Холодний листопадовий день сковував атмосферу в кабінеті нотаріуса. Сергій Воронцов сидів, зціпивши щелепи від ледь стримуваного гніву, а його пальці мимоволі стискали підлокітники крісла.
Три дні тому крижаний вітер тріпав його волосся біля могили Віктора Палія — людини, яку він називав батьком, хоча кровного зв’язку між ними не було. Пів року тому Непальські гори забрали Віктора, а три дні тому його офіційно визнали «безвісти зниклим» після завершення пошуків і всіх юридичних формальностей.
Навпроти сиділа Марина, в жалобному, але елегантному платті. Її тонкі пальці ледь торкалися коліна Арсенія Дубровського, «давнього друга родини», чиї багатозначні погляди вона нишком ловила.
— Своїй дружині Марині Палій я залишаю наш заміський будинок, банківські рахунки та сімдесят відсотків акцій компанії «ПалійБуд», — зачитав нотаріус.
Марина прикрила рот долонею, вдаючи скорботу, але Сергій помітив холодний блиск у її очах.
— Своєму пасинку Сергію Воронцову я залишаю вітальну листівку, що знаходиться в конверті, доданому до цього заповіту.
Подих Сергія збився. П’ятнадцять років він віддав компанії вітчима, пройшовши шлях від стажиста до фінансового директора. Відмовився від власної кар’єри в архітектурі, коли Віктор переніс серцевий напад. І тепер — листівка?
Арсеній злегка підняв брову. Марина кинула на нього застережливий погляд, але куточки її губ зрадницьки сіпнулися. Вона мовчки давилася від сміху, обмінюючись багатозначними поглядами зі своїм супутником, який теж ледве стримував емоції.
— Шкода, Сергію, що ти так і не став справжньою частиною родини, — сказала Марина з фальшивим співчуттям. — Тепер ти вільний будувати своє життя.
Двері розчинилися без стуку. Арсеній увійшов у супроводі двох охоронців до кабінету Сергія, де той сидів, розглядаючи дивну листівку із зображенням маяка.
— Звільняй приміщення, Сергійку. Відсьогодні ти тут більше не працюєш.
— На якій підставі? У мене контракт…
— Контракт розірвано. Наказ підписали годину тому… новим генеральним директором. — Арсеній продемонстрував золоту каблучку — точну копію тієї, що носив Віктор. — Компанії потрібна свіжа кров. А тобі… удачі з твоєю листівкою.
Коли охоронці супроводжували його до виходу, Арсеній нахилився до його вуха:
— Віктор так і не зміг зробити тебе своїм справжнім спадкоємцем. Мабуть, були причини.
У орендованій квартирі Сергій знову взявся вивчати листівку. Усередині був напис, зроблений почерком Віктора: «Пам’ятай нашу розмову про скарби, сину. Маяк вкаже шлях. P.S. Ключ твого дитинства чекає там, де ми ховали твої малюнки.»
Сергій згадав їхню останню розмову перед експедицією вітчима в Непал.
— Чому Марина не їде з тобою? — тоді запитав Сергій.
Віктор подивився на нього з тривогою:
— Будь уважним, сину. Іноді правда ховається там, де ми були щасливі.
Тепер, дивлячись на листівку, він згадав і інші дивні натяки Віктора. Як на своє тридцятиріччя вітчим сказав: «Доля дає нам дітей не по крові, а по душевній спорідненості. Твій справжній батько пишався б тобою.» І той день на морі, коли Віктор несподівано зауважив: «Ти такий схожий на свою матір. Такі ж очі… ніби в душу дивляться.»
Він ніколи не надавав значення цим словам — Віктор майже не згадував про його матір Олену, яка пішла з життя, коли Сергію був лише рік.
Телефонний дзвінок перервав його роздуми. Це була Христина, його наречена.
— Ти навіть не попередив мене, що тебе звільнили! Я дізналася від Марини! Що тепер буде з нами?
— Кріс, — тихо перебив Сергій, — ти мене любиш чи мою посаду?
Довга пауза стала відповіддю.
— Не будь наївним, Сергійку. Я три роки чекала, що ти обереш нас, а не Віктора. Я втомилася мріяти про життя, яке ми могли б мати — про подорожі, про майбутнє. А ти все віддаєш йому, як хлопчик на побігеньках.
Сергій поклав слухавку й знову подивився на листівку. Маяк. «Бухта Сонячна, 1990». Він пам’ятав це місце — приморське містечко, куди вони їздили з Віктором.
Це був єдиний слід. І він мав його перевірити.
