Наталя оглянула старий будинок і зітхнула. Покосився паркан, облуплена фарба на віконницях, двір заріс бур’янами — зовсім не те, про що мрієш у тридцять п’ять. Але вибору не було. Після виснажливого розлучення, поділу майна й довгих пошуків житла, ця хатинка в невеликому селищі виявилася єдиним, що вона могла собі дозволити на заощадження і невелику компенсацію від колишнього чоловіка.
— Що ж, ласкаво просимо в нове життя, — пробурмотіла Наталя, намацуючи в кишені куртки старовинний ключ, який передав їй рієлтор.
Замок піддався не одразу — скрипнув, наче скаржився на неспокій. Усередині пахло сирістю та покинутістю. Крізь запилені вікна пробивались тьмяні промені осіннього сонця, освітлюючи скромну обстановку: старий стіл, пара стільців, древній комод і залізне ліжко з тонким матрацом.
Наталя поставила на підлогу валізу й обійшла свої нові володіння. Дві маленькі кімнатки, крихітна кухня, сіни. Жодних зручностей — вода в колонці біля хати, туалет у дворі, опалення пічне. Зате дах майже не тече (тільки в кутку кухні видно мокру пляму), а стіни міцні, без тріщин. І найголовніше — тиша. Ні сусідів, що гримають по стінах, ні шуму доріг, ні нескінченних окриків колишнього чоловіка.
Першу ніч Наталя ледь пережила. Незвичні звуки за вікном, скрип підлоги, завивання вітру в димарі. Кожна тінь здавалася чимось лячним. До ранку жінка поринула в тривожний сон, а прокинулась від яскравого сонця, що било прямо у вікно.
— Що, злякалась нашої глухомані? — усміхнулася продавчиня в сільському магазині, коли Наталя прийшла по найнеобхідніше. — Міським тут незвично.
— Звикну, — Наталя взяла хліб, консерви, сірники, свічки. — А де тут можна будматеріали купити?
Продавчиня здивовано підняла брови:
— Тобі навіщо? Нового чоловіка знайшла?
— Сама впораюсь, — відрізала Наталя.
З цього моменту й почалося її нове життя. Вранці вона працювала — благо, професія редакторки дозволяла працювати віддалено. Після обіду займалась будинком — латала дах, білила стіни, ремонтувала паркан, викорчовувала бур’яни на подвір’ї.
Сусіди — літнє подружжя Ганна Петрівна й Микола Федорович — спочатку дивились на Наталю з недовірою. Але потім, бачачи її завзятість, почали іноді допомагати порадою. Ганна Петрівна показала, як правильно топити піч, щоб не диміла. Микола Федорович підказав, де краще викопати погріб.
А більшість мешканців селища обговорювали Наталю за спиною. До неї долітали уривки розмов:
— Чого вона тут сама? Напевно, чоловік вигнав…
— Довго не протягне без господаря…
— До міста втече, як холоди вдарять…
Наталя лише всміхалася, чуючи ці прогнози. Упертість, яка завжди була її рисою, тепер стала справжнім двигуном. Кожен забитий цвях, кожна відремонтована дошка ставали маленькою перемогою над стереотипами.
До зими Наталя підготувалася ґрунтовно. Заготовила дрова, утеплила вікна, полагодила дах, зробила запаси круп і консервів. Коли вдарили перші морози, в її будинку було тепло й затишно. Піч гуділа, на кухні пахло свіжою випічкою (Наталя раптом відкрила в собі талант до пирогів), а на підвіконні цвіли фіалки, привезені з міста.
До весни Наталя перетворилась на справжню сільську господиню. Завела курей, посадила невеликий город, навчилася ремонтувати електрику. Коли танув сніг, почала планувати, як облаштувати двір — мріяла про клумби з яскравими квітами та невелику альтанку для літніх вечорів.
Саме тоді в її житті з’явився Петро.
