Олена закрила останнє креслення проєкту й потягнулася в кріслі. Три роки тому ця простора квартира була лише її прихистком. Тепер тут жив Олег. Чоловік переглядав студентські роботи за обіднім столом.
— Знову допізна працюєш? — спитав Олег, не відводячи очей від зошитів.
— Проєкт горить, — відповіла Олена. — Завтра презентація.
Олег відклав червону ручку й подивився на дружину. Погляд був втомленим, майже докірливим.
— Пам’ятаєш, як ми мріяли про сімейні вечері?
Олена встала і підійшла до вікна. Місто внизу мерехтіло вогнями. Щовечора одні й ті самі розмови.
— Ми ж домовлялися, — тихо сказала вона. — Я працюю, ти працюєш. Ми підтримуємо одне одного.
— Підтримуємо, — відгукнувся Олег. — Але вдома має бути затишок. Тепло.
Олена озирнулась. Олег дивився на неї з якоюсь незрозумілою тугою.
— Що значить «має бути»? — спитала вона. — Тут хіба не затишно?
— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Мама каже, що в домі має бути атмосфера. Запах випічки, музика…
Знову мама. Завжди мама.
— Твоя мама живе в іншому місті, — сказала вона різкіше, ніж планувала. — Вона не бачить, як ми живемо.
— Вона хвилюється за нас, — заперечив Олег. — За мене особливо.
Телефон задзвонив саме в цей момент. Олег глянув на екран і одразу змінився на обличчі.
— Мама, — прошепотів він Олені й узяв трубку. — Алло, матусю.
Олена відвернулась до вікна. Голос Тетяни Аркадіївни було чутно навіть через динамік.
— Олежку, синочку, як справи? Як здоров’я?
— Все добре, мамо. А в тебе як?
— Погано, сину. Дуже погано. Після операції все болить. Лікарі нічого не розуміють.
Олена бачила відображення чоловіка в склі. Олег згорбився, обличчя стало тривожним.
— Що саме болить? — співчутливо запитав він.
— Все, Олежку. Все тіло ниє. Мабуть, скоро зовсім погано буде.
Олена стисла кулаки. Кожна розмова починалась однаково. Скарги, стогін, маніпуляції.
— Мамо, не говори так, — просив Олег. — Може, підеш до іншого лікаря?
— Який лікар, сину? Грошей немає. Пенсія мала. Живу одна, нікому не потрібна.
Олена розвернулась і подивилась на чоловіка. Олег кивав у слухавку, ніби мати могла його бачити.
— Мамо, ти не одна. Я є. Ми є.
— Ти далеко, — схлипнула Тетяна Аркадіївна. — А твоя дружина… вона ж зайнята своїми справами. Їй не до свекрухи.
Прямо зараз вона стояла за три метри від чоловіка. Чула кожне слово.
— Мамо, Олена хороша, — слабо заперечив Олег. — Просто в неї робота…
— Робота, робота, — перебила його мати. — А сім’я? А дім? Жінка має бути жінкою.
Олена підійшла до чоловіка і тихо сказала:
— Олеже.
Він підняв на неї очі, прикрив трубку рукою.
— Що?
— Скажи їй, що я тобі допомагаю. Що ми справляємось.
Олег кивнув і прибрав руку.
— Мамо, ми справляємось. Олена багато допомагає.
— Допомагає? — глузливо перепитала Тетяна Аркадіївна. — Вона ж постійно у відрядженнях. Залишає тебе самого.
Олена відійшла назад. Розмова ставала нестерпною.
— Мамо, це її робота, — сказав Олег тихіше. — Вона архітекторка.
— Архітекторка, — повторила мати з презирством. — А хто про тебе подбає? Хто підтримає?
Олена взяла зі столу теку з документами. Завтра зранку треба було летіти до Праги. Термінове відрядження на тиждень.
— Слухай, мамо, — сказав Олег, — мені завтра рано вставати. Поговоримо завтра?
— Звісно, синочку. На добраніч. І передай дружині… нехай береже тебе.
Олег поклав слухавку й подивився на Олену винувато.
— Вона хвилюється, — сказав він. — Після операції нерви не в порядку.
— Зрозуміло, — кивнула Олена. — До речі, завтра лечу до Праги. На тиждень.
— Як на тиждень? — здивувався Олег. — А дім? А Мурчик?
— Дім залишиться на тобі, — усміхнулась Олена. — І кіт теж. Впораєшся?
Олег кивнув невпевнено.
— Впораюсь, звісно.
Олена підійшла й поцілувала його в щоку.
— Побачиш, усе буде добре.
Тиждень у Празі промайнув швидко. Олена поверталась додому з полегшенням. Проєкт завершено успішно, клієнти задоволені.
Ключ провернувся в замку. У передпокої стояли чужі туфлі. Жіночі, старомодні. У повітрі висів запах незнайомих парфумів.
— Олеже? — покликала Олена.
