Запізно зрозуміла, наскільки помилилася

Варвара стискала в долонях результати аналізів. Листки змокли й злиплися. У коридорі жіночої консультації — тіснява, ні пройти, ні сісти.

— Морозюк Варвара Михайлівна! — пролунав голос медсестри з-за прочинених дверей.

Жінка підвелась і зайшла до кабінету. Лікарка — кремезна, з втомленими очима — взяла в неї документи, швидко проглянула вміст.

— Сідайте, — промовила байдуже.

— У вас усе в межах норми. Нехай чоловік обстежується.

У Варвари заніміли руки. Віталій? Але ж він…

***

Удома свекруха рубала капусту на борщ, рухаючи ножем з такою люттю, наче воювала з ворогом.

— Ну, доню, які новини? — спитала Валентина Петрівна, не відриваючи очей від дошки.

— Зі мною все гаразд, — тихо відповіла Варвара, знімаючи верхній одяг.

— А чому ж тоді… — свекруха кинула на неї пильний погляд. У її очах промайнула тривога.

— Віталію слід пройти медичне обстеження.

Рух ножа зупинився. Валентина Петрівна вирівнялась, мов струна.

— Який ще нісенітниці! Мій син цілком здоровий! Це у вас там, у тих кабінетах, нічого не розуміють. Раніше без цих дурниць діти з’являлися!

Варвара мовчки попрямувала до кімнати. На дивані лежали розкидані шкарпетки — одна чорна, інша блакитна. Вона підібрала їх і поклала в кошик для прання.

За три роки спільного життя ці шкарпетки стали для неї символом їхнього шлюбу — чужі, не пара.

Віталій повернувся пізно.

— Що з тобою? Наче з похорону прийшла, — кинув, сідаючи в крісло.

— Нам треба серйозно поговорити, Віталю.

— І про що ж?

Вона простягнула йому результати. Він глянув, потім кинув на журнальний столик.

— І що з того?

— Тобі треба перевірити здоров’я.

— З якого це дива? — обурено підвівся і заходив туди-сюди по кімнаті. — Я повністю здоровий! Подивись на мене!

Справді, він мав міцну статуру — широкі плечі, густе волосся. Та зовнішній вигляд не завжди говорить про стан організму.

— Прошу тебе, Віталю…

— Досить! — вибухнув він. — Просто скажи, що не хочеш дітей! Навіщо ці спектаклі з лікарями?

З кухні долинуло характерне шарудіння. Свекруха стояла під дверима й дихала настільки голосно, що її було чути в кожному кутку.

— Я найбільше в житті мрію про дитину, — ледь чутно прошепотіла Варвара.

— А де ж тоді діти? Чи, може, ти щось приховала? Робила аборти, а тепер не можеш завагітніти?

Ці слова стали ударом у груди. Варвара відступила на крок.

— Як ти смієш…

— А як інакше пояснити? Ми вже три роки разом — і нічого! А тут раптом лікарі кажуть, що це моя провина? — стис кулаки, не договоривши.

Двері різко відчинились. Валентина Петрівна влетіла до кімнати з розлюченим виглядом.

— Віталику, не слухай її! Вона просто лінива! Якби більше працювала, а не блукала по лікарнях, уже б мала дитину!

Варвара подивилася на чоловіка. Він мовчки відвернувся до вікна.

— Ти справді думаєш, що я винна?

— Я вже сам не знаю, що думати, — прогарчав він. — Одне ясно: нормальний чоловік до лікарів не бігає.

Свекруха задоволено кивнула.

— Син правильно каже. Чоловікам не личить себе по поліклініках волочити.

У Варвари щось хруснуло всередині. Немов обірвалася тонка струна.

— Гаразд, — спокійно вимовила вона.

Наступного ранку почалося справжнє протистояння. Валентина Петрівна причеплялася до кожної дрібниці: то сіль пересипана, то каструля жирна, то пил на меблях. Варвара терпіла мовчки, стискаючи зуби.

— Може, варто й справді піти працювати? — з єхидною посмішкою кинула свекруха під час вечері. — А то тільки й знаєш, що лікарні обходити.