Вранці Сергій отримав два удари: повідомлення про замороження рахунку «за рішенням ради директорів у зв’язку з проведенням аудиту», підготовлене Арсенієм ще напередодні й підписане ним зранку, і дзвінок від Христини з остаточним розривом.
Сергій виручив гроші, продавши машину. У Бухті Сонячній він попрямував до маяка, де його зустріла молода жінка.
— Аліса Берегова, — представилася вона, пильно розглядаючи Сергія.
Щось у її погляді змусило його завмерти — ніби вона побачила привида. На мить на її обличчі промайнула тінь особистого болю, рука мимоволі потягнулася до нього, але тут же опустилася.
— Чим можу допомогти?
Коли він пояснив, що шукає інформацію про Віктора Палія, обличчя Аліси миттєво стало холодним.
— Навіщо вам це? — у її голосі звучала настороженість.
— Він був моїм вітчимом. Нещодавно… він помер. Залишив мені підказку, яка привела сюди.
— Палій… — вимовила вона прізвище з гіркотою. — Музей зараз зачинено. Приходьте завтра.
Коли Сергій ішов, він помітив, як Аліса дістала телефон і швидко комусь написала. Дивне відчуття зв’язку з цією незнайомкою не покидало його.
У місцевому готелі господиня розповіла йому:
— Палії? Віктор Палій та його партнери починали тут бізнес на початку 90-х. Побудували рибзавод, потім готель.
— Партнери? Їх було кілька?
— Четверо молодих підприємців: Віктор, Арсеній… і ще двоє — Михайло Береговий та Андрій Самарін. Але потім сталося нещастя.
Вона розповіла, як Михайло Береговий зник під час шторму, хоча був досвідченим плавцем. А другий, Андрій, за рік зник — казали, що виїхав за кордон з молодою дружиною.
— Після цього Віктор і Арсеній теж залишили Бухту. Продали тут усе й заснували бізнес у Києві. А донька Михайла, маленька Алісочка, залишилася з бабусею.
— Алісочка? Це та Аліса, що працює на маяку?
— Вона сама. Вивчилася на юристку, а потім повернулася сюди. Каже, море не відпускає.
Наступного дня, повернувшись до маяка, Сергій помітив на підлозі стару плиту з ледь помітними подряпинами. Він згадав, як у дитинстві, коли вони приїздили сюди з Віктором, вони ховали під нею його малюнки — «послання для майбутнього», як називав їх вітчим. Плита піддалася не одразу, але під нею справді виявився тайник — і в ньому ключ, загорнутий у пожовклий аркуш паперу з дитячим малюнком моря й сонця.
Повертаючись увечері до готелю, Сергій відчув, що за ним стежать. Раптом із темряви напали двоє. Один замахнувся монтировкою, другий ударив його по плечу.
— Віддай те, що взяв на маяку! — прохрипів один із нападників. — Нам сказали, ти копався в минулому!
Сергію вдалося відбитись і втекти дворами. Перелазячи через паркан, він упав на подвір’я невеликого будинку. На веранді виявилася Аліса.
— Люди Арсенія намагалися мене… прибрати, — видихнув Сергій, притискаючи руку до закривавленої брови.
— Вони бояться, що ти дізнаєшся правду, — сказала Аліса, обробляючи його рану. У її очах вже не було холодності — лише співчуття.
— Яку правду?
Аліса подивилася на Сергія, її голос затремтів:
— Віктор допомагав нам після зникнення мого батька. Анонімно платив за моє навчання, але просив бабусю мовчати. За три місяці до своєї експедиції він подзвонив мені й сказав, що час виправити минуле — заради тебе і пам’яті наших батьків.
— Арсеній роками боявся, що Віктор сховав докази в маяку, — додала вона. — Вони бачили, як ти возився з плитою. За маяком постійно слідкують його люди. Кожного, хто наближається, допитують або обшукують. Мені доводиться бути обережною.
Вона принесла фотоальбом. На знімку було четверо молодих чоловіків біля маяка. Віктор і Арсеній здавалися зовсім юними. Але увагу Сергія привернув один із них — надто вже знайомі риси обличчя.
— Це… мій батько? — тихо спитав Сергій.
— Ні, — м’яко відповіла Аліса. — Це мій батько, Михайло Береговий. А ось цей — Андрій Самарін. Твій… справжній батько.
Сергій відсахнувся.
— Що? Але як…
— Твоя справжня мати — Олена Самаріна, дружина Андрія, — сказала Аліса. — І ти… Андрій Самарін-молодший. Віктор забрав тебе, коли тобі не було й року.
