П’ятнадцять років разом. Ірина поправила скатертину на святковому столі й оглянула вітальню. Скляна ваза з трояндами стояла в центрі, фотографії в рамках — на камінній полиці. Фото Андрія з сином на риболовлі, їхній спільний портрет на тлі моря, донька у випускній сукні. Усмішки, обійми, погляди.
— Ну, все готово? — Андрій зайшов у кімнату, на ходу застібаючи сорочку. — Гості скоро будуть.
— Так, залишилося тільки дістати шампанське.
На їхній ювілей зібралися майже всі друзі. Хтось вітав, хтось жартував про секрет довгого сімейного життя. «Поділіться рецептом!» — сміялася подруга Лена, яка нещодавно розлучилася з чоловіком.
— Просто нам пощастило, — усміхався Андрій, обіймаючи Ірину за плечі. — Якось зустрів цю жінку й зрозумів, що нікого іншого поруч не хочу бачити.
Ірина притискалася до нього й відчувала, що все правильно. Їх називали ідеальною парою. Спільний бізнес — мережа магазинів домашнього текстилю, яку вони починали разом із маленького відділу на ринку. Діти — розумні, виховані, майже дорослі. Дім, який вона зробила затишним, де всі любили збиратися.
Вечірка закінчилася за північ. Ірина збирала посуд на кухні, коли Андрій обійняв її ззаду й поцілував у шию.
— Втомилася?
— Трішки. Але я рада, що всі прийшли.
— Завтра лечу до Львова. Сподіваюся, закриємо контракт із тією мережею.
— На скільки днів?
— На тиждень, максимум.
Вона кивнула. Його відрядження були звичною справою. Бізнес ріс, вимагав уваги.
Зранку вона провела чоловіка в аеропорт. День почався, як завжди — дзвінки постачальникам, перевірка магазинів, візит до мами. Увечері діти були в друзів, і вона вирішила розібрати документи в домашньому кабінеті.
Її власний ноутбук зламався кілька днів тому, а роботу треба було доробити. Ноутбук Андрія стояв на столі. Він рідко брав його у відрядження, віддаючи перевагу компактному планшету. Ірина відкрила кришку — потрібно було знайти договір із постачальником італійських тканин.
У їхній родині ніколи не ставили паролі на пристрої. Це було негласне правило — у сім’ї не повинно бути таємниць. Колись Андрій сам це запропонував. «Навіщо нам секрети одне від одного?» — казав він.
До вечора Ірина завершила роботу. Закриваючи файли, вона випадково відкрила папку з фотографіями — просто скучила за чоловіком. Папка «Документи», папка «Контракти», «Фото»… І раптом — «Нова папка» без назви. Система запросила пароль.
Ірина завмерла. Пароль? Вона спробувала закрити вікно й продовжити роботу. Але ця папка не давала їй спокою. Навіщо вона? Чому під паролем?
Два дні вона намагалася ігнорувати своє занепокоєння. Потім почала підбирати пароль. Дата їхнього весілля. Дні народження дітей. Номер його машини. На третій день, майже випадково, ввела назву вулиці, де він виріс.
Папка відкрилася. Усередині — ще одна, з датою десятирічної давнини.
Фотографії.
Андрій із темноволосою жінкою біля моря. Та жінка в нього на колінах у якомусь ресторані. Її усмішка, його рука на її талії. Фото в готелі. Селфі вдвох у лісі.
Спершу — заціпеніння. Потім — бажання закрити, забути. Але пальці самі перегортали далі. Ще одна папка, з минулого року. Та жінка, але з іншою зачіскою. І Андрій — той самий закоханий погляд.
Десять років. Не випадкова інтрижка. Не швидкоплинне захоплення. Десять років паралельного життя.
Ірина закрила ноутбук. У будинку раптово стало тихо, ніби вимкнули якийсь постійний фоновий звук. Вона піднялася в спальню, сіла на ліжко й подивилася на їхнє сімейне фото на тумбочці.
Ідеальна пара. П’ятнадцять років шлюбу. Десять років брехні.
