— Ладо, ми подумали, що на гроші з продажу твого житла ми зробимо мамі ремонт — сказав мені чоловік

Коли я почула, як Максим вимовляє ці слова, натякаючи, що моя сімейна реліквія має бути продана заради примх його матері, щось клацнуло в моїй голові. П’ять років спільного життя, п’ять років терпіння і компромісів розсипались у порох за лічені хвилини. Але все по черзі.

Усе почалося з того злощасного вечора, коли ми збиралися до ресторану. Максим повернувся з роботи похмурий, як гроза.

— Валентина Петрівна висловилась щодо твого вбрання, Ладо, — кинув він, навіть не привітавшись. — Їй не сподобалось.

— А тобі що, справді важлива її думка? — в моєму голосі прозвучали нотки виклику, і чоловік одразу почав виправдовуватись.

— Я в жіночій моді нічого не тямлю. Мені здається, виглядає нормально.

Історія моїх стосунків з чоловіком нерозривно пов’язана з постійними конфліктами зі свекрухою. Валентина Петрівна була втіленням примхливості й владності. У її очах я ніколи не була гідна її обожнюваного і неповторного Максимчика. Гадаю, жодна жінка не змогла б завоювати її прихильність, але оскільки альтернатив не було, всі претензії діставались мені.

Після весілля ми орендували окреме житло. На момент нашого знайомства Максим ще жив з батьками, але я чітко дала зрозуміти, що спільне проживання з його матір’ю виключене, і він погодився на орендовану квартиру. Моя кар’єра менеджера з продажу розвивалася — постійний потік клієнтів і гідні прибутки це підтверджували. Максим же присвятив себе педагогічній справі — викладав карате дітям у комунальному закладі. Зарплата була скромною, але робота приносила йому задоволення, і я ніколи не дорікала йому за малі цифри в розрахункових. До речі, саме Валентина Петрівна влаштувала сина у сферу освіти. Вона сама все життя пропрацювала педагогом, чим дуже пишалась — вважала себе частиною вищого суспільства, справжньою культурною елітою. І мати, і син могли цитувати давньогрецьких авторів у класичних перекладах, твори великих поетів і письменників, багато читали й завжди користувались столовими приборами з вишуканістю аристократів. А я не поділяла їхнього снобізму, адже, народившись у віддаленому селищі десь на Поліссі, зуміла перебратися до великого міста, з відзнакою закінчити університет і тепер заробляла утричі більше за чоловіка. Так, я не вміла цитувати класиків, не знала трьох іноземних мов, як чоловік і його мати — але хіба це справді має значення? Я щиро дбала про Максима — приводила до ладу його спортивну форму та одяг, готувала різноманітні страви. Щоправда, це теж було приводом для суперечок з Валентиною Петрівною.

— Ти геть не розумієш принципів здорового харчування, Ладо! Що це за сільські пиріжки із зеленню та яйцем, та ще й смажені на олії! Смажити слід лише на вершковому маслі, а краще — запікати. І тобі вже точно не варто захоплюватися борошняним!

Ці нотації читала мені пані, яка важила понад дев’яносто кілограмів, у той час як я важила шістдесят при зрості метр сімдесят. Зазвичай я лише про себе усміхалась і мовчала — літню людину вже не зміниш і не перевиховаєш. Вона така, яка є. На щастя, Валентина Петрівна навідувалась до нас нечасто, але кожен її візит супроводжувався обов’язковою лекцією з ведення домашнього господарства.

— Жінка зобов’язана завжди залишатись жінкою! Подивись на себе — занедбала зовнішній вигляд! — дорікала мені свекруха чергового разу, коли я вийшла з кімнати з розкуйовдженим волоссям і почервонілим від застуди носом.

Я хворіла вже четвертий день і виглядала не найкраще. Але, судячи з реакції Валентини Петрівни, я мала б постати перед нею чи не у святковій сукні, з зачіскою і хлібом-сіллю на вишитому рушнику.

— Що за міщанські звички — штопати шкарпетки? Ти ж достатньо заробляєш, щоб купити Максиму нові! — дорікала Валентина Петрівна в інший раз.

— Вони в нього швидко зношуються, і я не бачу нічого ганебного в тому, щоб зашити маленьку дірку на п’яті.

— Ти змінила місце проживання, але сільська сутність у тобі залишилась! І інститут закінчила якийсь невідомий, і працюєш бозна-де, і взагалі… Що мій син у тобі побачив — не розумію. Такий обдарований хлопець, природжений наставник, здобув чудову освіту.