Вона показала фотографію молодої жінки з немовлям. Зелені очі жінки — точно такі ж, як у Сергія.
— Але… чому? — прошепотів він.
— Ключ, який ти знайшов, — Аліса простягнула руку. — Він від сейфа в маяку. Віктор просив відкрити його тільки разом із тобою.
Усередині маяка Аліса відсунула шафу, за якою виявився сейф. Ключ підійшов ідеально. Усередині лежали документи, стара відеокасета й конверт із написом «Для Андрія».
— Я оцифрувала запис, коли Віктор вийшов на зв’язок зі мною, — пояснила Аліса. — Хотіла переконатись, що він збережеться. Це голос твого батька, Сергію.
— Тоді я написала Ігнатьєву, — зізналася вона, помітивши запитання в очах Сергія. — Віктор просив повідомити, якщо ти з’явишся біля маяка. Мені потрібно було впевнитися, що ти — це справді ти.
У конверті була угода про створення компанії чотирма партнерами та лист від Віктора.
«Сину, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає, і ти знайшов маяк. Твій справжній батько, Андрій Самарін, був моїм другом і партнером. Михайла не просто не стало — його усунули. Коли Андрій почав збирати докази проти Арсенія, він теж опинився в небезпеці. Твої батьки стали жертвами інсценованої Арсенієм аварії. Я встиг врятувати лише тебе. Видати тебе за сина своєї покійної дружини. Усе моє майно належить тобі та Алісі — порівну. Справжній заповіт зберігається в адвоката Ігнатьєва. Пробач мені. Віктор»
Аліса увімкнула запис, де молодий чоловік, схожий на Сергія, говорив:
«Якщо зі мною щось трапиться, знай: це справа рук Арсенія Дубровського. Він прибрав Михайла, тепер погрожує моїй родині. Вікторе, захисти мого сина Андрія…»
Марина й Арсеній розмовляли телефоном:
— Він знайшов сейф, — сказав Арсеній. — Дівка Берегової йому допомагає.
— Вони мають зникнути, — відповіла Марина. — Але без зайвого галасу.
Вона завершила розмову й підійшла до каміна. На полиці стояла фотографія: вона, Віктор і Арсеній на яхті. Її погляд затримався на обличчі чоловіка. Тепер вона бачила в його очах відчуження, якого раніше не помічала.
— Ти ніколи не любив мене по-справжньому, — прошепотіла вона. — Ти використовував мене, поки збирав докази.
Вона знала, що Віктор підозрював її в змові з Арсенієм ще до своєї поїздки в Непал. Якщо Сергій викриє правду, її репутація й частка в компанії опиняться під загрозою — Арсеній не раз нагадував їй, що їхні старі махінації з продажем активів у Бухті можуть випливти.
Вона кинула рамку в камін. Скло розбилося, полум’я поглинуло знімок.
Дорогою до Києва, за кермом орендованої машини, Аліса розповідала:
— Віктор зізнався, що перед експедицією йому діагностували невиліковну хворобу. Тому він вирішив відновити справедливість. За місяць до поїздки в Непал він зустрівся зі мною, розповів усю історію і передав копії документів адвокату Ігнатьєву — на випадок, якщо з ним щось станеться.
— А якби я ніколи не знайшов маяк? — запитав Сергій.
— Ігнатьєв мав знайти тебе через три місяці після офіційного визнання Віктора загиблим, якщо ти сам не вийдеш на зв’язок. У них був… запасний план.
Раптом їх наздогнав чорний позашляховик. Фари сліпили через дзеркало заднього виду. Машина переслідувачів таранила їх ззаду. Після третього удару їхній автомобіль злетів з дороги й перекинувся.
Сергій отямився від запаху бензину. Поруч лежала Аліса — її рука була неприродно вивернута.
Двоє чоловіків витягли їх із розбитої машини. Один тримав пістолет, спрямований на Алісу.
— Віддай усе, що взяв із маяка, — зажадав він. — Бос наказав забрати будь-які речі й документи.
Сергій кинувся на озброєного нападника. У сутичці пістолет випав. Аліса схопила зброю здоровою рукою й поранила другого нападника. Вони втекли в ліс.
У найближчому селищі Сергій подзвонив на номер, залишений Віктором у листі. Трубку підняв Ігнатьєв.
— Слава богу, ви живі, — голос адвоката тремтів від полегшення. — Я вже зв’язався зі слідчим Романовим. Він давно підозрював, що справу про зникнення Михайла Берегового закрили надто поспішно.