Вона згадала, як вони познайомилися — на дні народження спільного друга. Андрій тоді сів поруч із нею, і вони проговорили весь вечір. Як він приходив щодня з квітами, поки вона не погодилася на побачення. Як разом робили перші кроки в бізнесі, прораховували ризики, раділи першому прибутку. Як він тримав її за руку, коли народжувалися їхні діти.
А потім щось непомітно змінилося. Вони стали більше говорити про справи, менше — про почуття. Звичка? Втома? Коли це почалося? Коли вони перестали помічати одне одного за повсякденними турботами?
А для нього, виявляється, було інше життя. Інша жінка. Інший Андрій — той, що усміхається їй так, як давно не усміхався дружині.
Задзвонив телефон, висвітився його номер.
— Привіт, нормально долетів? — її голос звучав звично, хоча всередині все тремтіло.
— Так, усе добре. Зустріч завтра о десятій. Як діти?
— У Каті день народження однокласниці, Діма на тренуванні.
— Передавай їм привіт. Люблю тебе.
— І я тебе, — відповіла вона машинально, як казала тисячі разів.
Попереду був цілий тиждень наодинці з тим, що вона дізналася.
Першої ночі Ірина зовсім не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і знову й знову прокручувала в голові фотографії. Темноволоса жінка, молодша за неї років на п’ять. Гарна. З якоюсь особливою впевненістю в погляді. Ірина намагалася згадати, коли все змінилося між нею та Андрієм.
Ось ця фотографія десятирічної давнини — тоді Катя пішла до першого класу. Ірина шила їй шкільну форму, Андрій привозив тканину. Вони сварилися через бізнес — зірвалася перше велике постачання. А потім мирилися, сміялися, будували плани. Здавалося, все було добре. Чи це тільки їй так здавалося?
Вранці відвезла дітей до школи. Маленький сімейний ритуал — Діма розповідав про нову комп’ютерну гру, Катя обурювалася кількістю домашніх завдань. Звичайний сніданок, звичні збори.
«Вони не повинні нічого запідозрити», — думала Ірина, змушуючи себе усміхатися.
Опівдні зателефонував Андрій.
— Як справи? Все гаразд?
— Так, — збрехала вона й сама здивувалася, наскільки рівно прозвучав її голос.
— Підписали договір?
— Ні, перенесли на завтра. А ти як? Здаєшся втомленою.
— Ти ж мене не бачиш.
— Але чую. Ти завжди так говориш, коли не виспалась.
Вони знали одне одного занадто добре. П’ятнадцять років разом. І десять із них він жив подвійним життям.
Друга ніч була ще гіршою за першу. Ірина повернулася до ноутбука, відкрила інші папки. Знайшла листування. Обривки повідомлень: «Сумую», «Коли зустрінемося?», «Ти мені потрібен».
«Її звуть Віра,» — зрозуміла Ірина, побачивши підпис під одним із листів.
Віра. Хто вона? Чому Андрій обрав її? Що вона дала йому такого, чого не змогла дати дружина?
До ранку в голові склалася картина. Він їздив у відрядження. Часто — до Києва. Казав, що на два дні, а залишався на три. Вона ніколи не питала — довіряла. Вірила, що у нього справи, контракти, зустрічі. Вони з дітьми навіть жартували, що тато так захоплений бізнесом.
А він захоплювався іншою жінкою.
На третю ніч Ірина вперше подумала про розлучення. Що вона скаже дітям? Друзям? Матері? «У нас все розвалилося, тому що Андрій любить іншу»? Як це вимовити вголос? Як пояснити, що їхня «ідеальна» сім’я — обман?
Сорок два роки. Половина життя з ним. Діти, бізнес, дім. Як це розділити? Як жити далі?
Вона записалася на прийом до психолога й скасувала запис за годину. Ніхто не повинен знати. Поки вона сама не розбереться.
На четвертий день прийшла мама, схвильовано подивилася на неї:
— Іринко, ти виглядаєш зовсім хворою. Що трапилося?
— Просто втомилася. Багато роботи.
— А коли Андрій повернеться?
— У неділю.
— От хай приїде і відправить тебе відпочити. Ти ж себе зовсім загнала.
Мама навіть не знала, наскільки влучила. Загнала. Тільки не роботою.