З кухні долинув голос. За столом сиділа Тетяна Аркадіївна. Перед нею — тарілка з пиріжками.
— А, ось і мандрівниця, — вимовила свекруха, не встаючи. — Олежку, дружина приїхала.
Олег підвівся винувато. Обличчя почервоніло від збентеження.
— Олена, привіт, — сказав він тихо. — Мама приїхала позавчора. Стало зовсім зле.
— Як зле? — перепитала Олена.
— Тиск підскочив, — поскаржилася Тетяна Аркадіївна. — Лікар сказав — стрес. Олежко забрав мене.
— Забрав? — Олена поставила валізу. — Але це мій дім.
— Наш дім, — поправив Олег. — Мамі потрібен догляд.
Олена сіла навпроти свекрухи. Тетяна Аркадіївна вивчала її хижим поглядом.
— Втомилась від поїздок? — спитала вона з фальшивою турботою. — Жінці потрібен спокій. Сім’я.
— Мені подобається моя робота, — стримано відповіла Олена.
— Робота, робота, — скривилась свекруха. — А чоловік? Хто про Олежка піклується?
Олена глянула на Олега. Той мовчав, розглядаючи скатертину.
— Олег дорослий, — сказала вона. — Сам про себе подбає.
— Сам? — розсміялася Тетяна Аркадіївна. — Без мене пропаде. Тиждень один сидів — ледь живий був.
— На скільки ви залишаєтесь? — прямо спитала Олена.
— На скільки буде треба, — з викликом відповіла свекруха. — Може, на місяць, а може, й на рік.
Олена повернулась до чоловіка. Той уникав погляду.
— Олеже, нам треба поговорити наодинці.
— Навіщо наодинці? — втрутилась Тетяна Аркадіївна. — Я ж сім’я. Мати.
— Ви гість у моєму домі, — різко сказала Олена.
— У твоєму? Як цікаво, — протягнула свекруха. — А чоловік твій що, нахлібник?
— Мамо, не треба, — слабо заперечив Олег.
— Що не треба? — перепитала мати. — Правду казати? Жінка має підтримувати чоловіка, а не дорікати грошима.
— Я нікому не дорікаю, — крізь зуби сказала Олена. — Але я вирішую, хто тут живе.
— Наш дім, — повторив Олег. — Ми сім’я.
— Сім’я? — Олена подивилась на нього з подивом. — Чому ж ти тоді не порадився зі мною?
— Не було коли, — пробурмотів Олег. — Мама в лікарні лежала.
— Увесь тиждень? — уточнила Олена.
Олег почервонів ще сильніше.
— Два дні, — зізнався він. — Потім виписали.
— Тобто п’ять днів тому міг подзвонити, — холодно сказала Олена. — Але не подзвонив.
— Не хотів тебе засмучувати, — виправдовувався чоловік. — Ти працювала.
— Я заробляю гроші, — відповіла Олена. — Щоб утримувати цей дім.
— А хто готує? — обурилася свекруха. — Хто прибирає? Створює затишок?
— Я, — сказала Олена. — Я готую. Прибираю. Створюю.
— Неправда, — заперечила Тетяна Аркадіївна. — Олежко розповідав. У домі безлад, їжа з доставок.
Олена різко повернулась до чоловіка.
— Олеже, це правда? — спитала вона. — Ти так про мене кажеш?
— Не так казав, — пробурмотів він. — Мама не так зрозуміла.
— Правильно я все зрозуміла, — заперечила свекруха. — Жінка має дбати про чоловіка. А не змушувати його хатніми справами займатись, поки сама по закордонах роз’їжджає!
— Олеже, — покликала Олена. — Подивись на мене.
Він неохоче підняв очі.
— Вважаєш, що я змушую тебе працювати по дому?
— Не змушуєш, — тихо відповів він. — Але хочеться, щоб дружина була більше домашньою.
— Тобто сиділа вдома? — уточнила Олена.
— Більше часу приділяла родині, — знітився Олег. — Мамі теж треба допомагати.
— Це твоя мама. От ти й допомагай, — відповіла Олена. — Але не в моєму домі.
— Якщо ти не можеш змиритися з тим, що в мене є мати, — продовжив Олег, — наші стосунки неможливі.
Олена подивилась на чоловіка довгим поглядом. Потім — на задоволену Тетяну Аркадіївну.
— Неможливі, — тихо повторила. — Зрозуміло.
Олена підвелася з-за столу. Ноги тремтіли, але голос залишився твердим.
— Добре, — спокійно сказала вона. — Просто чудово.
Наступні два тижні перетворилися на кошмар. Олена жила в рідному домі, як привид. Тетяна Аркадіївна повністю захопила кухню. Готувала тільки для Олега. Олені залишала записки на холодильнику:
«Котлети в морозилці. Розігрій сама.»
«Молоко закінчилось. Купи по дорозі з роботи.»
«Олежко застудився. Не шуми зранку.»
