— Яке ти маєш право? Ні копійки своєї тут немає! Я сама тягнула сім’ю, а тепер… тепер ось так сиджу, прикута до крісла. І хто в цьому винен? — ледве чутно промовила Віра, не в змозі стримати сліз.
Біля панорамного вікна застигла красива жінка. Їй було трохи за тридцять. Віра поринула у спогади… Зрада чоловіка. Як давно це було? Час притупив біль, але серце… Воно досі нило при думках про минуле.
Софія — так звали цю жінку в минулому, провінційному житті.
Маму вона втратила ще зовсім крихіткою. Батько… Він став для неї всім — і татом, і мамою. Огорнув такою турботою, що Софія ніколи не почувалася обділеною материнською любов’ю.
Вчилася блискуче! Школу закінчила із золотою медаллю, потім — фінансова академія. Батько наполіг. «Що далі?» — це питання не давало спокою. Виїжджати не хотілося, але тато був непохитним: «Не можна закопувати талант у землю!»
Софія зважилася — розіслала резюме до провідних компаній обласного центру.
«Все одно не візьмуть», — думала вона, просто бажаючи заспокоїти батька. Він же так переживав, що донька застрягне у їхній глибинці.
І раптом — запрошення на співбесіду! Без особливої надії Софія вирушила в дорогу. Хто б міг подумати? Її прийняли! Інноваційна компанія, перспективна посада…
Компанія виявилася щедрою — виділили службову квартиру! А начальник, піклуючись про нову співробітницю, порадив: «Отримайте права. Машину надамо — буде зручніше діставатися».
Перший рік у новому місті промайнув як один день…
Софія легко влилася у робочий ритм. Колеги її обожнювали! Завжди зібрана, відповідальна, з легким характером. Тільки ось після роботи поспішала додому — жодних посиденьок у барах, жодних клубних вечірок.
— Ей, подруго! Так і в старих дівах залишишся. Пора заміж! — жартувала над нею Катя, одна з колег.
— Нічого… Мій принц ще в дорозі, — віджартовувалася Софія, поспішаючи до своєї тихої холостяцької оселі.
Ніхто й не здогадувався про її таємний страх. Страх втратити коханого, як колись батько втратив маму. Страх овдовіти переслідував її невідступно.
Життя… Воно часом підносить сюрпризи страшніші за смерть. Коли коханий стає чужим — хіба не страшніше це?
З Катею вони здружилися швидко.
Заміжня веселунка — її чоловік часто їздив у відрядження. Довіряв дружині, і вона це цінувала. Так, Катя любила повеселитися у компанії подруг — потанцювати, поспівати. Але чоловіків і близько не підпускала!
І ось одного разу Катя загадково підморгнула:
— Приходь увечері! Є сюрприз… Когось тобі познайомлю!
Софія прийшла, все ще дивуючись.
За столом — Катя з чоловіком і… Він. Незнайомець одразу привернув її увагу. Щось у ньому було… Харизма? Чарівність? Софія відчула: це доля.
— Познайомся, це Андрій! — защебетала Катя. — Друг мого Павла. Теж, як і ти, з провінції. Приїхав підкорювати столицю!
Вечір промайнув непомітно…
Після Андрій викликався провести Софію. Але додому вони не поспішали — бродили нічним містом, говорили про все на світі.
***
Зустрічі стали щоденними. Софія літала від щастя! Перше кохання накрило з головою. Здавалося, і він шаленіє від неї. Захотілося познайомити коханого з батьком. Той примчав першим же потягом — як же, донька заміж збиралася! Про онуків він давно мріяв…
Тільки щось насторожило батька у майбутньому зяті.
— Доню, будь обережна. Очі в нього… Недобрі вони якісь.
— Тату, ти що?! Андрій — найчуйніший, найуважніший! Ми вже дату призначили. Приїдеш?
— Звісно, рідна! Радію за тебе безмежно. А щодо хлопця… Може, й помиляюся. Старію — ось і мариться всяке. Не слухай мене!