Ірина дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала. Бліде обличчя, темні кола під очима. Коли вона востаннє була у перукаря? Місяць тому? Два? А Віра на фотографіях завжди виглядала доглянутою. Ось вона з новою стрижкою. А ось — з іншим кольором волосся.
Може, справа в цьому? Вона просто стала занадто… звичною? Перестала стежити за собою? Зав’язла в справах, у турботах про дітей?
П’яту ніч провела в Катіній кімнаті. Донька вже давно виросла зі слухання казок на ніч, але іноді Ірина все одно приходила, сідала на край ліжка. Розповідала про своє дитинство, про бабусю, про те, як мріяла стати модельєром.
— Мамо, чому ти так і не стала модельєром? У тебе ж чудово виходить. Ти такі класні речі шиєш.
— Не склалося. Треба було займатися магазинами.
— Але тепер можна? У вас із татом усе вийшло.
Ірина гладила доньку по волоссю й думала — могла б. Але весь час ішов на бізнес, на дім, на сім’ю. Спочатку було не до творчості, а потім звикла.
А тепер що? Ірина намагалася уявити життя без Андрія — і не могла. Розлучення? Поділ майна? Пояснення дітям, друзям? А бізнес? Вони ж будували його разом. І що вона робитиме одна в сорок два? Починати все спочатку?
Шостої ночі вона вперше розплакалася. Лежала у ванній, увімкнувши воду, щоб діти не почули. Усередині все боліло, ніби різали по живому. П’ятнадцять років. Він був її життям. Вони зустрілися ще в університеті. Побралися на останньому курсі. Жили у маленькій орендованій квартирі, мріяли про власний дім. Мріяли разом.
Чи тільки їй здавалося, що разом?
Сьомий день. Завтра він повернеться. Вона має вирішити. Піти? Залишитися? Що вона йому скаже?
Здавалося, що за цей тиждень вона прожила ціле життя. Вона уважно слухала дітей, перевіряла уроки, готувала вечерю. Механічно, як робот. Усередині — порожнеча і страх.
Увечері Діма запитав:
— Мамо, а ви з татом посварилися?
— Ні, що ти. З чого ти взяв?
— Не знаю. Ти якась інша. І татові рідше телефонуєш.
Діти все відчувають. Навіть те, що дорослі намагаються приховати.
— Все добре, просто втомилася.
— Коли тато приїде, ви поїдете кудись удвох? Вам треба відпочити.
Ірина обійняла сина і довго не відпускала. Як їм це пояснити? «Тато любить іншу жінку. Десять років любить. Але живе з нами.»
Вона не заснула і цієї ночі. Просто лежала й думала — чому вона не помічала раніше? Адже були ж ознаки. Його відстороненість. Довгі відрядження. Дивні дзвінки. Але вона вірила.
Вранці рішення прийшло саме. Вона не зможе піти. Не зможе зруйнувати сім’ю. Не зможе пояснити дітям. І просто… не зможе без нього.
Страх виявився сильнішим за біль.
Вона почула звук машини, що під’їхала, і завмерла. Його кроки. Ключ у замку.
— Іро, я вдома!
«Я все знаю,» — вона репетирувала цю фразу весь тиждень. «Я бачила фотографії.»
Андрій увійшов у вітальню з букетом квітів та усмішкою. Його погляд змінився, коли він побачив її обличчя.
— Що сталося?
Ірина глибоко вдихнула. Це буде найважча розмова в її житті.
— Я бачила фотографії. Всі фотографії, — голос Ірини звучав несподівано спокійно, хоча всередині все стискалося.
Андрій завмер із букетом у руках. Не запитав «які фотографії», не зробив здивованого обличчя. Просто поклав квіти на журнальний столик і повільно сів у крісло.
— Де діти? — запитав він тихо.
— У мами. Я відвезла їх зранку. Сказала, що нам треба поговорити.
Він кивнув. Потер обличчя долонями, як завжди, коли дуже втомлювався або нервував. Цей жест Ірина знала напам’ять.
— Як ти знайшла?
— Мій ноутбук зламався. Я працювала на твоєму. Випадково натрапила на запаролену папку. Два дні підбирала пароль.
Андрій усміхнувся.
— Випадково підбирала?
