— Мааам, мамо, до тебе якась тьотя прийшла.
— До мене? — Лариса здивувалася, адже вони нещодавно купили цей будинок у селі, і знайомих у неї тут ще не було.
Витерла руки, підійшла до хвіртки. Там стояла жінка, досить поважного віку, з сірим, змарнілим обличчям. Ларисі здалося, що риси обличчя в неї правильні — мабуть, у молодості була красунею.
Гостя була дуже худа, виснажена, з темними колами під очима — видно, що їй важко стояти.
— Ви до мене? Добрий день.
— Так… до тебе… Ларисо.
— Але… — жінка розгублено глянула на дочку, — я вас не знаю, можливо, ви мене з кимось плутаєте?
— Ні… пусти в дім, важко стояти. Не бійся, я не заразна. Пусти… Я — Наталя.
— Наталя? Яка ще Наталя?
— Та годі вже… Наче забула, як я благала тебе від Митька відчепитися. Забула?
— Йди в сад, там… іди, — махнула рукою доньці Лариса і відчинила хвіртку.
Зайшли в дім, сіли на веранді, Лариса налила чаю.
— Бачу, добре живеш?
— Не скаржусь.
— Донька в тебе, дивлюсь, вже як наречена — стеж за нею пильно, у такому віці тільки так…
— Що вам потрібно? Грошей?
— Нащо вони мені, — криво усміхнулась, — з собою ж не заберу. Я покаятись прийшла. Перед тобою і…
Слухай, коротше.
Ми з Митьком з дитинства разом. Нас так і називали — наречений і наречена. Коли стали старшими, ніхто не здивувався, що ми за руку ходимо.
Скільки твоїй дівчинці?
Ларису трохи покоробило, як гість назвала її доньку «дівчинка», але вона відповіла — п’ятнадцять, скоро шістнадцять буде.
— Буде, — кивнула жінка. — Авжеж буде. Мені теж було… Шістнадцять, коли це сталося. Митько мене довго вмовляв, мовляв, усе одно ж одружимося, яка різниця — зараз чи потім…
Усі ж так роблять. Я й погодилася.
Двічі всього було, а потім…
А потім відчула, що щось не так. У мене бабуся гінекологом була, і тітка, і мама — все зробили акуратно. Посварили, звісно, але заспокоїли, що діти ще будуть.
З Митьком ми, звісно, одружились, вивчилися, на роботу влаштувались. Але дітей — немає.
Час іде. Спочатку тридцять, потім тридцять п’ять. І нічого… Мабуть, одного лише мені виділили — та й того не вберегла.
Митя мене заспокоював, мовляв: ну що ти, люба, і так добре, куди хочемо — туди і їдемо, коли хочемо — тоді й спимо чи встаємо. Ну що ти…
А я слухаю його, слухаю…
І ось уже сорок…
Дивлюся, а Митько мій, Дмитро Петрович, ходить задумливий, ніби щось його тисне. Питаю — мовчить, відмахується, каже, все добре, але я ж бачу — щось не так.
Побачила випадково, сама…
Йдете ви, такі щасливі, а в тебе животик уже видно.
Я тоді наче з глузду з’їхала. Стерегла тебе, навіть хотіла напасти. Дурість. Сама й підштовхнула його до тебе — пішов.
Я слухати нічого не хотіла — кричала, кидалася на нього, ніби з глузду з’їхала.
Він казав, що тільки через дитину, що любить мене, а я… Я вила і дряпала собі лице, потім телефонувала тобі й просила відпустити…
— Ви мені не дзвонили, — тихо сказала Лариса…
— А кому ж?
— Не знаю… Може, тій іншій…
— Що? Що? Ти ж Лариса Волобуєва?
— Я…
— До тебе Митя пішов?
— Ну… Як пішов… Коли Вероніка народилася, він прийшов, звісно, з речами. А потім… Вероні було три місяці — звинуватив мене, що не його дитина, мовляв, не схожа зовсім, і пішов… до тієї, що народила йому сина.
Так…
Дмитро з нами не живе. Він — тато на неділю. Потім зізнався, що вибирав між мною і нею. Та народила сина — спадкоємця. От і пішов.