Весілля зіграли швидко. Лише тоді Софія познайомилася з його родиною — приїхали мати й сестра. Свекруха, ефектна сорокарічна жінка, одразу почала натякати на онуків. Мовляв, чоловікові потрібні спадкоємці…
Софія одразу відрізала:
— Ні! Про дітей говорити рано. Житло орендоване, я тільки кар’єру починаю, та й Андрій поки без роботи. Спершу треба стати на ноги.
Батько був здивований такою розважливістю доньки. Думав — поспіх із весіллям через вагітність…
Молодята оселилися в службовій квартирі Софії. Керівництво не заперечувало — цінували її як фахівчиню. «Пощастило з працівницею!» — казав директор.
Рік пролетів — і ось вона вже вносить перший внесок за невеличкий будинок. Іпотеку оформляла сама. Андрій… Він усе рідше бував удома, ніби віддалявся.
Куди поділися їхні вечірні розмови? Ніжні обійми? Зізнання? «Пристрасть згасла», — якось поскаржилася Софія батькові. Але той заспокоїв:
— Рідна, це життя! Місяць і зорі — не вічні. Настають будні… У родині всяке буває — і радість, і горе. Головне — чи вірний він? Чи не п’є, не гуляє?
— Та що ти, тату! Андрій шукає роботу… Ніяк не може знайти гідну. Мені з компанією пощастило, а до нього всюди претензії. Але він впорається, обов’язково!
— Дасть Бог, донечко…
Андрій справді не поспішав працевлаштовуватися. Йшов «на співбесіди», повертався — і знову невдача.
Згодом Софія дізналася правду: чоловік просто просиджував дні в матері в передмісті, граючи в комп’ютерні ігри. Після таких «візитів» повертався похмурий, мовчазний.
Свекруха теж навідувалася.
Ці візити виснажували Софію. Розмова одна — онуки! «Народжуй швидше!» А що Софія? «Нехай спершу Андрій роботу знайде. Потім подумаємо про дітей».
— Ось воно що! — обурилася свекруха. — Розважлива яка! Синові на шию сіла й ніжки звісила? Чекаєш, поки він почне надриватися? Безсовісна!
Але тиха Софія несподівано вибухнула:
— А може, вам самій народити? Вік дозволяє! Няньчити — скільки завгодно! А мені, між іншим, іпотеку тягнути… Сама! Бо ваш син працювати не хоче!
Після цього свекруху як відрізало.
Час минав. Софія виплатила іпотеку, будинок став її власністю. А Андрій? Усе похмуріший день за днем. Хоча нарешті влаштувався — таксистом.
Тільки що з того? Заробіток — сльози…
Софія ж будувала кар’єру. Мріяла: накопичить грошей, народить дитину. Житимуть — не тужитимуть!
Але доля приготувала підлий удар…
Той вечір Софія запам’ятала назавжди. Андрій влетів додому — сяючий, збуджений. Обійняв її: «Кохана, у мене сюрприз!» І потягнув на вулицю.
Там, у дворі, красувався величезний байк.
— Шеф продає, майже задарма! — тараторив Андрій. — Із зарплати вирахують…Прокотимося? Оціниш мого красеня!
У Софії стиснулося серце. Знову всі витрати — на неї! Про дитину можна забути…
— Давай, стрибай! Шолома, правда, немає… Не встиг купити. Але я обережно, не бійся!
— Ти з глузду з’їхав? Без шолома не можна! Водійські права відберуть… Та й небезпечно це!
— Зі мною не пропадеш! — підморгнув він.
І Софія побачила того, колишнього Андрія — веселого, впевненого, рідного… Серце стиснулося, передчуваючи лихо. Але вона все одно сіла.
Помчали!
Вітер свистів у вухах, вибиваючи сльози. Софія заплющила очі — миготливі вогні та тіні лякали її.
— Андрію, зупинись! Благаю, повільніше! — кричала вона. Але чоловік ніби не чув. Швидше, ще швидше… А потім — темрява.
Прокинулася у лікарняній палаті. Поруч — заплаканий батько.
