Анна ступила у квартиру і зупинилася як укопана. На кухні дзвенів посуд. В їхній із Павлом квартирі. У день, коли обоє мали бути на роботі.
Серце забилося швидше, але потім Анна вловила знайомий голос, що мугикав стару мелодію. Єлизавета Григорівна. Знову.
Намагаючись заспокоїти тремтіння в пальцях, Анна пройшла на кухню. Свекруха, поставивши на вогонь каструлю, поралася біля обробної дошки. На столі височіли пакети з продуктами, яких вранці точно не було.
— Єлизавето Григорівно, що ви тут робите?
Свекруха обернулася, продовжуючи різати цибулю.
— Анно? Так рано з’явилася? У Павлуся сьогодні важкий день, от вирішила приготувати нормальну вечерю. — Єлизавета Григорівна посміхнулася, ніби нічого особливого не відбувалося. — А то, знаєш, від твоїх перекусів він напівголодний ходить.
Анна закліпала, дивлячись на жінку, яка хазяйнувала в її кухні. У квартирі, яку вона успадкувала від діда ще до весілля.
— Вибачте, але як ви взагалі сюди потрапили?
Єлизавета Григорівна відмахнулася, повернувшись до мийки.
— Ключі залишилися з ремонту. Забула повернути, от і знадобилися.
Ключі з ремонту. Два роки тому, ще до весілля, коли Павло привів матір допомогти вибрати плитку. Тоді Анна дала їй дублікат ключів — тимчасово, щоб не відволікатися від роботи, коли приходили робітники.
— Але ви мали їх повернути. — Анна відчула холод усередині. — Ми одружені вже вісім місяців.
— Так я й повернула, Павлусеві, — свекруха знизала плечима. — А він мені їх віддав. Сказав, раптом що, а вас удома не буде, я зможу виручити.
Анна стиснула губи. Павло ні словом не обмовився про це.
— Але ви не повинні приходити без дозволу. Особливо коли нас немає.
Єлизавета Григорівна подивилася на неї так, ніби Анна сказала щось абсурдне.
— Я мати Павла. Він завжди мені радий. От вирішила супчик йому зварити, щоб не голодував. — Свекруха продовжила нарізати овочі. — Ти сама-то коли востаннє готувала щось путнє?
Анна хотіла заперечити, але тут зателефонував телефон. Колега з роботи — потрібно було терміново уточнити звіт. Розмову довелося відкласти.
Повернувшись, Анна застала Єлизавету Григорівну, яка накривала на стіл.
— Нумо поїмо разом, — посміхнулася свекруха. — Павлусь скоро з’явиться, зрадіє.
— Ти перебільшуєш, — Павло розмішував каву, дивлячись на дружину з легкою посмішкою. — Мама просто піклується. Ну зайшла приготувати, що тут такого?
Анна видихнула, намагаючись говорити рівно.
— Павле, вона приходить без попередження в наш дім. Копається в моїх речах.
— Та годі, з чого ти взяла?
— Я бачу! Мої речі перекладаються, спеції не там, де я їх залишила. І продукти! Пам’ятаєш йогурт, який я купила для десерту? Зник! А потім у холодильнику з’явилися якісь пельмені.
Павло розсміявся, відкинувшись на спинку стільця.
— Серйозно, Анно? Ти думаєш, мама краде твій йогурт і підкидає пельмені? Може, ти просто забула, що використала його?
— Ні, я точно пам’ятаю, — Анна почала закипати. — І це не перший випадок. Я відчуваю, що хтось був у квартирі, коли мене немає.
— Ну зайшла мама, подумаєш, вона ж від душі! — Павло відмахнувся.
— Це порушення кордонів, Павле! Ми дорослі, у нас своя сім’я. А твоя мама поводиться так, ніби це її дім!
— Ти що, проти моєї мами? — Павло насупився, ставлячи кухлик на стіл.
Черговий знайомий закид. Анна видихнула і відступила. Сперечатися сьогодні було безглуздо.
Через десять днів Анна відчинила двері й знову застала Єлизавету Григорівну. Цього разу свекруха витирала пил у вітальні.
— Ну й безлад у вас, — пробурчала вона, не перериваючи роботу. — Павлусь у мене ніколи в такому не жив.
— Єлизавето Григорівно, — почала Анна, стискаючи лямку рюкзака. — Ми не просили вас приходити прибирати.
— А я й не питала. — Свекруха оглянула кімнату суворим поглядом. — Бачу, що самі не справляєтеся. Павлусь цілими днями гарує, а ти…
Вона не договорила, але Анна ясно почула невисловлене «а ти ледарюєш». Хоча Анна працювала не менше за чоловіка.