— Як? Як таке можливо? Я… Як? Я поїхала, ні з ким не спілкувалась, я точно пам’ятаю, що породілля була Лариса Яківна Волобуєва. Я знала, що Митя з тобою…
Що це ти від нього дитину народила…
— Але… Так, я народила від Дмитра, але ми майже не були разом. Його дружина кинула, пішла до коханця, він так казав…
— Це не його донька, — заговорила жінка плутано, показуючи у вікно…
— Що? Що ви таке вигадуєте? Знаєте що? Я його не відбивала — теж знайте. Була сільською дівчиною, а він… локшини на вуха навішав, я й повірила. А потім — кинув. Навіщо ви прийшли?
Мене з ним нічого не пов’язує, окрім Вероніки. Йдіть і свої історії розказуйте його дружині.
— Ніііі, ти не розумієш… Ти не розумієш… Вона не твоя донька.
— Знаєте що, йдіть ви до біса.
— Я ж лікар. Спокійно прийшла, знайшла можливість — ти ж спала після кесаревого, і ще одна була… п’яна, пам’ятаєш? Лаялась, така…
Я поміняла ваших дітей. Спочатку хотіла забрати собі, але рештки розуму підказали: куди я з немовлям? Мене ж знайдуть…
Тоді я вирішила, що ваша дитина має відповісти за вас, за ваші гріхи…
Я їх поміняла. І пішла.
— Ти… ти… ти божевільна. Я тобі не вірю. Забирайся звідси!
— Так, я багато років лежала в лікарні, але я не божевільна. Твоя донька… твоя справжня донька… вона п’є і курить, — жінка раптом почала скажено сміятися, — я вам помстилась. Ви виховували чужу дитину, а ваша донька…
— Іди… Я тобі не вірю…
— Ось адреса. Думаєш, я прийшла через совість? Ні. Я прийшла довершити все до кінця. Я прийшла знищити вас обох… Але тепер… пробач. Щиро прошу. Там дівчинка… Пробач. Ось, тримай, — жінка гарячково сунула Ларисі листок, — я весь цей час думала, вирощувала план помсти, а ти… Тобі ж ще гірше було. Правда… мені шкода…
Лариса сиділа на ґанку із заплющеними очима.
— Мамо? Мамочко? Що хотіла та божевільна? Що сталося? Мамо, з татом щось? Мам?
— Все добре, — Лариса погладила доньку по щоці. Пазл склався. Всі шістнадцять років вона любила Верочку, але…
Але весь цей час переконувала себе, що Віра просто схожа на бабусю по татовій лінії.
Все добре.
Наступного дня, не зімкнувши очей усю ніч, вона поїхала за вказаною адресою.
Подзвонила у двері. Ніхто не відчиняв. Врешті двері прочинились — назустріч вискочила нафарбована… вона сама. Лариса в молодості.
— Вам кого?..
— Як тебе звати? — ледь прошепотіла.
— Інна, — відповіла дівчина. — Ей, тьотю, ви що? Думаєте, той старий до мене прийшов? Та ні, він до мами. Вона й так мене до своїх коханців ревнує. От виповниться шістнадцять — візьму паспорт і звалю звідси…
— Коли?..
— Що коли? А, день народження? Так, двадцять першого листопада вісімдесят дев’ятого. Я якраз…
Лариса не чула останніх слів. Отямилась уже в лікарні.
У коридорі сиділа та дівчинка — Інна. Її донька. Її справжня донька.
— Хто ви їй?
— Ніхто…
— Дівчино, того, що ви довели маму до серцевого нападу, вам мало?
— Та не вигадуй, я цю тьотю перший раз в житті бачу!
— Дурна, ви як дві краплі води… Навіщо ти так? Іди. Зайди до мами. Поговори з нею. Іди…
Інна повільно зайшла в палату. Ну невдача… Чого ця сюди приплелась? Хоча… робити все одно нічого. Буде хоч якась розвага.
Тітка дивилась на неї не кліпаючи, губи тремтіли.
— Сядь, доню… Дай мені руку…
Дівчині раптом перехотілося грубити, жувати жуйку. Їй шалено захотілося, щоб ця чужа, незнайома жінка ще раз назвала її так… лагідно — доню.