Я глибоко зітхала, не намагаючись переконати свекруху ні щодо якості мого навчання, ні значущості моєї професії, ні того, яка я господиня. Стратегія мовчазного терпіння давала результати — конфліктували ми з Валентиною Петрівною нечасто. Але це не зменшувало тієї гіркоти, яка поступово накопичувалась у мені щодо цієї жінки. До того ж Максим зазвичай ставав на бік матері, і мені часом здавалося, що в його житті я назавжди залишуся другорядною фігурою.

Він був у Валентини Петрівни єдиною дитиною. Батько Максима не захотів одружуватись, що на ті часи було просто немислимо. Матері-одиначці довелося дуже нелегко, тим паче, що малюк народився з низкою серйозних проблем зі здоров’ям, тож усю свою молодість — той період, на який припало дитинство Максима — Валентина Петрівна провела в лікарнях, не спала ночами. Тому зв’язок між матір’ю і сином був надзвичайно міцним, і я мало що могла зробити, щоб перемкнути увагу чоловіка на себе.

У свекрухи був просторий будинок у приватному секторі. Її батько колись був знаним науковцем і ще за радянських часів мав солідні прибутки. Після його смерті, а згодом і смерті матері Валентини Петрівни, свекрусі, як єдиній спадкоємиці, дісталося у спадок кілька квартир і дві дачі. Продавши все це, Валентина Петрівна придбала собі розкішний особняк. Але оскільки тепер вона жила на відсотки з невеликих вкладів і на педагогічну пенсію, то капітальний ремонт у такому будинку був їй не по кишені. Проте вона дуже хотіла його зробити.

— Слід би мамі допомогти з ремонтом… — якось обережно зачепив цю тему Максим.

— Максиме, ми самі плануємо взяти житло в кредит, уже час думати про дітей. Якщо твоїй матері не під силу утримувати свій особняк — хай переїжджає в скромніше житло, й усе. Від цього всім стане легше. Їй у своїх хоромах сумно, вона не знаходить собі заняття і втручається в наші справи.

— Звісно, це логічно… але вона дуже прив’язана до свого дому. А в тебе ж є дача…

— Дача дісталась мені у спадок від дідуся, про це навіть говорити не будемо! — різко відрубала я.

Дача в мене справді була, хай і зі стареньким будинком. Розташовувалась вона в садовому кооперативі й колись належала моєму дідусеві, який переїхав туди після смерті бабусі. У молодості в дідуся були золоті руки — він прекрасно займався різьбленням по дереву. Попри те що минуло вже багато років, двоповерховий просторий будинок залишався міцним, а його різьбленими прикрасами можна було милуватися без кінця. Сортові фруктові дерева і ягідні кущі, посаджені ще бабусею, давно здичавіли. Але я не поспішала з нею прощатися — іноді здавала дачу сусідам, вони вирощували там овочі й що душа забажає, а заодно не давали ділянці остаточно занепасти. Тож коли Максим згадав про неї, мені стало вкрай неприємно. Невже він справді думає, що я продам пам’ять про дідуся? Усе дитинство я проводила на цій дачі — відпочивала, допомагала бабусі з дідусем. Це було місце сили, радості, спогадів про близьких, яких уже немає.

— Ти натякаєш на продаж? — уточнила я в чоловіка за вечерею.

Він, уникаючи мого погляду, знизав плечима:

— Ну, на ремонт у коридорі та спальні мами цього б вистачило. На більше, звісно, ні.

— Повторю ще раз: нехай переїжджає у квартиру і не стоїть у нас під дверима з простягнутою рукою!

Здавалося, тема була закрита, і якийсь час чоловік її не підіймав. У мене якраз почався гарячий період на роботі — я металась, як муха в окропі, завалена документами й нескінченними дзвінками від клієнтів. Наша компанія торгувала канцелярією, і серпень завжди був метушливим. Мені могли зателефонувати навіть пізно ввечері, що страшенно дратувало чоловіка.

— Уже пів на дванадцяту!

— Максиме, у нас головний офіс у Києві, ти ж знаєш! Не злись, зате у вересні отримаю хорошу премію за старання! — виправдовувалась я.

Чоловік бурчав і йшов спати. А я так втомлювалась, що запланувала взяти в жовтні двотижневу відпустку за власний рахунок. Цей рік видався справді виснажливим. Ще й вересень буде майже таким самим, як серпень — усі готуються до школи.

Наприкінці літа ми з чоловіком вирішили провести вихідні наодинці, виїхавши до лісу. Але мене чекав неприємний сюрприз. У п’ятницю ввечері до нас завітала свекруха і явно багатозначно глянула на сина.

— Ладо, ми подумали, що на гроші з продажу твого житла ми зробимо мамі ремонт — сказав мені чоловік.

Свекруха схвально й ласкаво подивилась на Максима.

— Я вже пояснювала чоловікові, що продавати нічого не буду.

