Лариса видихнула зі змореним виглядом і доторкнулася долонею до свого округлого живота. Від самого ранку її мучили перейми, судячи з проміжків між ними — це були тренувальні, але загальний стан залишав бажати кращого. До визначеної дати народження залишалося трохи часу, проте думка про можливий передчасний початок пологів лякала її. Звісно, сумка в пологовий була зібрана ще декілька тижнів тому, але тривога нікуди не зникала. Гнітюче передчуття висіло над Ларисою з самого ранку, ніби пророкуючи якусь біду. Може, треба було завчасно поїхати до пологового? Адже це мала бути її перша дитина. Рідні й знайомі вже в деталях розповіли про всі етапи пологів, однак хвилювання її не полишало. А що як щось піде не так?
— А ти чого тут розляглася? Ларисо, обід сам собі не приготується. Ти не забула, що до нас мають завітати мої друзі?
Жінка ковзнула поглядом по чоловіку з виразом засмученої докори. За останні місяці він наче перетворився на незнайомця — став жорсткішим, повністю ігнорував її самопочуття. Мабуть, у нього завелася інша жінка? Подейкують, таке часто стається, коли вагітна дружина не допускає чоловіка близько до себе через погане самопочуття. Лариса намагалася догоджати Максиму у всьому, але часом біль у попереку був майже нестерпним. Навіть пересуватися квартирою бувало складно, та вона все одно дбала про затишок у домі й готувала вечерю. Тіло боліло, але вона не дозволяла собі валятися цілими днями. Змушувала себе вставати й робити все, що була зобов’язана, бо ж ніхто, крім неї, цього не зробить. Навіть у супермаркет бігала сама, адже чоловік повертався з офісу втомленим і наполягав, що покупки — не чоловіча справа.
— Максиме, може, ти замовиш їжу в кафе? Я дуже мляво почуваюся сьогодні. Не впевнена, що зможу приготувати на всіх, — обережно промовила Лариса. Вона рідко скаржилася, але сил вистачало дедалі менше.
На вустах Максима промайнула зловтішна посмішка ще до того, як Лариса встигла підвести на нього очі. Він стиснув зуби й невдоволено похитав головою.
— Ти у своєму глузді, Ларо? Яке ще кафе? Я не збираюся пригощати своїх друзів отруйними харчами з незрозумілих закладів. Ти, виходить, ні на що не здатна? Так навіщо я одружився, якщо ти просто лінива? Я заздалегідь попереджав про візит гостей, а всі твої скарги мене не хвилюють. Іди й готуй, негайно. Не встигнеш — я за себе не ручаюся. Я й так терплю занадто багато.
— Що з тобою діється? Ти шкодуєш, що зв’язав себе шлюбом зі мною? Тобі байдуже, здоровою чи хворою народиться наша дитина? Чому поводишся, мов я наймана робітниця, а не дружина в рідній оселі? — Лариса відчула, як у горлі стискається від образи та сліз.
— Та ти і є служниця! В першу чергу ти маєш пораду в хаті давати, а дружиною бути аж потім. Зараз виконуватимеш кожне моє слово. І не думай огризатися — надто вже ти розслабилася останнім часом. Тепер ситуація зміниться. У домі головує чоловік, а жінка мусить мовчати та робити, що сказано, якщо не хоче, щоб той пішов “наліво”. Тож знімайся з дивана та беріться за діло. Не хочу повторювати. І у вітальні, щоб усе сяяло, коли я повернуся.
Лариса слухала це, ніби хтось їй мариться, та, мов автомат, змусила себе піднятися й попрямувала на кухню. Біль у спині відразу вдарив з новою силою. Малюк у животі почав активно штовхатися, додаючи матері ще більшого дискомфорту. Важко дихаючи, Лариса взялася за приготування обіду. Усе наче відбувалося у сірому тумані, і вона майже не усвідомлювала власних дій. Піт стікав по лобі, а в голові пульсувала одна думка: кинути все, піти геть, зібрати речі та забути цього тирана.
Та йти їй справді не було куди. З батьками в неї завжди складалися погані стосунки. Вона була небажаною дитиною, і батьки хотіли якомога швидше “позбутися” її через заміжжя. Єдиною людиною, котра ставилася до Лариси з розумінням, була її тітка, сестра батька. Вона неодноразово говорила, що Лариса може покладатися на неї в будь-яку хвилину.