— Бідна моя дівчинко… Донечко моя… Пробач мені…
— Е-е… Я не ваша донька… Ви, мабуть, головою вдарилися?
Сльози котились у жінки без зупину.
— Ти моя донька, Інна… Моя рідна донечка…
— Що за нісенітниця?.. Що ви таке кажете?
— Я прийшла до тебе… подивитись… Я й сама не знала… У мене є донька — Віра. Але ти… Ти вийшла… і я зрозуміла — це правда. Все, що сказала та страшна жінка — правда. Вона це зробила…
Інна слухала цей безладний потік слів. Пригадувала, що казали лікар і медсестра. Вона бачила все на власні очі, але не хотіла вірити. Так, ця тітка справді схожа… Але ж у світі трапляються збіги, правда?
Хай там як — вона любила свою нетямущу маму, Катьку.
Так і називала — Катька. А тата — Юрко.
Іноді батьки сварилися, розходилися. Тоді до матері приходив боязкий Боря. Гуляв від жінки, клявся в любові Катьці й заглядався на Інну.
Дівчина любила і тата, і маму.
А маму — навіть більше. Бо та завжди затуляла її від батьківського гніву. Коли мати була твереза — в Інни був свято. Шкода, що це траплялось усе рідше…
Ніхто не хотів у це вірити. Лариса, після виписки з лікарні, поговорила з Дмитром. Розповіла йому все. Той, звісно, одразу не повірив.
Сказав, що це маячня божевільної колишньої. Говорив про Наталю з таким презирством, що Ларисі стало шкода ту нещасну.
— Ти ж тоді казав, що розійшовся з нею? Що вона пішла до коханця?
— Та… Я вже не пам’ятаю, що я тоді казав. Може, так і було, — відмахнувся Дмитро. — Не розумію, навіщо тобі ворушити все це зараз?
— Що? Не треба ворушити старе? Та це ж наша донька, моя! — чітко сказала Лариса.
— А Вірочку куди? Відправиш до тих алкашів? Я пропоную залишити все як є. Вона для мене донька, навіть якщо не кровно рідна. Вона там загине, ти розумієш?
Мені здавалося, ти любиш Вірочку… А ти, видно, любиш лише гроші, дорога Ларисо. І зараз… Чого ти добиваєшся? Хочеш, щоб пологовий щось тобі виплатив? Чого? У Наталі грошей немає, вона з психлікарень не вилазить…
— Як ти можеш?! Як у тебе язик повертається? Я не віддам Вірочку нікому. Але Інну… Інну треба рятувати. І щодо Наталі… Знаєш, ти — негідник. Так, не дивись на мене так. Ти — підлий. Це ж ти зробив з нею це.
Було велике розслідування. Був суд. Всі боялися, щоб усе це не потрапило до преси — людям же видовищ подавай. Але журналісти дізналися, і понеслося…
Це раніше дали б зверху вказівку, і все затихли б. Але не тепер. Газети рясніли заголовками:
«Дружина помстилася коханці», «Підміна немовлят: жертви та винна», «Принцеса і безхатченко», «Чи понесе покарання винна?»
А може…
А може, — промайнуло, а потім закрутилося в голові, — може, ну його все?…
Може, та тітка мала рацію?
Та ні… Вона ж схожа на бабусю по батьковій лінії. Навіть двоюрідна тітка, баба Зіна, не раз казала, що Інна — вилита бабуся Клава.
— Ось ти де, — білявий хлопчак із великими очима кинув поруч велосипед і сів біля Інни. Це був Васько — сусід і найкращий товариш. Васько був їй ближчий за брата. Вона за нього всіх би порвала.
Коли Васькові було 3–4 роки, його мама — тітка Люда — часто приводила його до них. Інна, старша на чотири роки, доглядала за малим, поки Люда працювала.
Інна швидко зрозуміла, де і як «працює» тітка Люда. Але для дітей з двору це не було соромом — це просто було частиною їхнього життя.
Ні, ніхто тітку Люду не вихваляв. Але й не цурався.
— Втомилася, Людко? — питала якось не дуже п’яна мати Інни.
— Ага, натерла ноги, — сміялася тітка Люда.