Анна було відкрила рота, щоб обуритися, але свекруха вже попрямувала до ванної.
— Я тут вашу білизну забрала, — донеслося звідти. — У вас пралка нікудишня, погано справляється. Я Павлусеві сорочки сама виперу, як він любить.
Анна провела поглядом свекруху, яка вийшла з ванної з кошиком їхньої з Павлом білизни.
Такі «візити» стали регулярними. Раз на тиждень Єлизавета Григорівна приходила «прибратися», забирала речі Павла, готувала «справжню їжу, тому що Анна годує його казна-чим».
Потім почалися інші вторгнення. Анна знаходила у своїй шафі якісь пляшечки з трав’яними настоями.
— Це для жіночого здоров’я, — пояснила свекруха, коли Анна запитала. — Павлусеві потрібні діти, а в тебе щось не виходить. Я у твоєму віці вже Павла ростила.
— Ми поки не хочемо дітей, — намагалася пояснити Анна. — У нас робота, ми хочемо спочатку…
— Робота! — перебила Єлизавета Григорівна. — У нього може бути робота. А в тебе має бути дитина. Чи ти не хочеш нормальну сім’ю?
Анна намагалася говорити з Павлом, але той відмахувався:
— Не бери в голову. Мама просто хвилюється. Усі матері такі.
Одного разу Анна повернулася додому й побачила на столі книжку. «Чому ти не стала матір’ю?» — кричав напис на обкладинці. На першій сторінці було написано: «Час настав, Павло чекає, не витрачай час на роботу!»
Анна мовчки показала книжку чоловікові.
— Мама занадто хвилюється за нашу сім’ю, — сказав він із ніяковою посмішкою. — Не звертай уваги.
Анна вже не вважала це смішним.
Кульмінація сталася в п’ятницю. Анна відлучилася в магазин на пів години. Повернувшись, вона почула незнайомий голос у спальні.
Єлизавета Григорівна сиділа на краю ліжка поруч із літньою жінкою в сірій хустці. Та розкладала якісь трави на газеті.
— Єлизавето Григорівно, що тут відбувається? — Анна завмерла у дверях. — Хто ця жінка?
— Це Параскева Іванівна, — свекруха посміхнулася, ніби нічого дивного не було. — Не гнівайся, але я вирішила перевірити, чи немає на тобі пристріту. А то дітей усе немає.
Анна стояла, не вірячи своїм вухам.
— Ви привели ворожку? У мій дім? Без дозволу?
— Це для твого ж блага, — свекруха підібгала губи.
— Ідіть геть. Обидві. — Анна притримала двері. — Прямо зараз.
— Ти не розумієш, — Єлизавета Григорівна підхопилася. — Це важливо! Павло хоче дітей!
— Якби Павло хотів дітей, він би сказав мені, а не вам.
— Він соромиться! Ти тиснеш на нього своєю роботою, своїми амбіціями! Думаєш, йому це до душі?
Анна мовчки дивилася на свекруху, яка продовжувала:
— Параскева Іванівна допоможе! Вона вже бачить проблему, так, Параскево?
Жінка кивнула, не припиняючи перебирати трави.
— Порча на ній, точно, — пробурмотіла ворожка. — Безпліддя наведене.
— Ідіть геть, негайно, — повторила Анна, відчуваючи, як тремтить голос.
— От бачиш! — свекруха ткнула в неї пальцем. — Вона боїться правди! З такою істеричкою синові й справді дітей не бачити!
Анну трясло, поки вона випроваджувала обох жінок із квартири.
— Це кінець, — сказала вона ввечері. — Або вона повертає ключі й перестає приходити без дозволу, або нехай живе з тобою окремо.
Павло дивився вбік, уникаючи її очей.
— Ти не розумієш, вона просто хвилюється. Мама вже не молода…
— Вона привела ворожку в нашу спальню! — Анна підвищила голос. — Вони збиралися «знімати з мене порчу»!
— Ну… — Павло зам’явся. — Я поговорю з нею. Чесно.
— Ти обіцяєш?
— Так, — він цмокнув її в скроню. — Мама зрозуміє.
Але розмова з матір’ю нічого не дала. Коли Павло спробував пояснити, що їм потрібен особистий простір, Єлизавета Григорівна влаштувала скандал, звинувачуючи невістку в усіх бідах — від поганого готування до уявного безпліддя.
— Вона тебе зіпсувала своїми кар’єрними ідеями! — кричала свекруха. — Коли ми з батьком були у вашому віці, у нас уже ти був!
Павло не знав, що відповісти. Ключі залишилися в матері.