Проте варто уявити, що вона опиниться в тітки з немовлям… Чи прийме та її з розпростертими обіймами? Адже це не на день і не на два. Плюс незрозуміло, коли вона зможе вийти на роботу та прогодувати себе з малюком. А чоловік, швидше за все, не квапитиметься платити аліменти…
— Вважаєш, що тобі нелегко? Мусиш нарешті зрозуміти, Лариско, без мене ти ніяк. Якщо надумаєш тікати, тобі ніхто не допоможе. Батьки давно тебе відреклися, тітці ти з малою дитиною не потрібна. А тут ти хоч якось маєш дах над головою та їжу. Тому сиди й заткнися, виконуй, що тобі наказано, і я навіть буду мовчати, не заводитимуся. Сьогодні ти обслуговуєш моїх друзів, усміхаєшся й розповідаєш, як ти щаслива зі мною. Не посмій мати іншу міну на обличчі, зрозуміла?
Максим схопив її за підборіддя, різко піднявши їй голову, щоб вона дивилася прямо йому у вічі, але Лариса відвернула погляд і ковтнула повітря, намагаючись заспокоїти серце, що ледь не вистрибувало з грудей.
— Чи розумієш ти, як мені складно взагалі бути на ногах? Мені треба хоча б трохи полежати… можливо, навіть у лікарню вирушити раніше? Бо дійсно важко… Увесь цей час я не скаржилася, але сьогодні…
— Припини свої спектаклі, чула? — перебив її Максим. — Тобі через три дні лягати в лікарню, я нічого не забув. З обов’язків не вислизнеш, тож не випробовуй мою терплячість.
Перед нею стояв цілком чужий чоловік. Вона немов зустріла його двійника, бо справжнього Максима, здавалося, десь ув’язнили. Невже бувають такі разючі зміни в людині? У нього не було братів-близнюків. Узагалі-то він єдина дитина в сім’ї, і мати, Надія Василівна, ростила його егоїстично, завжди попускала всі капризи, але раніше це не дуже впливало на характер Максима. Що ж нині так його перекрутило? Що стало поштовхом для такої жорстокості? Ніяких пояснень Лариса не знаходила.
Коли гості переступили поріг, Максим кинув на дружину суворий погляд і нагадав їй про їхню нещодавню “угоду”.
Накриваючи стіл та намагаючись усміхатися друзям чоловіка, Лариса в душі проклинала все на світі. Винила себе, що раніше не розпізнала в Максиму схильності до агресії. А може, це з’явилося нещодавно? Можливо, щось негаразд у нього на роботі? Максим завжди мав імпульсивний характер, і в скрутну хвилину він виливав негатив на близьких. Поки Лариса розмірковувала, гострий біль пронизав її живіт. Вона зігнулася навпіл і, мало не захлинувшись, вибігла геть, з важкістю стримуючи нудоту.
— Ларисо, може, ти присядеш? У тебе не маленький термін, бігаєш біля нас, мов джміль. Ми ж мужики, можемо самі собі тарілки взяти. Ти б лягла краще відпочити, — сказав схвильовано друг Максима, Антон, підбігши до неї першим.
— Дякую… — ледь видихнула вона. — Думаю, що так і зроблю.
— Ей, Ларко, ти що, забула нашу домовленість? — процідив Максим уже з відчутним хмільним надривом у голосі. — А ти, Тохо, не лізь, куди не просять. Я сам знаю, що краще для моєї дружини.
Сил сперечатися з ним уже не залишалося. В очах усе зливалося, кисню бракувало, і перейми частішали.
— Схоже, почалося… — прошепотіла Лариса, схопивши Антона за руку від переляку.
— Ти вигадуєш! До госпіталізації три дні! — пирхнув Максим через плече, а хтось із товаришів весело засміявся.
Антон підтримав Ларису під руку й повів до дивана, де вона опустилася, майже зомліваючи від спазмів. Розуміючи, що Максим надто п’яний, щоб сісти за кермо й узагалі щось робити, Антон зателефонував у швидку. Але не чекаючи машини, вирішив самостійно доправити її до лікарні, бо час спливав. Лариса, збиваючись, щиро дякувала йому, намагалася говорити між приступами болю.
Як вона добралася до пологового будинку, як народила дитя — усе залишилося в неї в пам’яті розпливчатими уривками. Тепер вона лежала в палаті, дивилася на новонародженого сина й плакала.
Раділа? Так. Але радість мала гіркуватий відтінок, бо вона не знала, куди повертатися з немовлям. Іти знову до Максима? Цього вона вже зовсім не бажала.
Лариса щоразу пригадувала вчорашні події й розуміла, що чоловікові було на неї байдуже. Він просто насміхався. Якби не Антон, усе могло б завершитися трагедією…
Цілком імовірно, що довелося б народжувати вдома — і чи вижив би тоді її син?
Антон час від часу писав Ларисі, цікавився її самопочуттям. Його добре ставлення було приємним, але водночас нагадувало про холодну байдужість її власного чоловіка. Максиму було байдуже, вона його не цікавила, а тому Лариса й не стала повідомляти його про народження дитини. Лише Антону, свекрусі та своїй тітці надіслала відповідні повідомлення. Якщо чоловіка взагалі не хвилює, що з нею — то навіщо він повинен знати про сина?