— Доню! Прокинулася! — ридав він. — Лікарі ж не обіцяли… Господи, дякую!
— Тату… Андрій… Де він?
— А що Андрій? Десь гуляє… Десять днів без свідомості пролежала! Начальник твій — золото, усе оплатив. Найкраща клініка, найкращі лікарі… А твій чоловічок… Шию б йому скрутити! Головне — ти жива!
Одужання йшло важко.
Травма хребта, защемлення нерва… Софія не могла самостійно ходити.
«Відновиться, — запевняли лікарі. — Потрібна реабілітація. Довга, складна… Але вона встане на ноги!»
Додому повернулася в інвалідному візку. Дякувати начальникові — дозволив працювати з дому, зберіг зарплату. Завжди цінував її… Тепер ось місця собі не знаходив — ніби сам був винен у тому, що сталося.
Андрію довелося стати доглядальником. Допомогти помитися, переодягнутися, приготувати їжу… Всі домашні клопоти лягли на нього. Тільки чи надовго його вистачить?
***
Почав зникати у матері. «Мені потрібно нормально харчуватися! Я чоловік, мені гарячі обіди подавай!» А свекруха жодного разу не навідалася, навіть їжі невістці не передала.
Андрій грубішав на очах. Одного разу пішов на світанку, поки Софія спала. А вона… Не змогла навіть пересідати у візок. Цілий день пролежала — голодна, змучена спрагою. Але найболючішою була образа.
Милі телефонувати посоромилася — незручно турбувати. Та й соромно було за чоловіка до сліз.
Повернувся ввечері, кинув погляд спідлоба:
— Добре влаштувалася! Лежиш собі… Знаєш, мама права — не потрібна мені дружина-інвалід. Розлучаюся. Майно — навпіл, нажите в шлюбі. Нема чого на тебе час витрачати. Дітей усе одно тепер не народиш…
— Андрію, схаменися! Ти ж копійки в дім не вклав — я сім’ю тягнула. А в крісло через тебе потрапила!
— Замовкни! Набридла! Думав, одружуся — заживу! А тут горщики винось, каші вари…
Пішов… Софія зібрала залишки сил. Зателефонувала батькові, потім Каті. Попросила допомоги. Рідні люди не залишили — стало легше.
Через кілька днів прийшов лист — заява на розлучення. Софія навіть собі не зізнавалася, але все чекала: раптом одумається? Раптом повернеться?
Дива не сталося.
Натомість — дзвінок: «Плати за байк! Через тебе розбився!» А слідом — позов про поділ майна.
Софія могла втратити дім. Плакалася Каті, батькові… Вони підтримували, як могли.
І ось — суд.
Суддя виявився небагатослівним. Вислухав сторони — щоправда, Андрій не з’явився, надіслав адвоката.
Але рішення приголомшило всіх. Сивочолий суддя чітко виголосив:
— Розлучення задовольнити. Призначити відповідачу виплату аліментів непрацездатній дружині.
Адвокат Андрія побілів.
Не очікував, що суддя так ретельно розбереться у справі. А той підійшов до процесу з усією відповідальністю.
Позов про поділ майна відхилили. Будинок виявився подарунком від батька Софії — таке майно поділу не підлягає.
Все завдяки передбачливості батька. Колись він наполіг: «Доню, перепиши будинок на мене!» Іпотеку було погашено, Софія стала єдиною власницею. Батько пояснив це пільгами для пенсіонерів.
Софія тоді не вдавалася — зробила, як просив. А потім він повернув будинок дарчою. «Більше не потрібно», — просто сказав.
Так Андрій залишився ні з чим.
А Софія… Вона впоралася. Піднялася на ноги, знайшла нове щастя. Тепер стояла біля вікна пологового будинку, згадуючи минуле. За нею мав приїхати чоловік — той самий начальник.
Він не зміг устояти перед її сірими очима. Зробив пропозицію, щойно розлучення набуло чинності.
Я влаштувалася доглядальницею до літньої жінки, але ночами з нею коїться щось дивне…