У трикімнатній квартирі в одному зі спальних районів Києва панувала святкова атмосфера — гірлянди на вікнах, прикрашена ялинка, запах кориці й мандаринів. Оля планувала провести новорічні дні спокійно та затишно — з чоловіком Сашком і трирічною донькою Сонею. Вона мріяла про тихі сімейні вечори, перегляд старих фільмів і прогулянки засніженими вулицями.
Але все пішло зовсім не так, як уявлялось.
1 січня на порозі їхньої квартири з’явилися гості. Спочатку прийшли свекруха і свекор. З ними була молодша сестра Сашка — Леся, її чоловік Ігор і двоє дітей — п’ятирічний Ваня й восьмирічний Мишко.
— Ми ненадовго! — усміхнулась Леся, знімаючи чоботи й заштовхуючи перед собою валізу на колесах. — Хотіли побачитись на свята, бо коли ще випаде нагода?
Оля розгублено усміхнулась, намагаючись приховати своє замішання. Звісно, родина — це добре. Звісно, вони рідко бачаться. Звісно, вона рада гостям. Але разом з ними до хати увірвався цілий ураган безладу…
Спочатку Оля намагалась бути гостинною. Свекруха Наталія Петрівна, як завжди, почала розповідати про свої хвороби, скаржитись на лікарів і жалітись, що в столиці медицина мала б бути кращою. Свекор Юрій Васильович розвалився на дивані й увімкнув телевізор, попросивши чашку чаю.
Племінники — галасливі й невгамовні — одразу взялись досліджувати квартиру. Вони знайшли іграшки Соні, яка з побоюванням визирала з-за маминої спідниці. Молодший Ваня впустив її улюблену ляльку, а старший Мишко тут же розібрав конструктор на дрібні частинки.
— Це моє! — пискнула Соня.
— Діти, не сваріться, — ліниво кинула Леся, навіть не відірвавши погляду від телефона.
Увесь день пройшов у метушні. Оля накривала на стіл, мила посуд, намагалась встежити за дітьми, які то перекидали склянки з компотом, то стрибали на дивані. Сашко спершу намагався допомогти, але швидко сів дивитись телевізор разом із батьком.
— Олю, навіщо стільки готувати? — прошепотів він, проходячи повз кухню. — Вони ж скоро поїдуть.
— Ну поки що ж вони тут, — зітхнула дружина, витираючи піт з чола.
Наступного дня гості остаточно «оселилися» у квартирі. Юрій Васильович зранку врубив телевізор на повну гучність, Наталія Петрівна командувала Олею на кухні, розказуючи, як правильно варити борщ. Племінники знайшли Сонін набір фломастерів і почали малювати просто на шпалерах у спальні.
— Ну чого ти так переймаєшся? — сказала Леся, побачивши похмуре обличчя Олі. — Діти ж творчі, їм треба самовиражатись!
До вечора Оля так втомилась, що ледве стояла на ногах. Вона лежала на ліжку, слухаючи, як за стіною Мишко ганяє машинку, а свекор обговорює футбол із Сашком. Жалість до цих людей — галасливих, виснажливих, але по-своєму нещасних — боролася в ній із наростаючим роздратуванням.
— Потерплю, — прошепотіла вона. — Це ж лише на пару днів…
Але глибоко всередині Оля вже знала: вони не поїдуть так скоро.
На п’ятий день гості все ще були тут. Їхня обіцянка «ненадовго» розтанула, як тогорічний сніг. У квартирі панував хаос. Святкові гірлянди поблякли, ялинка осипалась, атмосфера все більше нагадувала вокзал у годину пік.
Племінники Мишко й Ваня перетворили вітальню на ігрову зону. Вони голосно сварились, ганяли коридором із машинками, залишаючи за собою розгардіяш. Розмальовані шпалери в спальні, розкидані іграшки Соні, плями соку на килимі.
— Дивіться, що я знайшов! — горлав Мишко, витягуючи зі шафи старі фотоальбоми.
Оля спробувала пояснити дітям, що це не іграшки, але її слова потонули в загальному галасі. Вона все більше відчувала себе чужою у власному домі.
Свекруха, сидячи за столом, пила чай і безперервно коментувала все довкола.