Наступного ранку телефон Лариси розривався від дзвінків. Люди вітали її, тітка й свекруха питали, що саме їй привезти. Антон пропонував допомогу з покупками.
— Ларисо, мені важко говорити про таке, але мовчати ще гірше. Я більше не можу заплющувати очі. Зрозумів, що у вас із Максимом повний розлад. Сподівався, що він опам’ятається, та зараз бачу, що зовсім інакше. Він не лише грубіянить тобі. У нього є коханка вже давно. І вони разом з’являються на всіх тусовках. Пробач, що повідомляю це зараз, але після вчорашньої сцени я не можу мовчати. Якщо тобі потрібна будь-яка допомога — тільки скажи. Терпіти таке неможливо, тікай від нього, бо далі буде гірше.
Жінка з вдячністю вислухала його, заодно зрозумівши, що всі сумніви розвіялися: їй обов’язково треба йти від Максима. Залишилося лишень знайти вихід із ситуації з житлом. За кілька днів її мали виписувати з пологового, і вона не хотіла повертатися туди, де її принижували. Сповнена тривоги, Лариса зателефонувала тітці, яка одразу ж запевнила, що забере її з немовлям до себе.
— Житимете в нас якийсь час. У нас є вільна кімната. Поки я у відпустці, допоможу з дитиною, а там подивимося. Прорвемося, Ларисо. Спасибі, що поділилася всім.
Лариса відчула полегшення й нарешті знайшла сили порадіти синові. Здивовано помічала, як починає дивитися на дитину з ніжністю та вдячністю долі. Шлюб із Максимом зруйнувався, але дитина не винна. Вона любила свого малюка безмежно.
Чоловік так і не телефонував, зате свекруха почала клопотатися про виписку. Лариса зізналася їй, що до Максима повертатися не має наміру.
— Я знаю, що у нього інша. Поки я була вагітна, не могла протистояти через свій стан, але тепер мовчати не буду. Ваш син дуже помінявся. Він навіть не зателефонував дізнатися, як я… Скажіть, будь ласка, навіщо мені такий чоловік?
— Ларисо, і коли все це так ускладнилося? Я й уявити не могла, що Максим здатен настільки опуститися. Думала, у вас усе ідеально… Треба було одразу сказати мені, я б його приструнила, спробувала змінити. Та якщо все зайшло далеко… Що ти плануєш? Адже до батьків ти навряд чи підеш…
— Тітка погодилася прийняти мене з дитиною, — заспокоїла свекруху Лариса.
— А може, краще до мене переїдеш? Я живу сама, і я тільки рада допомогти з онуком. Обіцяю, що Максима на поріг не пущу, якщо спробує щось зробити.
Лариса довіряла їй. Раніше навіть не думала, що свекруха буде настільки розуміючою та стане на її бік. І вона відчула, наскільки це може бути правильним рішенням. Адже тітка мала свою родину, свої турботи й обмежений життєвий простір, тоді як у Надії Василівни квартира була велика, і їй, схоже, хотілося бодай трохи зайнятися онуком.
Отож Лариса погодилася й повідомила тітку, що вирішила деякий час пожити зі свекрухою.
— Ти впевнена, що вона не захоче заподіяти тобі шкоду, або, не дай Боже, відібрати дитину? — поцікавилася тітка обережно.
— Не можна бути впевненою в усьому на сто відсотків. Я й гадки не мала, що чоловік піде на зраду, але, бачиш, як вийшло… Я буду уважною, обіцяю. Дякую тобі за підтримку.
Готуючись до виписки, Лариса отримала від Максима повідомлення, вочевидь, написане в нетверезому стані й з купою граматичних помилок:
“Ну і коли ти повертатися додому зібралася? Нема кому готувати, а речі не випрані”.
У Лариси від такого ніби піднялася нудота, і вона гірко зітхнула. Коли саме він встиг так змінитися? Сівши на лікарняне ліжко й дивлячись на сина, що мирно сопів, вона намагалася пригадати, коли з’явилися перші тривожні ознаки. Напевно, вже давно, просто вона не звертала уваги. Зараз уже пізно щось виправляти. Пробачити таку байдужість і жорстокість вона не могла. Як і його дівчину, котра постійно “тусила” з ним у той час, коли Лариса самотужки тягнула всі хатні справи та вагітність.
Надія Василівна приїхала по неї з онуком, повезла в простору квартиру, прикрашену кульками до приїзду новонародженого. Вона й справді підготувала затишний куточок для Лариси. Свекруха сказала, що говорила з сином, але той прямо заявив, що батьківство його не цікавить і він ще не нагулявся. Тож вважав, що може без проблем розлучитися, якщо Лариса не вимагатиме від нього грошей.