— Та ну тебе, не треба мені деталей. Залиш малого й іди відпочинь.
— Добре. Там шоколадки, Інні — лялька, тобі — тканина на сукню, твоєму — платівку з Висоцьким.
— Навіщо витрачаєшся, Люда?
— Та ай, — махала рукою Люда, — ви ж мені Васька зберігаєте.
Батька Васько не знав. Люда жартома казала, що, мовляв, сантехнік Гаврилов — може, й він, але всі знали, що до такого вона б не опустилась.
Про Люду пліткували: мовляв, з іноземцями — за валюту. Бабці на лавках шепотілися, плювали крізь зуби, а потім мило віталися з нею: «Людочко, красунечко».
Тітка Люда носила бабцям шоколад, приносила дефіцитні речі, про які всі мріяли.
Наприклад, дріжджі по кілограму. У продажу — ніби є, а знайди! А ті, що вітринні — сухі, розсипаються. А Люда приносила свіжі, духмяні. Бабки дякували, лізли цілуватися, бігли ставити брагу, щоб потім гнати самогон і частувати всіх мужиків у дворі.
За очі — обзивали, кривилися, та наказували своїм Генам і Толікам не приводити додому ту б…
— Тебе мама кличе. Каже, всипле, якщо не прийдеш.
— Нехай спробує…
— Ін… Інна…
— Що? — дівчинка сіпнула плечем. Вона знала, про що хоче спитати Васько. Вона чекала цього питання й боялася відповісти. Інна боялася визнати сама собі, що це все — правда.
— Інна… Це… що кажуть… Це правда?
— Не знаю, Васько… Може, й правда.
— Але ж ти схожа на дядькову маму…
— І що? А ти от на Гаврилова схожий — це ж не означає, що ти його син, — грубо відповіла Інна.
— Краще б я був його сином, — після паузи сказав хлопець. — Тобі-то краще — у тебе аж дві пари батьків, а в мене лише мама…
Інна притягнула до себе розкуйовджену голову Васька, поцілувала його в пахучий від сонця потилицю, як справжня доросла.
— Та нічого, Васько… Прорвемось. Прийде час — і батько тебе знайде… Ну або мати — як у моєму випадку…
— Та ні, я свою маму люблю. Іншої не треба.
— Думаєш, мені це потрібно? — зітхнула Інна. — Я теж люблю Катьку, яка б вона не була, і Юрка… Вони мої батьки.
Наступного дня Інна все ж таки зважилась. Одягнувши свій найкращий одяг і натягнувши маску байдужості (вона цьому навчилася ще змалку), Інна вирушила за тією самою адресою…
Катька лежала з похмілля. Вона злякано дивилася на доньку:
— Куди? — її очі бігали. — До неї? Не пущу, ти ще неповнолітня!
Інна мовчки прибрала худу материнську руку з дверей і ступила за поріг.
— Ти моя донька, чуєш? Моя! Вони брешуть! Ти ж вилита баба Клава, Ііііночкооо, не йдииии, донечко… уууу…
Інна зупинилася. Потім різко повернулась.
— Мамо… Мам, що з тобою?
— Іннусю, — Катька цілувала їй руки, обличчя, — ти моя, чуєш? Навіть якщо це правда, і та скажена підмінила вас, мені не треба інша донька! Я тебе люблю. Ти моє сонце, моє життя, моє щастя… Та я тільки заради тебе тримаюсь на цьому світі, розумієш? Якщо ти підеш — мені більше нема за що жити.
Я ж мрію… мрію, як ти виростеш, вивчишся, і ми поїдемо звідси. Далеко. Я кину пити. Я буду все робити, працювати, піду куховарити… Ми поїдемо на північ разом.
Ти заміж вийдеш, а я з онуками сидітиму. Кину все — лише б бути з тобою поряд, донечко…
— Мамо… Мамцю… Що ти… Я… мені до школи треба… — бурмотіла Інна. — У мене практика… Я повернусь, мамо… Ну все, заспокойся…
Тим часом Лариса обмірковувала, як поговорити з дочкою — з Вірою.
— Вірочко, доню… Нам треба поговорити.
