Вихід знайшовся

Нагодувавши чоловіка сніданком, Лідія взялася за миття посуду. Нарешті вона на пенсії, раділа від душі. Зараз вільного часу багато, вона не поспішаючи прибирає, готує, чекає чоловіка з роботи, іноді на вихідних приїжджають діти: син із сім’єю та донька з онуком.

Знову зима, нещодавно зустріли Новий рік, зустрічали весело. Син привіз хлопавки, вночі навіть на вулицю всі вийшли й онуки також. Ті встигли до настання Нового року виспатися, а потім разом із дорослими сиділи за столом.

Лідія мимоволі згадала таку ж сніжну зиму, коли вона була молоденькою. Рано вийшла заміж за Аркадія, народила сина Михайлика. Сільська дівчина закохалася в Аркадія, коли він приїжджав до їхнього села, вона жила з бабою Горпиною. Батьків своїх вона не пам’ятала, вони рано загинули, згоріли в лазні.

Аркадій працював у далекому ліспромгоспі й приїжджав у село в магазин, там і примітив дівчину. Зародилася в них любов, і він уже запропонував їй поїхати з ним у ліспромгосп, і стали жити разом.

Їй набридло жити з бабою Горпиною, бурчливою і вічно незадоволеною, швидко зібралася і поїхала з ним. Вона теж працювала там у їдальні, але через деякий час пішла в декрет. Стосунки в них з Аркадієм начебто нормальні, але чоловік часто десь зникав, міг і дня два не ночувати вдома. Народився син Михайлик, вона була цілком зайнята з дитиною. Аркадій особливо не цікавився сином. Підійде, посміхнеться і все.

Дитина була неспокійною, часто плакала ночами, Ліда постійно колисала його на руках, Аркадій сварився:

— Що він у тебе кричить, не можеш дати раду дитині, — а потім йшов із дому на два-три дні.

Ліспромгосп був далеко в лісі, лікарні не було, тільки медсестра Галина, а чим вона могла допомогти дитині. Так і доглядала за сином Ліда, але в один момент вона теж захворіла. Чоловіка як завжди не було вдома, вона металася в жару, навіть і не чула, як плакав син. А коли прийшла до тями, її вразила тиша в кімнаті. Тривога підкотила до горла, вона схопилася до сина. Михайлик уже не дихав.

Лідія ридала на всю кімнату, їй було погано, страшно, біль від втрати сина накочував на неї. У цей час відчинилися двері, заскрипіли мостини, вона підняла голову, в кімнату увійшов чоловік, його не було три дні. Аркадій був веселий, але з винуватим виглядом дивився на дружину. Зрозумівши, що сталося, заспокоїв дружину, підняв з підлоги, посадив на ліжко, а сам побіг до медсестри.

Далі Лідія пам’ятала все, як у тумані. Було багато народу, похорон, маленька труна, а їй медсестра колола уколи. Побоюючись за її здоров’я, запросили бабу Фросину, та покропила на неї святою водичкою, щось пошептала, помолилася. Напоїла гарячим чаєм. Лідія провалилася в сон. Спала довго.

Пройшло дев’ять днів, Лідія зібрала свої нечисленні речі й пішла з дому. Аркадій не утримував, знав, що винен, знав, що життя в них уже не буде, не простить вона.

Лідія ледве дісталася до вокзалу, баба Горпина теж уже померла. Вирішила поїхати кудись подалі. У поїзді вирішила, що поїде на якесь будівництво. Розговорилася з жінкою-попутничкою, та й розповіла їй, що неподалік від їхнього міста будується гідроелектростанція. Туди й дісталася Лідія.

На будівництві народу було багато, бригада штукатурів-малярів зібралася з молодих жінок, були й сімейні. Лідії хотілося забути свій біль, розвіяти каламутні й важкі спогади. Працювала вона завзято, отримувала непогану зарплату. Лідія найчастіше мовчала, але згодом влилася в колектив, стало легше.

У кімнаті гуртожитку, де жила Лідія ще з трьома жінками, такими ж битими життям, як і вона, все взяла у свої руки. Ніхто й не просив її, але якось само собою встановилося. Вона купувала продукти, готувала їжу вечорами, у кімнаті було по-домашньому чисто й затишно. Жінки її нахвалювали та жартома називали «наша господиня». Іноді хтось із жінок приводив чоловіка або двох і починалися веселощі, збирали стіл, співали пісні під гітару або хто-небудь заходив із гармошкою.

Ось так одного разу і зайшов на їхній веселий вечір бригадир — Іван. Веселий і жвавий хлопець, раптом уважно зазирнув в очі Лідії, і потягнуло їх одне до одного. Саме в цей момент вона і зрозуміла, що біль її трохи відступив, десь зачаївся. Засумувала Лідія за чоловічою ласкою, а може молодість взяла своє. Зустрічалися з Іваном, а потім раптом його відправили у відрядження аж на два місяці на інше будівництво.

Тужила Лідія за ним, переживала, що там теж знайдеться якась симпатична жінка і подивиться на Івана. А йому що, вільний, неодружений. І раптом виявила, що вона знову при надії. Правда, це її анітрохи не злякало, мабуть, натужилася за своїм маленьким синочком. Вирішила народжувати, жінки підтримали.