— Ну, Ладо, дача ж простоює. Чому ти впираєшся — «пам’ять про дідуся»… У тебе ж залишились його фотографії, а дача — це тягар. Продати її буде найрозумнішим і найвигіднішим рішенням. Мамі ремонт потрібен уже давно.

— Треба переклеїти шпалери в спальні, а кухню взагалі повністю переробити. Твоя стара дача якраз покриє…

— Моя дача належить тільки мені. Я не збираюсь нічого продавати, Валентино Петрівно, тільки щоб ви могли облаштувати собі чергові хоромини. Я вже сказала це вашому синові, тепер повторю і вам — переїжджайте туди, де ремонт не буде коштувати таких грошей.

— Ні, ти послухай, Максиме! Ця особа ще й грубить мені! — свекруха вперла руки в боки, гнівно блискаючи очима. — І досі не народила тобі дітей, а вже тут правила встановлює. Чоловіка треба поважати, а мене — тим більше!

— І мене слід поважати. Я тут господиня, і саме я плачу оренду за цю квартиру, бо ваш син, яким ви так пишаєтесь, заробляє набагато менше. А тепер ви ще й на дачу, яка дісталась мені у спадок, накинули оком! Не вийде.

— Мама цілком має рацію, Ладо. Але якщо ти впираєшся, то обирай негайно — або ти продаєш свій сарай, який тобі стільки років не потрібен, або я йду від тебе! — раптом випалив чоловік.

Я не повірила власним вухам — і з цією людиною я прожила майже п’ять років у шлюбі? Та він же розбещений мамин синочок. Як він взагалі сміє вимагати, щоб я щось продала заради ремонту в домі його матері! Вона принижує мене з перших днів нашого шлюбу, я взагалі не бажаю бачити її у своєму домі, а тепер вона ще й продажі вимагає — і Максим її підтримує.

Я дивилася на чоловіка вже як на абсолютно чужого. Дитину від нього? Влазити з ним в іпотеку? Як же добре, що з мого чоловіка впала маска до того, як ми зробили б наступний складний крок. Якби була дитина, якби був кредит — усе було б набагато гірше!

— Збирай речі, мій дорогенький, забирай свою матусю і геть звідси — обидва! — вибухнула я.

Чоловік намагався мене заспокоїти, свекруха навпаки — сипала образами й прокльонами. Я пригрозила викликати поліцію, і моїх, тепер уже майже колишніх родичів, наче вітром здуло. Я залишилась одна. За годину прийшло повідомлення від чоловіка: «Коли я можу забрати свої речі?» Я відповіла: завтра зранку.

А сама, вставши рано, поїхала в ліс — адже саме на ці вихідні ми з чоловіком планували туди вирушити. Але ж майбутнє розлучення — не причина відмовлятися від маленьких радощів, правда?

Повернувшись додому, я не повірила своїм очам. По-перше, одразу було зрозуміло, що приходив Максим зі своєю матір’ю — вона впустила ґудзик із кофтинки, яку я подарувала їй три роки тому. Винесли все — навіть гарні сині чашки, які Валентина Петрівна подарувала мені на день народження в перший рік нашого шлюбу з Максимом. Зашиті шкарпетки, коробочку з нитками й ножицями, частину посуду і навіть… сіль! Це останнє мене розсмішило. Я аж уявила, як свекруха відсипає копійчану сіль у пакетик, запаковує «коштовний вміст» до загальної сумки. Від такої дріб’язковості було, звісно, огидно. Але з іншого боку, я раділа, що ми розійшлися саме так, і більше ніколи не побачу ні Максима, ні його матір.

Коли на роботі спав напружений період, у жовтні, як і планувала, я взяла відпустку на пару тижнів і поїхала на дідусеву дачу. Різьблений будиночок нагадував казковий теремок. Жовтень видався на диво теплим, і золоте листя вкрило стежки та доріжки. Я блукала лісом, спала в дідовому домі, що зберігав стільки спогадів. Якось зайшла на чай до вже зовсім старенької сусідки — тітки Клави, яка ще з бабусею товаришувала. Ми душевно розмовляли, просидівши до пізнього вечора.

Валентина Петрівна кілька разів телефонувала мені, але я не відповідала. А ось Максим мого номера не набрав жодного разу — і я зовсім про це не шкодувала. Добре, що все завершилось саме так, як завершилось. Якби ми не розійшлися тоді, я б не зустріла Ігоря. Мій майбутній чоловік виявився чудовою людиною. Зі свекрухою мені теж пощастило — його мати вважала мене подарунком для свого сина.

У нас з Ігорем невдовзі народився чарівний синочок Семен. Про Максима і Валентину Петрівну я давно забула — щаслива з новим чоловіком, обожнюю свого маленького сина. І справді, як кажуть люди: не було б щастя, та нещастя допомогло!