куди, синку?
— Як куди? Дмитро ж котедж добудував. Там для вас дві великі світлі кімнати приготували.
— Сину, ти серйозно? — з недовірою глянув на нього батько.
— Авжеж, тату! Ви ж наші батьки! Збирайтесь!
***
Біля воріт будинку для літніх людей на них чекав позашляховик. Син посадив їх на заднє сидіння, сам сів попереду й наказав водієві:
— Стасе, їдемо! Тільки обережно!
— Зрозуміло! — кивнув той, і машина плавно рушила з місця.
***
Котедж старшого сина був великим і гарним. У дворі стояли ще дві машини.
— Тату, — кивнув Костянтин на одну з них, — ця ваша з мамою.
З дому вибіг їхній старший син із привітною усмішкою. Обійняв батьків:
— Проходьте, проходьте швидше! А то щось сьогодні вітер холодний.
Усередині котеджу теж усе було красиво, але якось порожньо. Меблів явно бракувало. Старший син провів їх до однієї кімнати, де стояли диван і шафа. Навпроти — великий телевізор на стіні, на столі — ваза з квітами.
— Це буде ваша кімната відпочинку.
Відчинив інші двері:
— А це ваша спальня. Ванна й туалет — поруч.
Підійшов до ще однієї кімнати:
— Тут поряд із вами житимуть чоловік і жінка. Жінка — медик, буде за вами приглядати й допомагати по господарству. Чоловік буде водієм і за садом наглядатиме.
— Навіщо, синку?
— Це Костянтин їх запросив і на рік наперед їм заплатив, — відчинив двері. — Познайомтесь!
***
Ближче до вечора вся родина сиділа за святковим столом: і сини, і невістка, і дві внучки. Відзначили новосілля. Настрій у батьків був чудовий. Наприкінці Костя трохи його зіпсував:
— Вибачте, але я зараз їду.
— Що ти, сину? — обличчя матері стало сумним. — Ми ж і не побачились як слід…
— Справи, — винувато знизав плечима син. — Обіцяю, що за місяць приїду.
***
Молодший син поїхав, а старший провів їх до спальні, побажав на добраніч і пішов.
— Як же добре… — жінка взяла подушку й вдихнула запах свіжості.
— Зоє, — захоплено мовив Іван Юхимович. — Невже ще сьогодні зранку ми могли про таке мріяти?
— Які в нас хороші сини, — зворушено промовила дружина. — І Діма як змінився! Такий добрий став, привітний.
— Я теж це помітив, — кивнув Іван, але замислився. — «А чому це в Діми під оком синець, і губа припухла?..»
— Ти маєш підписати документи й продати свою квартиру, я вже знайшов покупців, — заявив мені чоловік