Віталій мовчки їв котлету, не відриваючи погляду від тарілки.

— Але ж я працюю, — спокійно нагадала Варвара.

— Три дні на тиждень — це не робота, а хобі, — відрізав він без тіні сумніву.

— І при чому тут моя робота?

— А при тому, що мій син — цілком здоровий, а ти з нього робиш каліку! Дітей немає — винна завжди жінка! Так було здавна!

Варвара повільно підвелася, відчуваючи, як в ногах підкошуються сили.

— Що з тобою? — озвалась Валентина Петрівна з подивом. — Щойно повечеряла — й одразу втікаєш?

— Я просто дуже втомилась, — тихо промовила Варвара.

— Втомилась! Та від чого? Три дні на тиждень у тебе робота — і вже ледве жива!

Віталій нарешті глянув на дружину. В його очах промайнуло щось схоже на жаль, але він промовчав.

Уночі Варвара лежала поруч і слухала, як чоловік голосно хропе. Раніше цей звук був для неї знаком безпеки — він поруч. А тепер дратував. Як вона могла стільки часу не помічати, наскільки він впертий?

Вранці вона дістала старий рюкзак, трохи витертий, але місткий, і почала складати речі. Узяла лише найнеобхідніше: кілька суконь, білизну, косметичку.

— Куди це ти зібралася? — свекруха постала у дверях кухні з горнятком у руці.

— До бабусі.

— І надовго?

— Поки не знаю.

З ванної вийшов Віталій. Побачив речі.

— Варю, це що за вистава?

— Те, що бачиш.

— Ти серйозно? Це вже занадто.

— А як інакше? Ти не хочеш іти до лікаря, твоя мама звинувачує мене в усьому. Скажи, нащо мені залишатись?

Він підійшов ближче й знизив голос:

— Не вигадуй. Куди ти підеш?

— До бабусі Фросі.

— У ту крихітну квартирку? Там же метрів двадцять не набереться!

— Та краще в тісноті, ніж у приниженні.

Свекруха презирливо гмикнула:

— І правильно! Побуде у старої — зрозуміє, як добре їй було в нашому домі!

Віталій кинув на матір сердитий погляд, але не заперечив.

Варвара накинула рюкзак на плече й попрямувала до дверей.

— Варю! — покликав чоловік.

Вона обернулась. Він стояв посеред коридору — розгублений, із мокрим волоссям після душу.

— Коли ти повернешся?

— Коли підеш до лікаря.

Двері грюкнули, залишивши по собі глуху тишу.

Бабуся Фрося тільки руками сплеснула, побачивши онуку на порозі з рюкзаком.

— Варваро, дитино! Що сталося?

— З Віталієм посварились. Можна трохи у тебе поживу?

— Та звісно, рідна. Хоч місця й небагато…

— Це не страшно, бабусю.

Квартира справді була невелика — ліжко, столик, два стільці, старенький телевізор. Але всюди — охайність і тепло. Пахло домашньою випічкою — бабуся часто пекла щось із ваніллю.

— Ну розповідай, що там у вас, — мовила бабуся, ставлячи воду на чайник.

Варвара виговорилася до останнього слова. Фрося уважно слухала, іноді зітхала й хитала головою.

— Ех, моя хороша… Чоловіки всі такі. Гордість понад усе. Зізнатися в чомусь — це для них трагедія.

— А мені, значить, усе життя чекати, поки він змилується?

— Нічого ти не мусиш. Добре зробила, що пішла. Хай трохи подумає без тебе.

Перші дні минули тихо. Варвара влаштувалася на розкладачці в кутку, допомагала бабусі по господарству. Віталій дзвонив, але вона не відповідала.

Згодом бабуся почала скаржитись на біль у грудях. Приїхала швидка, лікар порекомендував лягти в лікарню.

— Не хвилюйся, доню, — прошепотіла бабуся, коли її забирали. — Вже старенька я, усяке може бути…

У лікарні їй стало трохи краще. Варвара щодня провідувала — приносила суп, компот, розповідала про новини.

— Ну що там із Віталієм? — якось обережно запитала бабуся.

— Та що з ним. Дзвонив кілька разів, кричав, звинувачував.