Вони зустрілися біля криниці. Наталя намагалася полагодити механізм для підйому води, який заклинило. Виглядала вона в той момент не найкраще — скуйовджене волосся, забруднені руки, старий робочий комбінезон.
— Давай допоможу, — почувся за спиною чоловічий голос.
Наталя озирнулась і побачила високого чоловіка років сорока, з обвітреним обличчям і спокійним поглядом сірих очей.
— Сама впораюсь, — автоматично відповіла вона, але тут же спіймала себе на думці, що різко говорить без причини.
— Не сумніваюся, — усміхнувся чоловік. — Просто я тут виріс, цю криницю з дитинства знаю. У неї характер є.
Наталя знизала плечима й відступила:
— Ну, спробуйте.
Чоловік кількома впевненими рухами налаштував механізм, перевірив його на міцність і набрав Наталці відро чистої води.
— Я Петро, живу на сусідній вулиці з батьком, — представився він. — А ти новенька, з міста. Тут про тебе багато говорять.
— Наталя, — коротко відповіла вона, взявши відро. — Сподіваюся, нічого поганого не говорять?
— Та різне, — усміхнувся Петро. — Але я звик очима дивитися, а не чужим язикам вірити.
Відтоді Петро почав з’являтися в житті Наталі дедалі частіше. То з парканом допоможе, то дах полагодить, то дров наколе. Робив усе спокійно, без зайвих слів і похвальби. Ніколи не нав’язувався, але завжди опинявся поруч, коли була потрібна допомога.
Спершу Наталя з недовірою ставилася до такої уваги. Після болісного розлучення їй здавалося, що будь-які стосунки — це потенційна пастка. Але Петро був зовсім не схожий на її колишнього — без примх, істерик чи маніпуляцій. Просто спокійна, надійна людина, від якої віяло впевненістю та теплом.
До кінця літа вони проводили разом дедалі більше часу. Петро працював у лісництві, часто привозив Наталі гриби, ягоди, мед від знайомого пасічника. Увечері вони сиділи на ґанку, пили чай і розмовляли. Петро розповідав про місцеві звичаї, Наталя — про міське життя, яке залишила позаду.
Восени, коли в саду достигли яблука, Петро вперше поцілував Наталю. Просто підійшов, взяв її долоні у свої й сказав:
— Ти мені дуже подобаєшся. Вже давно.
Наталя не стала заперечувати очевидного — Петро теж запав їй у душу своєю ґрунтовністю і стриманою турботою.
Зиму вони провели разом. Петро часто залишався на ніч, допомагав по господарству, привозив продукти з райцентру. До весни перевіз свої нехитрі речі й оселився в домі Наталі постійно. Вдвох вони зробили прибудову, оновили фасад, розбили нові грядки.
У червні, рівно через рік після знайомства, вони розписалися. Без гучного весілля — просто запросили сусідів на вечерю й відсвяткували у вузькому колі. Наталя відчувала справжнє щастя. Вперше за довгий час вона могла розслабитися, довіряти партнеру, не боячись зради чи підступу.
А потім у їхньому житті з’явилася Зінаїда Степанівна — мати Петра.
Свекруха жила в сусідньому селі, в старенькій хаті, що дісталася їй від чоловіка. Раніше вона майже не з’являлась — лише іноді Петро їздив провідати матір. Але після весілля Зінаїда Степанівна почала навідуватись частіше. Приїжджала, оглядала дім і господарство Наталі прискіпливим поглядом, хитала головою і цокала язиком.
— У нас у селі все інакше роблять, — казала вона, спостерігаючи, як Наталя готує. — І борщ у тебе рідкий, і тісто не так замішуєш. Ех, міські…
Наталя намагалася не реагувати. Зрештою, літня жінка має право на свою думку. Та й не хотілося засмучувати Петра — було видно, що він важко переживає напругу між дружиною та матір’ю.