— Олечко, навіщо ти стільки солі в суп насипала? Це ж шкідливо для серця, знаєш?
— Треба було спочатку овочі потушкувати, а вже потім м’ясо. Ну хто ж так готує? — додав Юрій Васильович, відкушуючи шматок пирога.
Сашко, як завжди, мовчав. Він сидів поряд із батьком, удаючи, що нічого не чує.
— Сашко, може, ти хоч щось скажеш? — прошепотіла Оля йому на вухо.
— Та не переймайся ти так. Вони ж скоро поїдуть, — пробурмотів він, навіть не відриваючи погляду від телевізора.
До вечора напруга сягнула піка. Оля зайшла на кухню, щоб трохи перепочити, й побачила гору брудного посуду. Тарілки, чашки, ложки — все навалене в раковині. До того ж на столі стояла розбита кружка, яку хтось просто залишив, не прибравши.
Вона відчула, як у ній щось здригнулось.
— Невже ніхто з них не бачить, що тут коїться? — прошепотіла вона, дивлячись на безлад.
У цей момент на кухню забіг Ваня. Він був увесь у шоколаді — від маківки до п’ят — і тримав у руках відкриту коробку з цукерками.
— Тьотя Олю, а де серветки? — голосно спитав він.
Оля заплющила очі й ледве стрималась, щоб не зірватись на крик.
Пізніше, за вечерею, діти знову залишили свої тарілки на столі, а Леся байдужим тоном кинула:
— Олю, прибереш потім, добре? Покажи мені краще, як у тебе фільми на ноуті вмикати.
Це прозвучало так, наче вона й не сумнівалась, що все саме так і буде.
Оля підвела очі на чоловіка, сподіваючись хоч на якусь підтримку, але Сашко лише ніяково знизав плечима.
Тієї ночі Оля не могла заснути. Вона втупилась у стелю й відчувала, як тривога стискає її зсередини. Її дім перетворився на поле бою, але в цій битві вона була одна.
— Я не витримаю ще один день, — прошепотіла вона у темряві.
Вона ще не знала, що робити, але чітко розуміла: далі так бути не може.
Наступного ранку Оля прокинулась із твердим наміром. Її руки тремтіли, і всередині все стискалось від хвилювання, але вона знала — мовчати більше не можна.
Сніданок почався, як завжди, з хаосу. Юрій Васильович сів за стіл і одразу потягнувся до пульта від телевізора. Наталія Петрівна знову почала розповідати про свої хвороби, вкотре попросивши Олю зварити їй «спеціальний дієтичний суп».
— Олю, а можна щось свіженьке до чаю спекти? Цей пиріг вже трохи сухий.
На кухні гриміло — Леся шукала сковорідку, бо вирішила посмажити дітям млинці. Племінники радо відклали кашу й носились коридором із машинками, які гучно гуділи.
— Заспокойтесь, будь ласка! — крикнула Оля, але її голос потонув у загальному галасі.
У цей момент Ваня вбіг на кухню, перекинув табурет, схопив зі столу ложку й кинув її на підлогу. Жоден дорослий не звернув на це уваги.
— Тьотя Олю, ти ж у нас найкраща, прибереш? — хихотнув він і побіг назад у кімнату.
У Олі щось обірвалось. Вона різко встала з-за столу, гупнула долонею по стільниці — і всі вмить замовкли.
— Слухайте сюди, «панство»! — її голос пролунав так гучно, що Леся ледь не впустила сковорідку. — Всі, хто наївся, марш на кухню мити за собою посуд!
Свекруха підняла брови — ніби не повірила своїм вухам.
— Олю, ти що таке кажеш? Ми ж гості…
— Ви не гості, — перебила її Оля, відчуваючи, як ізсередини підіймається сила. — Ви тут майже тиждень. Це мій дім, а не готель, і я не ваша прислуга. Хочете залишитись — поважайте мій простір.
Повисла напружена тиша. Юрій Васильович відклав пульт і, насуплений, подивився на Олю.
— Це що, ультиматум?
— Це не ультиматум. Це — правило дому, — твердо відповіла вона. — Мені потрібна допомога. І, до речі, діти теж можуть прибирати за собою.
Леся спробувала втрутитись:
— Олю, ну вони ж малі! Що з них узяти?