— А ти?

— Один раз відповіла. Потім вирішила — досить. Навіщо слухати одне й те саме?

— А якщо він таки сходив до лікаря?

— Сумніваюсь.

У вузькому коридорі консультації було, як завжди, людно. Варвара поспішала до виходу й мало не врізалась у чоловіка в білому халаті. Молодий, світловолосий, з відкритим поглядом.

— Перепрошую, — тихо мовила вона.

— Нічого страшного. Ви до когось?

— До бабусі. Вона у сьомій палаті.

— А, Єфросинія Кузьмівна! — усміхнувся лікар. — Вона — чудова пацієнтка. Я — Денис Ігорьович Кунець, кардіолог.

— Варвара.

— Дуже приємно. Не турбуйтеся, з нею все добре. Просто вік бере своє…

Він говорив про стан бабусі, про лікування, а Варвара тим часом не могла відвести погляду від його рук — довгі пальці, доглянуті нігті. Руки, яким хочеться довіряти.

— Щиро дякую вам за увагу, — мовила вона.

Наступного дня Денис знову заговорив з нею, коли вони перетнулись. Потім — ще раз. Варвара почала приходити трохи раніше, лише б побачити його знову.

— Варварко, а лікар питав, чи ти сьогодні будеш, — прошепотіла бабуся з лукавою усмішкою.

— Справді питав?

— Еге ж. Каже: «Як там ваша онука?» Хороший хлопчина. І, між іншим, не одружений.

Варвара зніяковіла.

— Бабусю, ти що таке кажеш…

— А що? Ти ж майже вільна. Той твій Віталій…

— Але я ще заміжня.

— Та плюнь на те заміжжя!

За тиждень Дениса перевели до іншого відділення. У свій останній день він зупинив Варвару в коридорі.

— Мені бракуватиме наших розмов, — сказав щиро.

— І мені також, — відповіла вона.

Він простягнув їй свою візитку.

— Якщо знадобиться допомога… або просто захочеш поговорити.

Коли Варвара взяла картку, їхні пальці злегка торкнулись.

— Дякую.

— І ще… — Денис замовк на мить. — Ти дуже гарна. Але така сумна. Хочу вірити, що це мине.

Бабусю невдовзі виписали. Вона потроху одужувала, але Варвара не поспішала її залишати саму.

Віталій телефонував. То вона скидала, то брала слухавку. Востаннє він репетував, що вона «поводиться як примхлива дівчинка». Вона поклала трубку — і більше не відповідала.

Минув місяць. Невідомий номер.

— Варваро? Це мама Дениса. Він залишив ваш номер…

— Щось сталося?

— Ні-ні! Просто в нього завтра день народження. Він дуже хотів би, щоб ви були. Можна?

Варвара вагалась. Та бабуся, почувши розмову, одразу заговорила жестами:

— Йди, дитино! Коли ти востаннє відпочивала душею?

Свято пройшло чудово. Денис представив її друзям, був уважним, не нав’язувався. Коли проводжав додому, сказав:

— Хочу бачити тебе знову. Ти не проти?

— Ні, — прошепотіла Варвара.

Вони почали зустрічатися. Обережно, без поспіху. Денис не тиснув, не випитував, просто був поруч. Іноді вона залишалась у нього на ніч.

А потім сталося несподіване — вона дізналася, що вагітна.

— Ти вийдеш за мене? — запитав Денис, коли дізнався.

— Так, — відповіла вона з усмішкою.

Минув рік. Варвара йшла парком із візочком. Поруч — Денис, щось розповідав веселе. Їхній син, маленький Михасик, тихенько сопів у сні.

Назустріч ішли знайомі постаті — Віталій і його мати. Побачивши Варвару, обидва завмерли.

Вона не звернула з дороги й не сповільнила ходу. Йшла з високо піднятою головою. У погляді Віталія читалося все: біль, розкаяння, усвідомлення.

Валентина Петрівна смикнула його за рукав:

— Ходімо, Віталику.

Але той стояв, дивився на візочок, на щасливу Варвару, на Дениса. І розумів: програв. Та вже було пізно.