Голодна дівчинка з притулку

— Знову ти? — запитав Іван Петрович, пекар, помітивши дівчинку. Іван Петрович був уже у віці, із сивиною.

Дівчинка стояла, як вкопана. Її погляд привернули свіжі золотисті булочки на прилавку.

Анна подивилася на пекаря, глибоко зітхнула і кивнула йому.

— Я… просто дивлюся, — відповіла вона тихо.

Іван Петрович розумів, що дівчинка вихована, але просто соромиться щось сказати.

— Мрієш про булочки, так? — із легкою посмішкою запитав пекар. — Чи, може, хочеш навчитися їх пекти?

Дівчинка почервоніла й опустила голову, не знаючи, що відповісти.

Анна була з дитячого будинку й дорогою зі школи часто проходила повз цю пекарню. Усе всередині пекарні було для неї чужим, але водночас здавалося дуже рідним. Вона мріяла опинитися по той бік прилавку, як Іван Петрович.

Щодня вона проходила повз цю пекарню, і аромат свіжих булочок зігрівав їй душу. Підходячи до прилавку, Анна не могла відірватися від перегляду різної випічки. І не тому, що була голодна, а через її красу. Їй подобалося те, що робив Іван Петрович.

В один із таких днів у Аньки був поганий настрій, і вона наважилася заговорити з пекарем:

— Добрий день, — її голос прозвучав так тихо, що Іван Петрович ледве почув її.

Він здивувався, побачивши дівчинку. Зазвичай вона стояла на вулиці, а тут наважилася зайти всередину.

— А, це ти, — Іван Петрович помітив дівчинку. — Я ж знав, що ти рано чи пізно заглянеш. Чого прийшла?

Анна теребила край свого старого пальта, але з кожною секундою її хвилювання зростали:

— Я… я просто хотіла подивитися.

Пекар усміхнувся, підсунувши до неї кошик із щойно спеченими булочками. Тихо сказав:

— Давай, бери. На мене не дивись, бери.

Анна не розуміла, що відбувається. У дитячому будинку ніхто просто так навіть хліба не роздавав.

— Але… я не можу, — пробурмотіла вона, відчуваючи клубок у горлі.

— Та годі тобі. Пригощайся. Я можу й інші зробити, якщо ці не подобаються, спеціально для тебе, мені не шкода, — сказав Іван Петрович, простягнувши свіжий пиріжок із повидлом.

Поборівши незручність, Анька взяла пиріжок і почала його їсти просто на місці, навіть нічого не сказавши. У її очах були радість і здивування.

Аня продовжувала приходити до цієї пекарні. Вона все більше часу проводила там, але не з метою поїсти, а щоб дізнатися процес приготування випічки. Вона мріяла стати пекарем.

— Заходь уже. Мий руки й гайда за мною, — сказав Іван Петрович одного разу й зник за дверима, що вели на кухню.

— Справді? — Анна не могла повірити його словам.

— Звісно, справді. Ходімо. Я покажу тобі. Ти ж хочеш дізнатися, як це робиться, — сказав він із посмішкою.

Вона увійшла в ті двері. Навколо все здавалося таким великим. Скрізь стояли мішки з борошном, великі ємності й різні інструменти.

Іван Петрович розповів їй про види тіста, температуру печі, секрети замішування. Спочатку вона лише спостерігала. Але через кілька днів, дивлячись, як Іван працює, почала повторювати його рухи. Спочатку це були прості завдання: формувати булочки, розкатувати тісто. З часом Іван навчив її робити пироги й булочки з начинкою.

Коли Аня відчувала на своїх руках тісто, вона забувала про свої проблеми в школі й хвилювання. Їй подобалося проводити час із Іваном Петровичем, замішуючи тісто й ліплячи пиріжки.

Одного разу, затримавшись у пекарні, Аня запізнилася на вечерю в дитячий будинок. На порозі її зустрів директор:

— Ти знову весь час у цій пекарні проводила? — суворо запитав він.

— Я просто… — почала вона, але директор перебив її:

— Ти зобов’язана бути в дитячому будинку після школи. Тепер без мого дозволу туди ні ногою.

Ані стало дуже сумно від цих слів, адже пекарня була єдиним місцем, де вона могла з радістю проводити час після школи. А потім знову поверталася в похмурі й обшарпані стіни притулку, де жила. Директор перекреслив її єдину радість.

Аня не приходила в пекарню майже місяць. Іван Петрович сильно хвилювався й думав, чи не захворіла вона. Або, може, її удочерили. Але в такому разі вона б усе одно прийшла попрощатися. Різні думки не давали йому спокою, адже Аня стала йому як рідна внучка. Своїх дітей у нього не було, і до зустрічі з нею пекарня була його єдиною відрадою в житті.