— Леся, я бачу, як вони чудово все трощать. Значить, прибрати після себе — теж зможуть.
Сашко, який увесь цей час мовчав, раптом підвівся з-за столу.
— Оля має рацію, — сказав він, кинувши погляд на розгублених батьків. — Мамо, тату, ви могли б хоч трохи допомогти. Ви навіть не уявляєте, як їй важко.
Наталія Петрівна вже відкрила рота, щоб щось заперечити, але потім раптом замовкла, ніби передумала.
— Гаразд, гаразд, чого ти кип’ятишся, — пробурмотів Юрій Васильович, неохоче встаючи з дивана. — Давайте сюди посуд, раз уже так.
Леся мовчки підняла Ваню та Мишка, відправивши їх у кімнату збирати іграшки. Її чоловік Ігор пішов на кухню й почав повільно складати брудні тарілки в раковину.
Оля стояла й спостерігала за тим, що відбувалося. Серце калатало, але всередині ставало легше. Вона зрозуміла, що впоралась.
Коли гості нарешті поїхали, Сашко обійняв її та сказав:
— Ти молодець. Пробач, що не підтримав тебе відразу.
Оля усміхнулась і з полегшенням зітхнула. Ці свята стали для неї справжнім випробуванням, але вона пройшла його — зрозумівши, що може захистити свої кордони й зберегти родину.
І це було краще за будь-яке новорічне диво.
Квартира нарешті спорожніла. Після тижня хаосу, гуркоту й нескінченного галасу тиша здавалася майже лячною. Оля стояла посеред вітальні, дивлячись на наслідки нещодавнього «вторгнення». Розмальовані стіни, плями на килимі, зламані іграшки. Навіть ялинка, яка ще тиждень тому сяяла вогниками, тепер виглядала втомленою, осипаною і забутою.
Оля опустилася на диван, відчуваючи, як втома накриває з головою. Сашко зайшов у кімнату, глянув на дружину й, трохи винувато, сів поруч.
— Олю, я… — він зам’явся, не знаючи, з чого почати.
— Не треба, Сашко, — втомлено сказала вона, піднявши руку. — Я не злюсь. Просто хочу побути в тиші.
— Ти мала рацію, — все ж сказав він. — Я був сліпим. Звик думати, що це нормально — що рідня так поводиться. Але я мав тебе підтримати раніше.
Оля повернула до нього обличчя. Її очі досі палали тим внутрішнім вогнем, який вона знайшла в собі того ранку на кухні.
— Так, мав, — спокійно відповіла вона. — Але тепер я знаю, що можу впоратися й сама.
Сашко опустив погляд, але всміхнувся.
— Дякую, що ти така сильна. І вибач.
Вони кілька хвилин сиділи мовчки. Потім Сашко раптом підвівся.
— Давай поїдемо кудись? — запропонував він.
Оля здивовано глянула на нього.
— Куди?
— Куди завгодно. На пару днів. Соню залишимо в моєї тітки — їй буде весело. А ми виберемось із міста, просто погуляємо, подихаємо морозним повітрям.
Оля хотіла сказати, що це безглуздо. Хотіла нагадати, що у квартирі треба прибирати, що потрібно прати, приводити все до ладу. Але замість цього раптом відчула, як щось тепле наповнює її серце.
— Гаразд, — сказала вона, усміхнувшись.
Наступного дня вони поїхали за місто. Подалі від галасу, напруження й родинних драм. Вони гуляли лісом, катались на санчатах з невеликої гірки, їли гарячі булочки в місцевій пекарні. Оля відчувала, як її тіло й розум розслабляються, як минає напруга, що накопичилась за свята.
Коли вони повернулись додому, квартира зустріла їх тишею й затишком. Виявилось, що поки їх не було, Сашко викликав клінінгову службу. Оля відчула спокій і вдячність. Вона подивилась на Сашка, який мовчки розставляв сумки при вході, і зрозуміла: цей Новий рік змінив не лише її, а й усю їхню родину.
Вони стали ближчими.
Тепер вона знала: вона може й повинна захищати свої кордони. А Сашко — зрозумів, що його завдання — бути поруч і підтримувати.
І це було найголовніше.
Коли ти встигла такою стати? – кричав він на Олену. – Тобі для брата шматка хліба шкода — дожилися!