У суботу Анна ходила до супермаркету по продукти. Повернувшись, вона почула шарудіння у ванній. Тихо пройшовши коридором, застала Єлизавету Григорівну, яка порпалася в аптечці. На краю раковини лежали упаковки таблеток, які Анні прописав лікар для здоров’я.
— Ось чому ти не вагітна! — свекруха повернулася, розмахуючи упаковками. — Я так і знала! Обманюєш мого сина!
В Анни затремтіли руки.
У цей момент щось усередині неї зламалося. Досить бути ввічливою.
Вона підійшла до свекрухи, взяла ключі з гачка біля дверей і, дивлячись їй у вічі, сказала:
— Це мій дім. Ключі — на стіл, і без розмов.
І вказала на вихід.
Єлизавета Григорівна, підвівши підборіддя, вийшла, голосно грюкнувши дверима.
Але Анна знала — це лише початок.
У наступні тижні у квартирі запанувала дивна тиша. Ніяких раптових візитів, ніяких перекладених речей чи непроханої їжі в холодильнику. Здавалося, Анна могла б розслабитися, але напруга не відпускала.
Павло ходив похмурий, ніби в нього забрали щось важливе. Мовчав, повертався пізно і кидав важкі погляди, від яких Анна почувалася винною, хоча не могла зрозуміти, в чому.
— Мама питала, як справи, — сказав він якось увечері, прикидаючись, що просто розмовляє.
— У нас усе нормально, — відповіла Анна, намагаючись приховати настороженість.
— Вона просто сумує, — зітхнув Павло. — Ти занадто різко її відрізала.
Анна промовчала. Їй не хотілося розпалювати новий конфлікт.
Через кілька днів Анна прокинулася вночі від приглушеного голосу. Павло, думаючи, що дружина спить, шепотів телефоном на кухні.
— Так, мам, пам’ятаю про пиріжки, — доносилося. — Скоро заїду заберу… Ні, поки не лізь до Анни — вона все ще зла. Дай час, усе владнається.
Анна тихо прикрила двері спальні й лягла. Сон не йшов. Ця розмова стала сигналом — нічого не змінилося. Павло, як і раніше, вважав її джерелом проблеми, а не поведінку матері, яка ігнорувала їхні кордони.
Поступово Анна помітила, що Павло щовихідних їздить до Єлизавети Григорівни. Повертався задоволений, із пакетами домашньої їжі. Складав контейнери в холодильник і ніби ненароком хвалив:
— Мама в мене майстриня, усе по-домашньому. — І скошував погляд, перевіряючи реакцію дружини.
Анна мовчки перекладала чергову партію голубців чи котлет на окрему полицю. Найменше їй хотілося сваритися через їжу. Але з кожним візитом Павла до матері напруга в домі зростала. Чоловік усе частіше порівнював, як було «в мами» і як тепер, завжди не на користь їхньої сім’ї.
Однієї з п’ятниць Анна зібралася до магазину. Відчинивши двері під’їзду, вона зіткнулася з Єлизаветою Григорівною, яка стояла біля входу з об’ємною сумкою.
— Здрастуй, Ганнусю, — сказала свекруха так, ніби нічого не було. — Як справи? Вирішила зазирнути в гості.
Анна завмерла, дивлячись на жінку, яка так нахабно вторгалася в її життя останні дев’ять місяців. А тепер стояла з виглядом, ніби мала повне право тут бути.
— Павла немає вдома, — коротко відповіла Анна.
— Нічого, я почекаю, — усміхнулася Єлизавета Григорівна. — У мене тут Павлусеві улюблені оладки з сиром, щойно спекла.
Анна не стала сперечатися. Мовчки зачинила двері квартири й поїхала, залишивши свекруху біля під’їзду. Телефон одразу ж затріщав, але Анна не відповідала. Спочатку дзвонив Павло, потім із незнайомого номера — мабуть, сусіди пустили Єлизавету Григорівну подзвонити.
Анна повернулася через чотири години, переконавшись, що свекруха пішла. Павло зустрів її похмурим поглядом.
— Мама годину стояла біля під’їзду, — почав він із порогу. — Чому ти не впустила її?
— Тому що я ясно дала зрозуміти, що не хочу незваних гостей, — Анна пройшла на кухню, ставлячи пакети з продуктами.
— Але ж вона не з порожніми руками прийшла! — Павло розвів руками. — Оладки з сиром спекла, знає, що я люблю. До чого тут ти?
— До того, що це мій дім, — Анна повільно розкладала покупки, намагаючись говорити спокійно. — І я вирішую, хто і коли сюди приходить.
