Сльози сирітські

Інна стояла в магазині й розгублено дивилася на прилавок, вона знала, що всі ці жінки, які зібралися тут, усі вони обговорюють і засуджують її — Інну.

Її це, звісно, ображало, й дівчині хотілося піти, втекти, сховатися від всюдисущих очей і довгих язиків, але… Вона не могла, бо до божевілля хотіла томатного соку.

— Сік томатний? — перепитала продавчиня, велика, з пишною хімією, яскраво підведеними очима і синіми тінями на повіках. — Немає томатного, є яблучний, березовий, а томатного — нема.

Жінки, що стояли гуртом, замовкли й осудливо хитали головами. Було видно, як їм хочеться попліткувати, обговорити, розчавити своїм гнівом безсовісну Інну. Але ці доброчесні жінки терпіли, чекали, поки піде ця безстидниця, щоб сповна насолодитися своїм гнівом, вилити на неї відро злості й зневаги.

От же ж мерзотниця, ходить і нікого не соромиться, тьфу, тричі тьфу на неї.

Інна розчаровано зітхнула й повернулася від прилавка.

— Дуже хочеться? — співчутливо запитала продавчиня Катя.

— Так, — тихо відповіла, ледь стримуючи сльози.

— Слухай, я як другим ходила, теж томатного соку хотіла, страх як. Дивись, пасту береш, розводиш з водою, трішки солі — ось тобі й томатний сік.

Інна вагалася.

— Зачекай, — Катя швидко збігала на склад, винесла склянку з чимось червоним. — На, пий, не бійся…

Дівчина взяла обома руками склянку, зробила ковток, потім почала пити, випила все, щасливо зітхнула, прошепотіла подяку.

— Ну от, бачиш, он у маленьких банках паста, бери…

Дівчина купила баночку томатної пасти, притисла до себе й, не зважаючи ні на кого, щаслива, пішла додому.

— Гляди, — ледве зачинилися двері за Інною, нетерпляче промовила одна з жінок, — безстидна яка, і ходить, хоч би сором мала…

— Совість втратили, — підхопила інша, — от дівки пішли, пузо нагуляла і носа задерла, тьфу, сором. Сиділа б і носа не показувала, раз таке витворила, а вона, ти поглянь — соку їй подавай, о нахабна!

— Та не кажіть, жіночки, я б на місці Людмили очі б видряпала…

— Ой, заткнись, зміюка, — перебила їх Катя, — стоїш шипиш, а дівчина, між іншим, носить твого онука чи онуку.

— Я? Та нащо мені той непотріб… Щоб я, та як ти таке можеш казати, Катько… Ця шльондра до хлопця в ліжко ввалилася, а я маю щось купувати? Та дулю вам, та й близько не підійду…

— Та годі вже, розкудкудакалась… Близько вона не підійде, ще б пак! Віділлються вам сльози сирітські й тобі, тітко Клаво, і твоєму хлопцю — псевдомужику без хвоста.

Як пакостити — так перший, а як запахло смаженим — у кущі, тьфу, теж мені чоловік. Хвіст підібгав і під мамину спідницю.

— Та що ти, Катю, не хочеш же сказати, що Генка мій у всьому винен?

— Хочу, тітко Клаво, ой як хочу. Чула я, як він цій дурненькій зуби заговорював, що, мовляв, з Людкою розлучається, не любить її й ніколи не любив… Шоколадки бігав купував, щасливий, окрилений, а як нашкодив — у кущі.

Заступитися за дівчину нікому, були б брати або батько — швидко б хвоста притиснула тому псу паршивому.

А що там стара бабця одна — що вона може?

І ти, Ольго, Люду свою виховала тетерю, що при першій же нагоді до мами біжить, мотлох свій в вузли збирає й тягнеться, реве, як корова, от Генка і шукає щастя на стороні.

Розкудкудакались тут, йдіть, мені працювати треба.

— А що ти, Катю, можна подумати, якби така хижачка до твого Мішки причепилася, то ти б мовчала? Певно, перша побігла б морду бити.

— Ага, до Мішки… Знайшли хижачку, не соромно вам, баби?

— А що нам соромитись? Ми до чужих чоловіків у ліжко не стрибаємо.