— Не слухай його, люба. Він має платити стільки, скільки належить! Якщо знайшлися кошти на розваги з якоюсь дівицею, то й на дитину знайде. Я тебе підтримаю, та й адвоката можна знайти.
Лариса замислилась. Антон працював юристом у відомій конторі. Навіть якщо не спеціалізувався на розлученнях, то точно знав, до кого звернутися. Вона зателефонувала йому. Сказала, що розуміє — він може відмовити, адже друг Максима, та іншої підтримки вона не мала.
— Та який я йому тепер друг? Я остаточно розчарувався в ньому. Після вчорашнього я вдарив Макса за образи на твою адресу, і ми розійшлися як у морі кораблі. Не хочу мати справ із тим, хто загубив усе людське.
Так Максим почав втрачати всіх, хто його оточував: приятелів, близьких, навіть рідну матір. Вона, як виявилося, виступила на боці невістки та заступалася за Ларису, коли син виявив цілковитий холод і нехтування.
Новонароджений не цікавив Максима. А Лариса досі пам’ятала, з якою радістю він реагував, коли вона повідомила про вагітність. Напевно, тепер на нього вплинули нові знайомі. Антон розказав, що нинішні приятелі “відкрили” Максиму світ розваг, які затягнули його дедалі глибше. Він завжди був поступливим, тому піддався “модним” впливам і остаточно втратив голову. На жаль, його найближчі люди виявилися для нього менш вагомими, ніж сумнівні компанії.
Антон погодився зайнятися справою з розлученням. Процес тривав довго, адже Максим усіма силами уникав виплати аліментів, навіть погрожував офіційно відмовитися від батьківства. Усе розтягнулося на три місяці, та суд таки став на бік Лариси й маленького Олежка.
Надія Василівна допомагала невістці доглядати за малюком, тож Лариса змогла вийти на роботу трохи швидше, ніж планувала. Великих статків вони не мали, проте їм вистачало на все необхідне. Жінка навіть не сподівалася, що свекруха виявиться настільки хорошою та щиро турбуватиметься про них.
Лариса дедалі частіше спілкувалася з Антоном. Вони гуляли в парку з дитям вечорами й на вихідних, обговорювали безліч тем, знаходили спільні погляди. Це нагадувало їй ті дні, коли вона тільки починала зустрічатися з Максимом. Водночас Лариса побоювалася повторення прикрого досвіду, тож не квапила події. Але кохання має здатність приходити непомітно.
Зрештою, Антон запросив її на справжнє побачення. А Надія Василівна тільки підбадьорила: “Молодість не повинна проходити за чотирма стінами”.
Антон не став приховувати серйозність намірів: він розумів, наскільки Ларисі важко знову довіритися чоловіку, тож дав їй простір, але водночас твердо обіцяв підтримувати її та дитину, як своїх найдорожчих людей.
Минув рік, і Лариса відчула, що готова на новий крок. Вона зібралася до Антона з сином. Зігріваючись від того, як ніжно Антон піклується про маленького Олежка, Лариса переконувалася: кращого татка годі шукати. Максим би таким ніколи не став.
Антон пізніше довідався, що Максим пішов у ще більший загул, став приймати небезпечні речовини, і вже не раз його затримували. Ларисі жаль було батька своєї дитини, бо залишалися спогади про їхні колишні почуття. Але що вдієш? Людина сама руйнує своє життя й заперечує здоровий глузд. Лариса розуміла, що вона безсила його рятувати — він обрав свій шлях.
Антон і Лариса одружилися. Олежко почав називати його татком — це було його перше слово, і від цього Антон сяяв від щастя. Невдовзі з’ясувалося, що Лариса знову завагітніла. Антон тепер оберігав її ще дбайливіше і показував на власному прикладі, як поводиться люблячий чоловік.
Максим так і не з’явився в їхньому житті. Він остаточно занурився у світ нар**тиків та поганих компаній, облаштувавши свій дім під щось на кшталт притону. Мати безуспішно намагалася достукатися до нього, але той зневажав усіх, хто не погоджувався з його стилем життя. За два з половиною роки його не стало, а квартиру хотіла відсудити собі якась чергова співмешканка, хоча шлюб вони так і не зареєстрували. Спадок відійшов законним спадкоємцям: матері та синові.
Надія Василівна відмовилася від своєї частки на користь онука, проте наполягала, щоб Лариса продала цю квартиру з недоброю історією й використала виручені кошти на інше житло для Олежка.
Сестри-близнючки вийшли заміж за одного і того ж чоловіка: ось як вони виглядали в день весілля