— Народжуй, Лідо, а ми допоможемо. Не пропадеш. А Іван приїде, може, й визнає свою дитину.

На Івана вона особливо не розраховувала.

— Він у відрядженні, може, там і залишиться. Буду сама виховувати дитину, дівчата пообіцяли, що допоможуть, разом не страшно.

Працювала, дещо купувала заздалегідь, речі дитині, навіть брязкальце купила. Її перевели на легку працю, сиділа в їдальні, ліпила пельмені та пиріжки. У кімнаті зробили перестановку, відгородили їй кут шафою і шторою, світлий з вікном. Від Івана звісток не було, минуло вже чотири місяці, та й не чекала вже вона його. Зрозуміла й заспокоїлася.

У вихідний сиділа в кімнаті сама, в’язала своєму майбутньому малюкові шкарпетки, у кімнату хтось постукав, відчинивши двері, злякалася. За дверима стояв Іван і посміхався. Живіт у Лідії вже був добре видно, він глянув на нього, потім в її очі й ступив у кімнату.

— Привіт, Лідо! Я ось приїхав тільки вчора, залишали мене ще там, але я відмовився, щось тягне мене сюди. А я до тебе з розмовою.

— Давай говори, — кивнула головою Лідія.

— Дитина правда моя?

— Так, а чия ж іще?

— А чому не сказала перед моїм відрядженням?

— Так я ще не знала, уже потім за тиждень зрозуміла, як ти поїхав.

— Учора приїхав, а мені чужі люди повідомили.

— Я не знала, що ти приїхав, та й не хотіла нав’язуватися, може, в тебе інші плани.

— Та які плани, для мене головне, що дитина моя. Я сам дитбудинківець, сам знаю, як рости без батьків. Я не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Лідо! — він обійняв її, завтра підемо в РАЦС. Ти згодна?

Він з надією зазирав в її очі. А Лідія раптом розревілася, її прорвало. Мабуть, від щастя, від спогадів про колишнє життя. Іван міцно притиснув її до своїх грудей, заспокоював.

— Ну все, Лідочко, все. Будемо вважати, що це останні твої сльози. Більше я не дозволю тобі плакати.

У РАЦСі їх розписали швидко, жінки навіть зробили в кімнаті веселий вечір із цієї нагоди. Івану згодом виділили однокімнатну квартиру, і він уже туди привіз Лідію із сином із пологового будинку. Правда, ще не встиг повністю закінчити ремонт, але куточок для сина обладнав. Поставив ліжечко, невеликий столик. Усе це для нього було хвилююче. Потім вони поклеїли шпалери й купили меблі.

— Лідоооо, як же я радий, що в нас народився син Павлик, та ще й окрема квартира. Хоч із дитиною по гуртожитку не мотатися. Тут тихо і спокійно.

Іван очей не спускав зі свого первістка, навіть ночами вставав, шкодуючи дружину, колисав, а то й носив на руках. Кожну вільну хвилину проводив із сином, потім гуляв і поглядав, як його Павлик посапує в колясці. Батьком Іван виявився чудовим, Лідія його хвалила.

— А мені саме час бути хорошим батьком, — сміявся він у відповідь, — адже мені вже тридцять ось-ось виповниться. Ну коли ще заводити сім’ю, саме час.

Усі бачили, як щасливі Лідія з Іваном. Той біг із роботи в магазин, купував продукти, беріг дружину від цього.

— Тобі й так тут із Павликом морока, коли тобі по магазинах бігати? А мені з роботи по дорозі, зайшов, та приніс.

А Лідія щасливо посміхалася:

— Ой, Ваню, я навіть не уявляла, що такі чоловіки є, як ти в мене. Ти найкращий і найдобріший. Я дуже щаслива з тобою і спокійна. Тільки от…

— Що от? — занепокоївся Іван, — тобі погано, захворіла? До лікаря треба!

— Та не захворіла я, Ваню. У мене тимчасова хвороба, знову я при надії, — відповіла вона серйозно.

— Правда, чи що? Ти не жартуєш, а звідки дізналася?

— Ваню, звичайно не жартую, ось дізналася сьогодні. Павлику ж іще всього два рочки.

— Лідо! Ти не уявляєш, як я радий. Донечку хочу. Я тобі буду допомагати. Не бійся нічого, я з тобою. А Павлик нічого — виросте, народиться донечка, так і будуть рости разом. Ну ти моя, люба дружино, я дуже тебе люблю. Тепер ти повинна себе берегти.

Минув час, Іван літав щасливий і чекав донечку. Звідки він знав, що буде донечка, але чекав. Народилася донечка Вірочка. І знову почалися недосипання, неспокої й радість, звичайно. Але Івану це подобалося. Йому дуже подобалося сімейне життя, може тому, що він його в дитинстві не знав. А тепер він живе в тихій сімейній гавані, про яку мріяв у дитбудинку.

Лідія завжди милується на своїх коханих і не знає, за що їй таке щастя. З жахом згадує своє те життя, яке вона вважає минулим.

— Все-таки мене пожалів Бог і дав щастя, послав несподівану благодать в особі Івана, а потім і моїх діточок, — думала вона. — Вихід від болю знайшовся.

Лідія отямилася від своїх спогадів і пішла у своїх справах. Потрібно сходити в супермаркет, купити продуктів, Іван приїде з роботи, потрібно годувати його свіжою вечерею.