Олена читала ці вказівки мовчки. Купувала продукти. Прибирала за свекрухою. Мила посуд після їхніх сімейних вечерь.
— Олено, може, поговоримо? — якось увечері спитав Олег.
— Про що? — відповіла Олена, не відриваючись від ноутбука.
— Про нас, — невпевнено сказав він. — Мама скоро одужає. Поїде додому.
— Скоро — це коли? — запитала Олена.
— Через місяць, може, два, — пробурмотів Олег. — Лікар сказав…
— Зрозуміло, — кивнула Олена. — Через місяць.
Але цей момент усе не наставав. То серце боліло, то тиск скакав. Свекруха остаточно зайняла вітальню. Дивилася серіали до опівночі. Кликала Олега масажувати спину.
— Олежку, принеси подушку, — просила вона щовечора. — Спина зовсім розболілась.
— Олежку, увімкни інший канал, — командувала через годину. — Цей фільм нудний.
— Олежку, зроби чаю з медом, — вимагала перед сном. — Горло дере.
Олег покірно виконував усе. Олена спостерігала збоку. Чоловік перетворився на прислугу власної матері.
Календар показував двадцять восьме квітня. Через місяць — день народження Олени. Тридцять п’ять років. Вона сиділа в спальні й думала про прожите життя.
З кухні доносились приглушені голоси. Олена встала й підійшла до дверей.
— Олежку, треба вирішувати кардинально, — говорила Тетяна Аркадіївна. — Цю квартиру треба переписати на тебе.
— Мамо, це неправильно, — слабо заперечив Олег. — Олена її купила.
— Купила до весілля, — відмахнулась мати. — А тепер у неї є чоловік. У тебе теж є права!
Олена застигла біля дверей. Перехопило подих.
— Я не знаю, — пробурмотів Олег. — Якось це неправильно виглядає.
— Правильно, — твердо сказала Тетяна Аркадіївна. — Поки квартира її — ми тут гості. А так будемо повними господарями.
— А Олена? — запитав Олег.
— А що Олена? — знизала плечима мати. — Нехай звикає. Або йде. Тобі без неї краще буде.
Олена відійшла від дверей. Руки тремтіли від обурення. Значить, так. Хочуть вижити її з власного дому.
Вона різко зайшла на кухню. Мати й син замовкли.
— То ви хочете переписати мою квартиру на себе? — холодно спитала Олена.
Тетяна Аркадіївна випрямилася.
— А що тут поганого? — відповіла вона. — Олег — чоловік. Має бути господарем.
— Господарем? — перепитала Олена. — У квартирі, яку не купував?
— Купував чи ні — вже не важливо, — відмахнулась свекруха. — Є сім’я.
Олена подивилася на Олега. Той сидів, опустивши голову.
— Олеже, ти згоден з цим планом? — прямо спитала вона.
— Не знаю, — пробурмотів він. — Може, мама має рацію…
— Має рацію? — Олена гірко засміялась. — У чому саме?
— У тому, що чоловік має бути головою сім’ї, — втрутилась Тетяна Аркадіївна. — А не утриманцем у дружини.
— Утриманцем, — повторила Олена. — Цікаво.
Вона розвернулась.
— Куди йдеш? — окликнула свекруха.
— Збирати речі, — відповіла Олена, не озираючись. — Ваші речі.
— Що?! — підскочила Тетяна Аркадіївна.
— Ви перейшли межу, — жорстко сказала Олена. — І залишите мою квартиру. Обоє. Негайно.
— Ти не можеш нас вигнати! — обурилась свекруха.
— Можу, — спокійно відповіла Олена. — Це мій дім. Мої документи. Моє право.
Олег розгублено підвівся.
— Олено, не поспішай, — почав він. — Давай обговоримо…
— Обговорювати нічого, — перебила Олена. — Ти зробив вибір. Тепер живи з ним.
— Але куди ми підемо? — розгубився Олег.
— До мами, — відповіла Олена. — Вона ж так тебе любить.
За годину вони зібрали валізи. Тетяна Аркадіївна кидала на Олену злісні погляди.
— Пошкодуєш, — шипіла вона. — Ще приповзеш.
— Побачимо, — байдуже відповіла Олена.
Олег стояв у передпокої з валізою.
— Олено, може, ще подумаємо? — благально спитав він.
— Думати пізно, — сказала Олена. — Йди до мами. Там і думай.
Двері зачинились за ними. Олена залишилась сама в тиші.
Наступного ранку вона пішла до юриста. Подала заяву на розлучення. Документи оформили швидко.
Настав її день народження. Олена накрила стіл для друзів. Світлана принесла торт. Марина подарувала квіти.
— Як справи? — обережно запитала подруга.
— Чудово, — усміхнулась Олена. — Живу для себе.
Олег залишився в минулому. Разом із мамою і її планами.
Родичі прийшли по гроші, але почули таку відмову, що більше не повертались