— Ну що, сину, розповідай, як там у місті? — мати клопоталася біля плити, раз у раз додаючи в тарілку гарячі пиріжки.
Микита усміхнувся, дивлячись на її сиву маківку. Усе та ж — вічно в русі, вічно в турботах. Лише зморшок додалося, та спина трохи більше зігнулася.
— Та помалу, мамо. Ремонт ось нарешті завершили.
— І як вийшло? — вона сіла поруч, витираючи руки об фартух.
— Світка моя — молодець. Сама шпалери вибирала, сама клеїла. Я лише зі стелями допомагав та проводку міняв.
— Ох, хороша вона у тебе…
— Хороша, — кивнув Микита. — Тільки втомлюється сильно. У неї в школі навантаження велике, а тут ще цей ремонт.
За вікном мукала сусідська корова, пахло свіжоскошеною травою і маминими пирогами. Усе як у дитинстві — тільки сам він уже інший. Міський.
— Мамо, давай я хоч паркан підправлю, поки тут. А то зовсім похилився.
— Та годі, сину, навіщо вже там.
— Ні, треба. І в сараї дах підлатаю — тече ж, мабуть?
— Тече, — зітхнула мати. — Усе руки не доходять когось викликати.
Увесь день провозився по господарству. Паркан підправив, дах залатав, навіть грядки прополов — мати все голосила, що не треба, що сама впорається. Але як вона впорається? Зовсім сама ж.
Увечері, вмившись після роботи, пішов до магазину по хліб. Біля ганку сільмагу теревенили місцеві бабусі:
— Знову цей пес біля зупинки сидить.
— Котрий день уже?
— Та вже місяць. З того часу, як господар у місто поїхав.
Великий рудий пес справді сидів біля зупинки. Підіймав голову на шум мотора, вдивлявся у вікна автобуса, що під’їжджав, і опускав морду, коли той від’їжджав.
Місцеві вже звикли:
— А, це Рижик господаря чекає.
— Дурник, не розуміє, що ніхто не повернеться.
— Так, вже ця собача вірність.
Микита став спостерігати за ним. Щось у цьому псові зачіпало душу — може, погляд, сповнений надії, може, та вперта вірність, з якою він чекав.
— Чий це пес? — запитав якось у баби Клави, місцевої старожительки.
— Та Вітькін! — сплеснула руками стара. — Він же до доньки в місто перебрався. А собаку тут залишив. — вона махнула рукою. — Тепер ось чекає, дурненький.
Щось обірвалося всередині. Микита добре пам’ятав того Вітька — вічно п’яний, вічно всім винен. У карти програвався, дружину довів до того, що втекла. І собаку, мабуть, по п’янці завів — модно ж було одночасно лабрадорів тримати.
Мерзота ти, Вітьок. Рідкісна мерзота.
Наступного дня Микита приніс до зупинки їжу. Рижик спочатку насторожився, але потім підійшов. Їв жадібно, але акуратно — видно було, що домашній, вихований. І така туга стояла в карих очах.
Повернувшись до матері, він довго стояв на ґанку в роздумах.
— Заберу, — вирішив Микита, сам не помітив, як вимовив це вголос.
— Кого забереш? — мати якраз вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.
— Собаку, мамо. Ну цього, Рижика із зупинки.
— Що?! — фартух полетів на перила. — Ти при своєму розумі, сину? Яка собака? У вас же квартира! Тільки ремонт зробили!
Микита зітхнув. Він знав, що буде непросто.
— Мам, ну я не можу його тут залишити. Пропаде ж.
— А Світлана твоя що скаже? — мати вперлася руками в боки. — Ти з нею хоч порадився?
— Та вона любить собак.
— Любити-то любить, а як прибирати за ним? Як гуляти? Ви ж обидва цілими днями на роботі!
Вона сіла на сходинки, похитала головою:
— Ти завжди такий був… Трохи що – відразу у вир із головою. Пам’ятаєш, як кошеня у п’ятому класі притягнув? А сам через тиждень у лікарню з запаленням легенів загримів. Хто з ним возився? Я!
— Мам, але ж я вже не в п’ятому класі.
— А все такий самий! — у серцях сплеснула вона руками. — Вічно когось рятуєш… А про себе подумав? Про дружину? Це ж відповідальність!
— А залишити його – не відповідальність? — тихо запитав Микита. — От як Вітька – взяв погратися і викинув? Це правильно, по-твоєму?
Мати замовкла. Довго дивилася кудись у далечінь, перебираючи край фартуха.
— Ну гаразд, — нарешті зітхнула вона. — Роби, як знаєш. Тільки…
— Що?
— Світлані подзвони. Просто зараз. Щоб потім не казала, що ти її перед фактом поставив.
Микита і справді подзвонив. Але одразу сказати, що забирає собаку, поки не наважився. Вирішив підготувати дружину поступово. А це означало, що тільки й розповів про бідного пса, якого покинув господар.