Але з часом критика ставала все настирливішою. Зінаїда Степанівна обговорювала Наталю із сусідками, жалілася на невістку знайомим із села:
— Синочком командує. Все по-своєму хоче робити. А сама ж — з розлученням за плечима. Не втримала чоловіка, а тепер мого Петрика зачепила.
Доброзичливці доносили ці плітки до Наталі. Вона намагалася не звертати уваги на слова свекрухи, але гіркота все одно накопичувалася.
— Може, ти поговориш із мамою? — якось запитала вона чоловіка. — Навіщо вона псує мені репутацію в селі?
Петро лише відмахнувся:
— Не слухай ти їх. Мама по-своєму любить і хвилюється. Вона до тебе звикне з часом.
Але з кожним візитом Зінаїда Степанівна ставала все зухвалішою. Відкрито критикувала господарство Наталі, давала непрохані поради, намагалася перебудувати побут молодої сім’ї під свій смак.
А потім почались натяки. Спочатку завуальовані:
— Одній-то важко в такій хаті. Добре було б, аби хтось допомагав…
Потім — все пряміші:
— У мене дах тече, от-от завалиться. І в хаті холодно, ледь натоплюю…
Наталя мовчала, не реагуючи на ці зауваги. Але Петро всмоктував кожне слово матері, хмурнів, щось явно обмірковував.
Кульмінація настала на початку осені. Зінаїда Степанівна приїхала, коли Наталя була на роботі. Петро зустрів її на ґанку, посадив за стіл, налив чаю. Наталя, повернувшись, застала їх за жвавою бесідою.
— Про що розмова? — запитала вона, знімаючи взуття в передпокої.
— А от добре, що прийшла, — Зінаїда Степанівна вирівнялася на стільці. — Якраз важливе обговорюємо. У мене в хаті біда — дах тече, підлога провалюється. Самій страшно — от-от стеля на голову впаде.
— Співчуваю, — відповіла Наталя, відчуваючи недобре. — Ми з Петром можемо допомогти з ремонтом.
— Та який там ремонт, — махнула рукою свекруха. — Хата стара, латай-не латай — все одно розвалиться. А я ж одна, боюся. От і кажу Петрикові — забери мене до себе, ти ж чоловік, маєш про матір подбати.
Наталя застигла, намагаючись осмислити почуте. Зінаїда Степанівна пропонує переїхати до них? У їхній маленький будинок, де дві крихітні кімнати? Де вони з Петром тільки-но облаштували затишок і лад?
— Ми якраз обговорювали, що можна було б збудувати мамі кімнату, — сказав Петро, дивлячись кудись повз Наталю. — Он, з південного боку. Там сонячно.
— З південного боку? — Наталя насупилась. — Але ж ми там веранду планували.
— Ну, плани ж можна і змінити, — втрутилася Зінаїда Степанівна. — Що мені з тієї веранди? Мені б кімнатку теплу. І щоб з окремим входом, щоб вам, молодим, не заважати.
Наталя помітила, як незвично м’яко говорить свекруха, як ретельно добирає слова. Видно — заздалегідь продумала, як «зайти в дім».
— Петю, ти серйозно? — Наталя вирішила прояснити позицію чоловіка.
— А що такого? — Петро знизав плечима. — Мама одна, дім розвалюється. Не можна ж її в таких умовах залишати.
— Але це дуже серйозне рішення, — Наталя намагалася говорити спокійно, хоч усередині все закипало. — І витратне. У нас немає таких грошей.
— Ну, можна взяти кредит, — Петро почухав підборіддя. — Ти ж якраз на підвищення йдеш, зарплата зросте…
— Кредит? — Наталя не вірила своїм вухам. — На моє ім’я? Щоб побудувати кімнату для твоєї мами, яка мене терпіти не може?
— Ну, а на кого ще? — Петро розвів руками. — У мене ж неофіційна робота, мені не дадуть. А в тебе стаж, хороша зарплата. Банк точно схвалить.
Зінаїда Степанівна кивала, поглядаючи на Наталю з погано прихованим торжеством.
