Цьогоріч я вперше за багато років повернулася з Італії додому – стара, хвора та зовсім нікому не потрібна. Я оселилася в холодній, занедбаній хаті, яка стояла пустою, поки мене не було. Вже за кілька тижнів я опинилася в лікарні через кopoнaвіpyc та пневмонію. Я дзвонила своїм дітям – скільки не намагалася, жоден не відповів. Ніхто не приїхав, навіть не запитав, як я себе почуваю. Лікар якось запитав мене:
– Що ж ви зробили в житті такого, що всі від вас відвернулися?
І в мене навернулися сльози. Я згадала, як подруга Іванка завжди говорила мені, щоб я думала про себе, але я не могла. Я жила для своїх дітей, заради них поїхала на заробітки. Мій чоловік Степан був непутящий – тільки й робив, що пив. Я сама виховувала наших дітей, і це було неймовірно важко. Зарплат тоді майже не платили, тому постійно доводилося шукати підробітки. Але я намагалася дати своїм дітям краще життя.
Коли донька підросла, вона вже не хотіла носити старий одяг, який мені передавала подруга. Я страждала через те, що не могла дати їй все, чого вона заслуговує. До того ж наша хата ледь стояла, розвалювалася на очах. Після чергової гулянки мій чоловік Степан пoʍep, залишивши мене з двома дітьми.
Тоді я вирішила поїхати до Італії. Софії на той момент було 17, Тарасові – 15. Я залишила їх на свою маму і вирушила на заробітки, щоб дати дітям нормальне життя. Спочатку я планувала відремонтувати будинок, але донька попросила про квартиру в місті. Одного разу вона сказала:
– Мамо, я вже доросла. Скоро закінчу коледж і буду мати своє життя. Краще купи мені квартиру в Хмельницькому.
Я подумала, що, можливо, це і правильний вибір – краще забезпечити дітей житлом, а потім вже думати про себе. Так і зробила. Вісім років працювала, відкладала гроші і купила дітям по квартирі, допомогла з ремонтом, платила за їхнє життя та навчання.
Згодом я познайомилася з італійцем Марко. Він був старший за мене, але дуже уважний і люблячий. Йому не подобалося, що я так важко працюю. Він сказав:
– Ти вже зробила все, що могла для дітей. Тепер час подумати про себе. Ми можемо подорожувати, насолоджуватися життям.
Це була для мене несподівана пропозиція, адже я звикла жити заради інших. Але мої італійські подруги підтримали Марко – всі казали, що я заслуговую на щастя. Коли я поділилася цією новиною з дітьми, вони були проти.
– Мамо, ми твоя сім’я, а він – чужий. Як ти можеш так робити? – обурилася Софія.
Я розуміла їхні почуття, але також хотіла хоч трохи щастя для себе. Я не мала його з їхнім батьком, усе моє життя було боротьбою. Проте діти переконували мене:
– Заробиш ще трохи грошей, повернешся додому, будеш бачити онуків. Хіба цього недостатньо?
Я мріяла побачити онуків, але також хотіла любові й спокою. Я залишила роботу і почала жити з Марко. Ці роки були найщасливішими в моєму житті. Ми подорожували, відвідували ресторани, гарно одягалися. Я мала все необхідне. Але грошей дітям більше не висилала – Марко на це не давав коштів, а я не працювала. Спочатку діти дзвонили й просили допомоги, я висилала їм, скільки могла, але потім вони припинили дзвонити.
Після 12 років спільного життя Марко раптово пoʍep. Я важко пережила цю втрату. Його донька приїхала та вигнала мене з дому. Я намагалася знайти роботу, але вже була не молода, а заробітчан з України стало багато. До того ж я почала хворіти. Мені довелося повернутися до своєї старої хати в Україні.
Коли я нарешті додзвонилася синові, він відповів дуже сухо:
– Ти відвернулася від нас. Що тепер хочеш?
– Але ж я купила вам по квартирі. Не всі батьки таке роблять.
– Ти могла більше. Нам було дуже важко, а ти розважалася.
Тепер я лежу в лікарні, самотня і без грошей. Діти мене знати не хочуть. Чи я зробила помилку, обравши своє щастя? Що мені робити далі?