— Ой, Ольго, забула, як Нінка тебе лупцювала, коли ти з її Семеном у лісосмузі ягоди рвала?

Що? Правда очі коле? Я ж про кожну можу сказати; це про мене сказати нічого, бабоньки, я з Мішкою своїм ще зі школи разом, та й то…

Як розібратись, то й мене можна дорікнути, як бігала до нього на дальній покіс, там і Юльку тоді… забабахали, — сміється Катя, — так що, святі ви мої, за кожною грішок є. А дівчину я в образу не дам, якщо дізнаюся, що хтось кривдить — глядіть у мене…

Вийшли жінки з магазину, йдуть, бурчать, мов побиті пси. Усе настрій Катерина зіпсувала — так хотілося позмагатися в злоязикості…

А Інна принесла додому ту баночку томатної пасти й, нетерпляче пританцьовуючи, взялася сік собі змішувати.

— Де була, дитино?

— У магазин ходила, бабцю.

— Ой, Інночко, не ходи зайвий раз, хороша моя, боронь Боже що трапиться — не пробачу собі, що не вберегла тебе…

— Та що ж зі мною станеться, бабусю?

— Не кажи, дитино, баби злі, не пожаліють, хоч ти й така, як вони — заклюють, можуть і побити…

— Не хвилюйся, бабусю, я нічого поганого не зробила, чужого не взяла. За що мене бити?

— Ііііі, мила моя, гірше баби звіра нема. Не розбиратимуться, навіть якщо чоловік силою — все одно жінку обговорять. От така жіноча доля — самі плачуть, а якщо якась оступиться — заклюють. Чоловікам усе — як з гусака вода, а от нам, жінкам, завжди зле.

— Бабусю, але ж зараз не старі часи!

— А яка різниця, мила моя, що старе, що нове — жінка завжди винна…

— Але ж він не просто так! Він добивався мене, доглядав, казав, що з батьками познайомить… Казав, що з Людмилою все, кінець. Навіть додому кликав — я не пішла, бабцю… Сказала, що тільки господинею зайду, він погодився…

Чому ж він так зі мною? За що, бабцю? Я ж не гуляща яка, ти ж знаєш… А вони… гидоти говорять, дивляться глузливо… А він… він же, як дізнався, що дитина буде — радів, на руках носив, колечко подарував… А потім…

Людмила повернулась, сказала мені — їдь звідси, каже, не витримає, щоб той непотріб по цій землі ходив. Це вона про дитинку, бабцю. А хіба він непотріб? У нього ж батьки є, хіба ні?

— Так, дитино, все так… Ой-йой, мила моя, скільки ж тобі ще плакати, не виплакати…

У свій час Інна народила хлопчика — гарненький такий, Андрійком назвала. Андрій Геннадійович — по батькові дала, а прізвище своє. Гарне в Інни й Андрійка прізвище — Соловйови вони.

— От виросте синочок і нікому мене в образу не дасть, — шепоче Інна.

А ввечері прийшли сільські дівчата, щойно Інну з Андрійком виписали й додому привезли — принесли всяке для малюка, казали не хвилюватися, сильно підтримали…

Через місяць п’яний Гена заявився — мовляв, сина хочу побачити. Інна спочатку хотіла пустити, але як почав Гена нісенітницю нести — мовляв, подивлюсь, вирішу, а точно мій? — так Інна його й вигнала геть.

Сказала забиратися і ніколи навіть носа не показувати, і думати про сина не сміти.

Отака Інна — не зважай, що сирітка, заступитися нікому. Це за себе вона не стане, а за сина — всіх переможе…

Поговорили-поговорили баби — й притихли.

Почали чоловіки на Інну з інтересом поглядати. А що? Живе жінка сама, молода, мовляв, без чоловіка зовсім нудно — й почали залицятися.

То питають, може дров підвезти, то паркан полагодити. Плату брати не хочуть, натякають, що не проти іншим способом розрахуватися.

Ганяє їх Інна, а вони все лізуть — мов медом намазано.

Прибігла одна й давай Інні висловлювати, мовляв, волосся повириваю, вікна поб’ю.

А Інна їй у відповідь: поб’єш — твій же мужик за твій рахунок і вставить. А от за що бити зібралась — от із цим розібратись треба…

Ніколи такого село не бачило, в житті не було такого дива. Ні, були, звісно, товариські суди, але щоб таке…

Інна викликала чоловіків на суд — усе, як годиться, заяву написала.