Наталя раптом відчула дивовижний спокій. Наче туман розвіявся з очей, і все стало до болю ясним. Петро ніколи не стане на її бік. Він завжди буде десь між нею та матір’ю — але з нахилом у бік Зінаїди Степанівни.
— Якщо ти вважаєш, що я маю взяти кредит, щоб чужа для мене людина жила за мій рахунок — ти не той, за кого я тебе приймала, — тихо сказала Наталя.
— Як це — чужа?! — обурилась Зінаїда Степанівна. — Я ж тобі як мати!
— Ні, ви мені не мати, — відрізала Наталя. — Ви — мати мого чоловіка. І за цей рік ви жодного разу не проявили до мене ані краплі тепла чи турботи. Тільки критика й осуд.
— Наталю, ну ти що? — Петро виглядав розгубленим. — Мати є мати. Куди їй подітись?
— Наприклад, відремонтувати свою хату? — запропонувала Наталя. — Ми можемо допомогти матеріалами, руками. Але я не збираюсь влізати в кредит на багато років, аби жити під одним дахом із людиною, яка мене не поважає.
— Як це ти не хочеш брати кредит? А мама де жити буде?! — Петро підвищив голос. — Я не розумію, у чому проблема!
Наталя лише похитала головою. Петро не розумів — і це саме по собі було відповіддю на всі її сумніви.
— Обговоримо це без свекрухи, — сказала вона й вийшла з кімнати.
Увесь вечір Наталя не сказала й слова. Механічно готувала вечерю, мила посуд, годувала курей. Усередині визрівало рішення, яке ще зранку здавалося неможливим. Але зараз, після всього, що сталося, воно було єдино правильним.
Зінаїда Степанівна поїхала найближчим автобусом, наостанок стиснувши губи та кинувши на сина багатозначний погляд.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Наталя повернулась до чоловіка:
— Петю, я все обдумала. Нам краще розійтись.
Петро витріщився на неї, наче не розумів сенсу сказаного:
— Через маму, чи що? Ти що, ревнуєш?
— Ні, не через маму. Через тебе. Ти зробив вибір — і це не я, — відповіла Наталя. — Ти готовий змусити мене влазити в борги заради комфорту своєї мами, не думаючи про мене. Це не кохання, Петю.
— Та ну перестань! — відмахнувся Петро. — Переночуємо, зранку поговоримо. Все владнається.
Але зранку нічого не владналося. Наталя встала раніше, приготувала сніданок і почала збирати речі Петра в чемодан. Трохи одягу, інструменти, снасті, кілька книжок. Небагато виявилось у чоловіка речей.
Коли Петро прокинувся і побачив зібрані речі, спершу не зрозумів, що відбувається.
— Це що? — запитав він, протираючи очі.
— Твої речі, — спокійно відповіла Наталя. — Думаю, тобі краще повернутися до батька або матері. Раз вона потребує турботи — можеш сам подбати.
— Ти серйозно? — Петро витріщився. — Це через мою маму?
— Ні. Через тебе, — повторила Наталя. — Ти обрав — і це не я.
— Та я ж нічого не обирав! — вигукнув Петро. — Просто запропонував допомогти матері!
— За мій рахунок. За рахунок мого комфорту, мого майбутнього, моїх грошей. Без моєї згоди, — Наталя дивилась Петрові просто у вічі. — Петю, я вже була у стосунках, де мене не чули й не поважали. Більше не хочу.
Петро схопив валізу й вийшов, грюкнувши дверима. Наталя чула, як він кидає речі в авто, гучно лаючись.
Не минуло й години, як біля хвіртки загальмував автомобіль Зінаїди Степанівни. Свекруха вискочила з машини й ринулась до хати.
— Це ти, гадюко! — закричала Зінаїда Степанівна, трясучи кулаком. — Сина мого вигнала! З його ж хати!