— От саме, твій! — раптом випалив Павло. — Вічно тикаєш, що квартира твоя! А я хто тут? Нахлібниця? Ти поводишся як чужа!
Увечері розмова продовжилася, але вже тихіше.
— Павле, я не можу так більше, — Анна дивилася у свою чашку з чаєм. — Мені набридло бути лиходійкою у своєму домі.
— Але ж мама нічого поганого не робить, — уперто повторив чоловік.
— Вона не поважає наші кордони. З’являється без дозволу, порпається в моїх речах, вчить мене жити. Це нестерпно.
— Вона просто піклується.
— Ні, Павле. Піклування — це повага. А твоя мати вважає, що може керувати нашим життям. Я більше цього не витримаю. Ключі вона має повернути, і жодних лазівок.
Павло промовчав, але по його обличчю Анна бачила — він не розумів.
Через десять днів сталося неминуче. Анна повернулася з роботи раніше через головний біль. Відчинивши двері, одразу почула знайомі звуки з кухні — дзвін посуду і тихе радіо. З важким передчуттям Анна пройшла у квартиру.
Єлизавета Григорівна варила борщ, заповнивши кухню своєю присутністю. Половина шаф була перерита — свекруха знову наводила «свій лад».
— Ну ти ж зайнята, — не обертаючись, сказала Єлизавета Григорівна, ніби чекала невістку. — Я прийшла допомогти.
Анна застигла на порозі кухні, дивлячись на цю сцену. Терпець урвався. Не кажучи ані слова, вона пройшла у передпокій, відчинила шухляду біля вхідних дверей і дістала запасний ключ із брелока.
Повернувшись на кухню, спокійно поклала ключ перед свекрухою.
— Це мій дім. Ключі — на стіл, і без розмов, — сказала вона рівним голосом.
Єлизавета Григорівна зблідла, але не відступила.
— Ну й грубіянка ж ти! Невдячна! Я для вас із Павлусем стараюся, а ти…
— Геть, — коротко кинула Анна, вказуючи на двері.
Коли Павло повернувся з роботи, Єлизавета Григорівна вже встигла подзвонити йому і викласти свою версію. Чоловік влетів у квартиру, киплячи від гніву.
— Ти зовсім перегнула! — почав він із порогу. — Вона просто хотіла вечерю приготувати! Що тут такого?
— Вона увійшла в мій дім, використовуючи ключі, які мала повернути, — спокійно відповіла Анна. — Без дозволу.
— Це все твої вигадки, що мама нам заважає! — Павло нервово крокував кімнатою. — Вона ж просто…
— Ні, Павле, — перебила Анна. — Це не обговорюється. Або ти живеш тут, зі мною, і ми будуємо свою сім’ю. Або повертаєшся туди, де тобі все можна.
Павло завмер, дивлячись на дружину так, ніби бачив її вперше.
— Ти серйозно? Ультиматум мені ставиш? Обирати між тобою і мамою?
— Я не прошу обирати між нами, — похитала головою Анна. — Я прошу поважати кордони нашої сім’ї. Якщо ти цього не можеш, значить, у нас немає сім’ї.
Тиша повисла між ними. Нарешті, Павло повільно пройшов у спальню і дістав із полиці велику сумку.
Збирав речі він довго, ніби чекав, що Анна передумає, почне вмовляти, піде на поступки. Але Анна сиділа в кімнаті з чашкою чаю, дивлячись у вікно. Їй було гірко, але всередині вона знала — це правильно.
Коли Павло із сумкою стояв біля дверей, він обернувся:
— Ти ще пошкодуєш про це.
— Можливо, — тихо відповіла Анна. — Але ти пошкодуєш раніше.
І зачинила за ним двері.
Минуло три місяці. Анна поступово звикала до життя сама. Без чужих речей, розкиданих по дому, без компромісів, без озирання на чужу думку. Розлучення оформили швидко — ділити було нічого, а сперечатися Павло не став.
Від знайомої Анна дізналася, що колишній чоловік переїхав до матері. Єлизавета Григорівна була в захваті — син знову поруч. Кажуть, вона навіть розвісила його старі шкільні фотографії по всій квартирі.
Ця новина не здивувала Анну. Десь у глибині душі вона завжди знала, що так усе й закінчиться.
Однієї із субот Анна прокинулася пізно. Сонце заливало спальню теплим світлом. Уперше за довгий час вона відчула справжній спокій. Без звуку ключів у замку, без чужих кроків за спиною, без необхідності виправдовуватися за своє право на особистий простір.
Просто тиша. І її дім.
Свекруха, яка працює зі мною, осоромила мене перед усім офісом, але вона не знала, що я — донька генерального директора