Бігали баби до неї на поклін, просили не викликати чоловіків.

— А от і ні, як ім’я моє полоскати — всі мастаки, а як відповідати — то в кущі? Усі відповісте. Кожен, хто плів про мене брехні!

Ото тобі й сирітка, — головами хитають сільські, — от тобі й “заступитися нікому”.

Як почала Інна викликати на килим кожного пліткаря — всіх по черзі.

— А ну, скажи, Петре, що ми з тобою робили, а?

Мовчить, червоніє, заїкається Петро, плечима знизує — мовляв, нічого такого, я дрова рубав, ти складала, потім я пішов, бо ти мені грошей дала…

— Як грошей дала?! — кричить його жінка Наталка, що бігала до Інни обличчя дряпати, — а куди ж ти, іроде, їх подів?

І так кожного — кожного, хто її ображав, а кого не було — тим заочно передала.

— Не соромно вам? Іще й “мужиками” себе називаєте, тьфу на вас. Гірші за найгіршу бабу. Думаєте, якщо нікому за мене заступитися, то можна в багно топтати? А вам, жінки, ось приклад — з ким живете.

Ти, Уляно, знаєш, як стовпи вкопувати? Як краще піч перекласти? Ні? А я знаю, бо з дитинства сама все роблю. І якщо когось наймаю — то за гроші. Навіть горілкою не розраховуюсь — через ту заразу батько з матір’ю пропали, сиротою мене залишили на стару бабцю.

А ви тільки й тішитесь — топчете й топчете в багно. Нехай вас той покарає, хто над нами. Мені вам більше нічого казати.

Так і знайте — віділлються вам, сирітські сльози.

Сказала так Інна — й пішла.

Не сказати, щоб пліток у селі поменшало — ні, але чіпати дівчину перестали.

А якось хлопець за нею почав залицятись — наймолодший син найвідомішої пліткарки в селі. Гарний такий парубок.

З армії прийшов — проходу Інні не дає. Молодший за неї на два роки.

— Відчепись, Толіку, ти ж не знаєш, яка я?

— Знаю. Найкраща.

— У матері спитай, — усміхається, — як я її за язик довгий до суду викликала. Думаєш, пробачить? Дозволить нам одружитись?

— Мені байдуже, все одно на тобі одружусь.

— Ні, не одружишся!

— Чому?

— Бо не хочу. Почнеш пити, бити мене, дорікати, що дитину нагуляла, казатимеш, що мама твоя права була, коли не давала на мені женитися. Іди, найди собі рівню.

Повернулася й пішла. Подобався їй хлопець — погляд щирий, відкритий… Не хотіла зіпсувати йому життя, тому й наговорила грубощів.

А за тиждень прийшов Анатолій з матір’ю та тіткою.

— Інно, прости й зла не тримай. Любить тебе Толік, не уявляє життя без тебе. Хлопчика твого любитиму, за внука вважатиму, я на все піду заради сина…

Дотримала слова свекруха Інни. Андрійко — улюблений онук, ніколи бабуся з дідусем його не ображали. А про тата Толю й казати нічого.

Ще трьох синів народила Інна Толику — всі як один, красені.

— Ось моя опора й захист, — часто казала жінка. — Дивіться, які хлопці. Якщо дізнаюся, що жінку хтось образив — сама покараю.

Чесних хлопців виростили Інна з Анатолієм.

А Гена з Людмилою так і прожили все життя — бігав від неї, як пес, вона — на велосипеді слідом, чатувала.

Мати Геннадія на старості років вирішила гріхи спокутати — зустріла Андрійка, намагалася сказати, що вона його рідна бабуся, мовляв, татова мама.

Андрійко сказав, що бабуся з дідусем удома, і татова мама зовсім не так виглядає. Він же не дурник, знає, які в нього бабуся й дідусь.

Ніхто більше не посмів образити Інну. А вона все життя старалася людям допомагати.

Синів з Анатолієм одружили, внуків дочекалися. Живуть у любові й злагоді. А кому треба — тому сльози сирітські справді віддалися, як заслужив.

Та й нехай — нам про них знати нецікаво.