Але виявилося, не так-то просто і забрати собаку. Біля похиленого паркану Вітькіного будинку його зустріла мати — опухла, з мутними очима:
— Чого треба?
— По собаку прийшов.
— А-а-а, — протягнула вона, примружившись. — П’ятсот гривень — і забирай.
— Ви ж його навіть не годуєте! — обурився Микита.
— А нам самим їсти нічого! — виліз звідкись Вітькін братець, такий самий пом’ятий. — Тисячу давай — або йди звідси!
Господи, та вони його як річ. Як старий диван на продаж виставили.
Довелося набрати номер дільничного.
— Петрович? Це Микита Воронин. Пам’ятаєш, у школі…
— А, Воронин! Як не пам’ятати — вічно когось захищав, із Вітькою через це часто бився.
— Ось знову з Вітькою проблема. Точніше, з його собакою.
Дільничний приїхав за двадцять хвилин. Зупинив уазик біля похиленого паркану, окинув поглядом заросле подвір’я:
— М-да. Все гірше й гірше у них тут.
Рижик, побачивши людину у формі, притиснув вуха й почав відступати. Петрович присів навпочіпки, простягнув руку:
— Ну-ну, друже, не бійся. Не ображали тебе тут?
Пес обережно наблизився, обнюхав руку. Хвіст трохи здригнувся — видно, упізнав свого.
— Товаришу дільничний! — з будинку вибрався Вітькін брат, намагаючись зобразити тверезу ходу. — А ми тут це, культурно відпочиваємо.
— Бачу я ваш відпочинок, — зморщився Петрович. — Де мамаша?
— Зараз покличу! Мамко, тут дільничний!
На ґанок вилізла мати Вітьки, кутаючись у драний халат:
— Чого знову? Ми нічого.
— Та все ви! — раптом гаркнув Петрович. І таким голосом, що навіть Рижик здригнувся. — Ваш син собаку покинув — стаття 89 КК України. Самогон женете — ще стаття. А судячи з запаху з сараю, там у вас ще багато цікавого знайдеться. Будемо протокол складати?
Мати зблідла:
— Який протокол, Петрович? Ми ж сусіди.
— Ось і я кажу — сусіди. То, може, по-сусідськи вирішимо? Собаку віддасте — і розійдемося.
Брат рвонувся було щось сказати, але мати ткнула його в бік:
— Забирайте.
— Розписку напишіть, що претензій не матимете.
Петрович дістав блокнот і простягнув господині:
— І підпишіться.
Уже в машині Микита запитав:
— А якби не погодилися?
— Та куди б вони поділися, — хмикнув дільничний. — У них там такий букет статей. Але головне — вони собаку як майно сприймають. А майном торгувати вміють.
Він обернувся до Рижика на задньому сидінні:
— Ну що, боєць, додому? До нового господаря?
Пес тихенько заскулив і лизнув простягнуту руку. То чи дякував, то чи запитував — правда додому?
Додому в місто їхали мовчки. Микита зрідка поглядав у дзеркало заднього виду — Рижик лежав, поклавши морду на лапи, і уважно стежив за дорогою. Не скиглив, не метався — ніби розумів, що його везуть у нове життя.
— Світка мене вб’є, — пробурмотів Микита, набираючи номер дружини.
— Ти де? — почувся в трубці рідний голос.
— Та це, додому їду. І не один.
— Господи, тільки не кажи, що.
— Так, — видихнув він. — Собаку везу.
У трубці повисла тиша.
— Ту саму? Зупинки?
— Ага.
— Дурень ти, Микита, — у голосі дружини чулося схлипування. — Такий дурень. Я тебе люблю.
Вдома Рижик першим ділом обійшов усю квартиру, обнюхуючи кожен куточок. Зупинився біля новенького дивана, запитливо глянув на господарів.
— Тільки не на диван! — жартома погрозила пальцем Світлана.
Пес зітхнув і ліг на килимку. Через п’ять хвилин на тому ж килимку сиділа Світлана, обіймаючи руду шию і примовляючи:
— Хто у нас такий розумний? Хто такий гарний?
Засинаючи ввечері, Микита відчував, як ворушиться у ногах тепле кошлате тіло. Все-таки дозволили на ліжко — куди подітися.
За тиждень зателефонувала мати:
— Вітька об’явився! Кажуть, із дочкою не ужився, квартиру продав. Тепер тут шастає, про собаку питає.
Микита похолов:
— І що?
— Та нічого! — фиркнула мати. — Петрович йому популярно пояснив, що буде, якщо права качати почне. Та які права? Покинув тварину — усі права втратив.
У трубці помовчали.
— Сину?
— Так, мамо?
— А привези його якось… Рижика-то. Я тут кашу варю, кісток набрала. Та й скучила вже.
Микита усміхнувся:
— Обов’язково, мам. На вихідних приїдемо.
А Рижик, ніби зрозумівши, про що йдеться, підійшов і поклав голову на коліна.
Смачний рулет з оселедцем і лавашем: проста закуска, що підкорить гостей