Віра підвела свої світлі очі в обрамленні чорних вій. Лариса з Дімою були кароокі.
— Мамо… Я знаю… Мені треба піти, так?
— Ку… куди? Доню? Куди тобі йти?
— Ну туди… до тих батьків…
— Віро… Що ти таке кажеш? Як ти можеш? Віра, ти — моя донька… Наша, моя і татова. Знаєш, що тато сказав? Що навіть якщо це правда — ти для нього одна єдина донька…
Але зрозумій і мене, дитино моя… Там… та, яку я носила дев’ять місяців під серцем, якій дала життя, і яку несправедливо відібрали від мене… Я не можу її покинути. Я хочу, щоб вона жила з нами… разом.
— Але так не вийде, мамо… Ти ж розумієш.
Лариса обійняла доньку, і вони стояли, пригорнувшись одна до одної, коли у двері тихо постукали.
На порозі стояла дівчина. Віра дивилася просто їй у вічі. Вона була її копією. Копією своєї мами… Лариси.
Дівчина дивилась у вічі Вірі.
— Катька…
— Заходь, Інно, — отямилася Лариса, звертаючись до дівчини. — Заходь. Це — Віра, моя… донька.
Вірочко, а це — Інна, моя… донька.
І Лариса розплакалась. Дівчата, мов уві сні, кинулися її втішати…
А потім був суд, і заголовки жовтої преси рясніли вигаданими подробицями.
Якщо Лариса не хотіла відпускати ні Вірочку, ні Інну, то Катя спокійно сприйняла зустріч із рідною донькою.
— Схожа на мене, — тихо сказала вона й відвернулася. — Пробач… У мене одна донька, і це не ти.
Каті не сподобалася ця тендітна, тиха дівчина. Було видно, що відмінниця і книгоманка. Занадто схожа на неї саму — на Катю.
Може, саме тому й не сподобалась — бо була дуже схожою на неї, на ту Катю, яка колись була ніжною, довірливою, сиротою з інтернату, що повірила у велике кохання Юрка…
Юрко, пещений бабусею й мамою, був інтелігентним хлопцем, що також нічого не тямив у житті…
Вони спились разом — швидко й непомітно. Усі мрії пішли прахом. Юрко якось отримав диплом, а Катя не змогла втриматись — почала підпивати…
Померли бабуся і мама Юрка, тітка вийшла заміж за вдівця…
— І таку ж народила… Чого ще було чекати? — злісно думала жінка, не розуміючи, на кого злиться: на себе? На цю крихку дівчинку? На життя?
Катя душі не чула в Інні — у своїй доньці. Вона бачила, що дівчина росте з характером, що вона — інша, і сподівалась, що в доньки все вийде… не так, як у неї — в Каті…
А виявилось — навіть нормальну дитину народити не змогла. Ще одну недороблену… — гірко подумала вона.
— Я їй не сподобалась, — зітхає Вірочка. Дівчата на диво здружилися: Інна приїжджала до Лариси з Вірою в село, влітку вони багато часу проводили у щойно придбаному будинку. Мамо́ю вона Ларису не називала, та й узагалі ніяк її не називала, зате Діму чомусь одразу прийняла — в обох були сильні характери.
— Здоров, батьку, — так віталася Інна. Діма спочатку з осторогою ставився до нової доньки, а потім почав посміхатись і міцно тис їй руку.
Вірі він сказав, щоб не хвилювалася:
— Ти моя донька, чуєш? Моя і мами. Все. Жодних «якби». Спочатку, так, дурив, не визнавав. Пробач.
— Батько у нас не молодий, — прямо каже Інна Вірі.
— Так, він старший за маму на двадцять років. Його дружина, тьотя Маша, молодша за нього на п’ятнадцять.
— Як усе заплутано… А Наталя, та, що нас поміняла — хто вона?
— Дружина, — зітхає Віра. — Перша. У них не було дітей, тато зустрів маму… Знаєш, він чесно зізнався, і мама підтвердила — він не був закоханий у маму. Просто молода дівчина, а він дуже хотів дітей, був готовий на все. Мама завагітніла, а потім… потім він зустрів тьотю Машу й закохався по-справжньому.