— Нас намагалися вбити, — сказав Сергій. — У нас є докази, але люди Арсенія будуть нас шукати.
— Залишайтесь на місці. Романов із командою буде за три години.
Слідчий Романов, високий чоловік з уважним поглядом, ретельно переглянув відеозапис і документи.
— Я тридцять років чекав на цей момент, — тихо промовив він. — Справа Михайла Берегового була моїм першим серйозним розслідуванням. Мене відсторонили, коли я почав копати надто глибоко. Роками я збирав докази проти Арсенія, але бракувало останньої ланки. Найманцям загрожує довічне за подвійний замах на вбивство та низку інших епізодів.
— Як ви змусили їх говорити? — запитав Сергій.
— Страх робить свою справу, — відповів Романов. — Коли вони дізналися, що докази проти них неспростовні і їм світить максимальний термін, вибір став очевидним.
Він переглянув запис і кивнув:
— Це саме те, що нам потрібно. Я передав докази до прокуратури. Ордер підписаний. Цього разу Арсеній не вислизне.
Два дні потому. Конференц-зал «ПалійБуд». Арсеній і Марина сиділи поруч за столом. Члени ради директорів чекали початку засідання.
— Відкриваю засідання, — сказав Арсеній. — Перший пункт порядку денного…
Двері розчинилися. Увійшов Сергій у супроводі Аліси з перев’язаною рукою та літнього чоловіка. За ними слідували поліцейські у цивільному.
— Це справжній заповіт Віктора Палія, — промовив Ігнатьєв, поклавши теку на стіл. — Згідно з документом, усе майно переходить Андрію Самаріну-молодшому та Алісі Береговій у рівних частках.
Марина зблідла, але зовні зберегла спокій:
— Це підробка. Я звернуся до суду.
— У нас є докази того, що перший заповіт було складено під тиском, — відповів Ігнатьєв. — А також свідчення причетності пана Дубровського до давніх злочинів.
Слідчий Романов ступив уперед:
— Арсеній Дубровський, Марино Палій, ви затримані за підозрою в організації замаху, а також у причетності до усунення інших осіб.
Арсеній кинувся до виходу, але поліцейські перегородили йому шлях:
— Мої адвокати вас знищать! Це свавілля! Ви навіть не уявляєте, з ким зв’язались!
— Ваші адвокати вже спізнилися, — спокійно відповів Романов. — Усі необхідні санкції суду отримано.
Марина втратила самовладання:
— Я нічого не знала! Це все Арсеній!
Але Романов уже зачитував їм права. Коли поліцейські вели Арсенія до виходу, той обернувся до Сергія:
— Віктор ніколи не любив тебе! Ти був лише способом заглушити його совість!
— Можливо, — відповів Сергій. — Але він дав мені шанс дізнатися правду і виправити його помилки. А це дорожче за будь-який спадок.
Пів року потому. Сергій — тепер офіційно Андрій Самарін — стояв з Алісою біля маяка. Сонце повільно опускалося за обрій, забарвлюючи море в золотисті тони.
На вході до маяка з’явилася нова табличка: «Музей історії Бухти Сонячної імені Михайла Берегового та Андрія Самаріна-старшого».
Берегова лінія змінилася — розпочалося будівництво освітнього центру для дітей. Це був перший проєкт благодійного фонду, створеного на кошти компанії «ПалійБуд».
— Як думаєш, вони могли передбачити, чим усе закінчиться? — запитала Аліса.
— Що ми знайдемо одне одного? Навряд чи, — усміхнувся він. — Але хочеться вірити, що вони б схвалили.
Він дістав із кишені ту саму листівку із зображенням маяка.
— Знаєш, справжній спадок не вимірюється грошима, — сказав він. — Іноді це можливість дізнатися, хто ти насправді.
— І знайти тих, хто допомагає не забути це, — додала Аліса, стискаючи його руку.
Вони піднялися сходами до маяка, світло якого почало мерехтіти над морем. Сергій притягнув Алісу до себе, їхні погляди зустрілися в м’якому світлі — у них читалися не лише пережиті випробування, а й радість віднайдення одне одного.
— Я знайшов щось більше, ніж правду про минуле, — тихо промовив він. — Я знайшов майбутнє.
Аліса усміхнулася й притиснулася до нього ще міцніше. Попереду на них чекало життя, яке вони збудують разом — на фундаменті правди та зв’язку, що виник із попелу минулого.
Що люди створюють на крихітних кухнях у хрущовках: фото цікавих ремонтів