Одного дня, побачивши знайомий силует, він вибіг із пекарні:

— Аня, постривай! — гукнув Іван Петрович.

— Що сталося? Чому ти не приходиш? — стривожено запитав він.

— Мене… мене… мене директор насварив, — заїкаючись і зі сльозами на очах, промовила Аня. — Мені не можна запізнюватися, а то знову будуть сварити. Прощавайте.

Іван Петрович застиг у ступорі, не розуміючи, що поганого в тому, що дитина проводить час у пекарні, вчиться ремеслу. Він не знав, що робити.

Кілька днів подумавши, Іван Петрович прийшов до дитячого будинку й попрямував до кабінету директора. Він показав записи з камер, як Аня працювала в пекарні, як вона раділа першому вдалому пиріжку, зробленому власноруч. Іван Петрович переконував директора дозволити Ані відвідувати пекарню, щоб вона вчилася ремеслу, яке їй подобалося. Він додав, що на різні свята Аня могла б допомагати кухарям дитячого будинку й пекти смачні страви.

Після тривалих уговорів і перегляду записів, переконавшись, що Аня дійсно вчиться випічці, директор дав дозвіл проводити там вільний час після школи. Він пояснив, що переживав, аби дівчинку не використали, адже в неї навіть родичів немає.

У пекарні Аня почувалася потрібною й упевненою. Вона поступово оволодівала різними тонкощами ремесла.

Іван Петрович став для Ані не лише наставником, а й справжнім другом.

Одного разу Аня залишилася в пекарні до пізна, допомагаючи Івану Петровичу прибирати перед закриттям. Іван бачив тривогу на обличчі дівчинки й відчував, що щось не так.

— Аня, що сталося? Чому ти сумуєш? — запитав він.

— Іван Петрович, навіть не знаю, як сказати… Можна я залишуся тут ночувати? Я хочу втекти з притулку, — відповіла дівчинка, трохи заїкаючись від хвилювання.

— Чому ти хочеш утекти? — здивувався він.

— Розумієте, наді мною всі сміються, що я не граюся з іншими дітьми. Мене не люблять, не дають спокою. У школі діти зі мною дружать, а в притулку всі якісь злі… Я їх боюся, — відповіла вона, сівши в куточок.

— Я поговорю з директором, не хвилюйся. Уже пізно, давай я тебе проведу. Інакше директор знову буде сваритися й може заборонити повертатися сюди. А якщо ти втечеш, у мене можуть бути проблеми. Подумають, що це я тебе сховав. Я щось придумаю, — Іван Петрович обійняв дівчинку, взяв за руку й провів до дитячого будинку.

Директор вислухав Івана Петровича й не став сварити Аню за те, що вона повернулася пізно, але попросив більше так не робити.

Аня продовжувала ходити в пекарню й навчатися, але з часом її запал поступово згасав. Вона вже не так захоплювалася випічкою, як раніше. Іван Петрович розумів, що стосунки всередині дитячого будинку заважають їй.

— Аня, вийди з класу, тебе там чекають, — раптом сказала вчителька в школі, отримавши СМС на телефон.

За дверима стояла вихователька з дитячого будинку.

— Ходімо зі мною, на сьогодні навчальний день закінчено, — сказала жінка й узяла Аню за руку.

Вийшовши зі школи, Аня побачила Івана Петровича, який стояв на розі.

— Ти нічого не хочеш сказати, Аню? — суворо запитала вихователька, підходячи до Івана Петровича.

Серце дівчинки закалатало швидше. Вона не розуміла, що від неї хочуть. «Невже він усім розповів, що я скаржилася на дітей? І що тепер зі мною буде?» — думки вихором проносилися в її голові.

— Мовчиш, так? А мені ось є що тобі сказати, дитино, — сказала вихователька.

Потім її голос несподівано змінився на теплий і усміхнений:

— Вітаю! Ось що я тобі можу сказати. Тепер у тебе буде свій дім.

— Ну, привіт, доню, — промовив Іван Петрович, стоячи поруч.

Іван Петрович оформив усі документи для опікунства. Його житлова площа й дохід дозволяли це зробити, незважаючи на вік чоловіка. Аня зростала й продовжувала займатися улюбленою справою. Через кілька років ця пекарня стала дуже відомою в місті, а Анна допомогла розкрутити її через рекламу.

Двічі на місяць, на вихідних, Анна відвідувала свій дитячий будинок із майстер-класами для дітей, навчаючи їх простим рецептам і показуючи на власному прикладі, що за стінами притулку на них чекає зовсім інше життя.