— Дім мій, — спокійно відповіла Наталя, вийшовши на ґанок. — Я його купила, я його відремонтувала. І вирішувати, хто тут житиме, буду я.
— Та вона тебе без штанів залишить! — закричала Зінаїда Степанівна синові, який похмуро сидів у машині. — Опам’ятайся!
— Принаймні, труси будуть його, а не ваші, — посміхнулась Наталя, відчуваючи дивовижну легкість.
Очевидно, щось у її голосі чи погляді змусило Зінаїду Степанівну відступити. Свекруха зціпила губи, залізла до машини й поїхала, на прощання осипавши Наталю прокльонами.
Наступного дня новина облетіла все село. На лавці біля магазину перемовлялися бабусі:
— Чула, що Наталка з міста натворила? Чоловіка рідного вигнала!
— Та ну? За що?
— Кажуть, матір його до себе не пустила. Егоїстка!
Але інші сусідки, ті, що знали ситуацію краще, шепотіли зовсім інше:
— Молодець Наталка. Не дала себе під себе.
— І правильно зробила! Зінка-то завжди така була — сина під каблуком тримала. А невістку хотіла в служниці віддати.
Анна Петрівна, заходячи ввечері до Наталі по яйця, тихо сказала:
— Не переймайся, доню. Обійдеться. Головне — ти сильна.
Перша ніч на самоті видалась дивною. У хаті стояла тиша, яку порушували лише цокання годинника та свист чайника. Але Наталя вперше не боялася цієї тиші. Бо тепер вона сама її обирала. Не було страху перед самотністю, перед осудом, перед невідомістю. Була лише спокійна впевненість у правильності свого рішення.
За тиждень Петро з’явився біля хвіртки. Виглядав змарнілим, втомленим.
— Наталю, я все зрозумів, — сказав він, переступаючи з ноги на ногу. — Без тебе порожньо. Давай спробуємо ще раз?
Наталя уважно подивилась на чоловіка. Раніше її серце здригнулося б, раніше вона б зраділа, що він «усе зрозумів». Але тепер вона бачила його наскрізь — Петрові просто незатишно у матері, він сумує за комфортом, за турботою.
— Мені з собою — вже не порожньо, — відповіла Наталя. — І цього достатньо.
— Але ж я тебе люблю!
— Петре, любов — це не коли ти готовий жертвувати іншими заради свого комфорту. Це коли ти готовий захищати близьку людину навіть від власної матері, якщо та не має рації.
Петро ще кілька разів приходив, намагався переконати, але Наталя була непохитна. З часом його візити ставали дедалі рідшими, а потім і зовсім припинилися — за чутками, він зійшовся з дівчиною з райцентру, яка була поступливішою.
А Наталя повернулася до свого життя. Знову фарбувала стіни, міняла фіранки, заводила курей. Жила без гучних слів, без кредитів — і без тих, хто плутає турботу зі споживанням.
Навесні, коли зацвіли яблуні, до Наталі завітала сусідка Марина.
— Слухай, як ти це робиш? — спитала вона, дивлячись на доглянуте подвір’я. — Одна, без чоловіка, а в тебе все ладне. От би мені таку силу духу.
Наталя усміхнулась, не припиняючи роботи:
— Вона приходить тоді, коли дім — справді твій.
На хвіртці Наталя прибила нову табличку: «Без дозволу не заходити». Це було не лише про двір. Це було про саму Наталю — про її особисті межі, про самоповагу, про право вирішувати самій.
Іноді, сидячи ввечері на ґанку, Наталя згадувала шлях, який пройшла. Від наляканої розлученої жінки, що втекла з міста, — до впевненої в собі господині, здатної відстояти своє право на вибір. І щоразу доходила до одного й того ж висновку: іноді, щоб захистити свій дім, не треба будувати вищий паркан. Треба вчасно сказати: «Ні. Мені досить».
10 років прожила у квартирі чоловіка, а потім дізналася, що її просто використали…