І от уяви: є дружина, з якою він багато років разом; є коханка — це наша мама, яка чекає на дитину; і є кохана жінка — тьотя Маша.
Він пішов до мами. Тьотя Маша розірвала з ним усі зв’язки. Тьотя Наталя… тьотя Наталя тихо почала божеволіти. Спочатку цього ніхто не помічав.
Пашка, наш брат, народився в тьоті Маші недоношеним — мабуть, від нервів. Ну і хтось щось сказав татові… Він не повірив. А потім він пішов від нашої мами — назавжди.
Коли тьотя Наталя зробила те, що зробила, він уже жив із тьотею Машею і возив Пашку по лікарнях.
Він допомагав нам, усе життя допомагає.
— А чому мама не вийшла заміж?
Віра знизує плечима:
— Мабуть, усе життя кохала тата… я так думаю.
Суд постановив повернути дітей біологічним батькам, і на цьому все — справу намагалися зам’яти.
Інна жила на два будинки. Віра поступово звикала до думки, що в неї є сестра. А Інна звикала до того, що в неї дві мами. Катя Віру так і не прийняла. Зате Юрко прийняв — він навіть пити став менше, а потім і зовсім кинув.
Одного разу Інна знайшла Катьку на підлозі, у власних нечистотах.
— Катько, ти що, знов нажлуктилася?
Мати не реагувала. Інна злякалася і покликала тьотю Люду. Та викликала «швидку».
Вони приїхали до лікарні до Катьки — Вероніка й Лариса. Інна не відходила від матері ні на крок, сварилася з лікарями й повторювала, що ніхто не посміє відірвати її від мами.
— Ви хто пацієнтці? — втомлено запитала медсестра у Лариси.
— Я… ніхто. Це її донька.
— Ще одна? Там уже є дочка…
— Ще одна, — зітхнула Лариса.
— Постривайте… Ви ж ті самі… Про вас писали…
— Так.
— Проходьте, — махнула рукою медсестра, але затримала Ларису за рукав і прошепотіла їй на вухо: — Їй недовго лишилося… печінка…
Катя лежала бліда, витягнута, здавалося навіть, що стала трохи вищою — подумала Віра, згадавши її такою, якою бачила востаннє.
Жінка тихо посміхнулась.
Лариса відповіла їй обнадійливою усмішкою.
Інна взяла Ларису за руку, і вони вийшли…
— Вірочка… Віро… Пробач, дівчинко…
Віра підійшла ближче до тієї, хто дала їй життя, але так і не стала рідною.
— І ви мене пробачте…
— Та за що тебе… Ти б у мене загинула, у нас із Юрком… Ми не годились для батьківства, пробач…
***
Після смерті Каті Інна переїхала до Лариси з Вірою.
Повільно, але вона звикла до Лариси, почала називати її мамою. Відтанула…
Дівчата закінчили школу. Завжди поруч були два тати — тато Діма й тато Юра. І, звісно ж, мама Лариса.
— Юр… Тату, щось ти зачастив, — казала Інна, дивлячись в сині очі Юрка й жартома погрожуючи кулаком. Вона такого Юрка ще не бачила — акуратно поголений, у новому спортивному костюмі, приємно пахне.
— Та я… це… доню… Вірі з математикою допомагав. Ти ж у мене розумничка…
— Чуєш, розумнику… образиш маму — в землю вкопаю.
— Та я ж…
— Ладно, залицяльник… Квіти знову дарував?
— Ага, — ніяково усміхається.
— Ой, не можу… Запросив би вже її в музей, чи що…
***
Вони почали жити разом. Вирішили спробувати — Лариса і Юра. І… вийшло. Тепер уже правнучку допомагають няньчити — Верина дочка, Катруся, вийшла заміж і народила сина.
У Інни ще маленькі дітки — вона пізно вийшла заміж і народила.
Дівчата завжди залишались поруч.
Одного разу до Інни в соцмережі почав активно додаватись у друзі якийсь швед — Вільям Ларсон.
— Інко, ти що, блін, це ж я — Васько…
Інна зраділа, дізнавшись, що в її загубленого в дев’яностих друга все добре: тато таки був — жив у Швеції. Він забрав Васька до себе, допоміг і його мамі. Отак от…