— Не знущайся, — Ірина стисла кулаки. — Десять років, Андрію. Десять років ти зустрічаєшся з іншою жінкою. Усі ці відрядження, усі затримки на роботі…
— Не всі, — він похитав головою. — Не вигадуй зайвого.
Ірина відчула, як усередині підіймається хвиля люті.
— Не вигадувати? Справді? Я тиждень не спала! Тиждень думала, що зі мною не так! Чому мій чоловік, з яким ми п’ятнадцять років разом, завів роман на стороні! І не вчора, не рік тому — десять років тому!
Він мовчав, дивлячись у підлогу.
— Її звати Віра, так? — Ірина змусила себе вимовити це ім’я вголос. — Хто вона? Звідки?
— Ми познайомилися на конференції в Києві, — Андрій підвів очі. — Вона працює в подібному бізнесі, тільки з іншим асортиментом. У неї своя мережа магазинів домашнього одягу.
— І всі ці роки ти їздив до неї? Брехав мені? Брехав дітям?
— Я не брехав дітям, — він поморщився. — Я справді їздив у відрядження. А з Вірою… ми зустрічалися, коли була можливість.
Ірина раптом зрозуміла, що не хоче знати подробиць. Кожна деталь буде як новий удар. Вона встала й підійшла до вікна.
— Ти любиш її?
Андрій підвівся, зробив кілька кроків у її бік, але зупинився на відстані.
— Я не знаю, як це назвати, Іро. Це… інше.
— Інше? — Ірина повернулася до нього. — Що означає «інше»?
Він зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Коли ми з тобою познайомилися, я закохався одразу. Пам’ятаєш, як ми проговорили всю ніч на тій вечірці? Ти розповідала про свої ескізи, про мрії відкрити ательє. Я слухав і думав — яка неймовірна дівчина, скільки в ній енергії, скільки планів.
— А потім я покинула свої мрії заради нашого спільного бізнесу, — гірко сказала Ірина.
— Не лише ти. У нас були діти, бізнес, кредити, — продовжив він. — Завжди знаходилися причини відкласти мрії на потім. І в якийсь момент ми просто… стали функціями. Я — той, хто забезпечує родину, ти — берегиня дому і помічниця в бізнесі.
— Так стається в усіх сім’ях, — Ірина відчула, як до горла підступають сльози. — Це життя. Дорослі люди беруть на себе відповідальність.
— Знаю. І я не знімаю з себе відповідальності. Ні за дітей, ні за тебе, ні за наш бізнес.
— Але Віра… — Ірина знову вимовила це ім’я. — З нею все по-іншому?
Андрій помовчав, потім кивнув.
— З нею я не відчуваю себе функцією. Ми розмовляємо. Про все — про книги, фільми, музику. Пам’ятаєш, ми з тобою теж так говорили? Дискутували про прочитане, сміялися над безглуздими комедіями, слухали нові альбоми. А потім перестали. Усе стало про гроші, про дітей, про побутові проблеми.
— Ти звинувачуєш мене? — у горлі стояв клубок.
— Ні, — він похитав головою. — Я звинувачую себе. За те, що не знайшов способу повернути те, що у нас було. За те, що почав шукати це в іншому місці. За те, що не був із тобою чесним.
Ірина дивилася на нього й не впізнавала. Ця людина, яка говорила такі речі, — чи був він насправді її чоловіком усі ці роки? Чи вона просто не помічала, що вони з Андрієм давно стали чужими?
— Ти збирався піти від нас? — запитала вона прямо.
— Ні, — він відповів одразу, без вагань. — Ніколи.
— Чому? Якщо з нею тобі краще…
— Тому що ви — моя сім’я. Діма, Катя, ти. Віра… вона теж заміжня. У неї свої діти, своє життя. Ми обоє розуміли, що наші зустрічі — це… віддушина. Спосіб не задихнутися.
Ірина відчула, як усередині щось надломилося. Отже, вона душила його всі ці роки? Не давала дихати?
— Ти більше не любиш мене, — це було не питання, а констатація.
Андрій зробив крок до неї й узяв за руку. Вона не відсахнулася, хоча першим бажанням було вирватися.
— Люблю, — сказав він твердо. — Просто інакше, ніж раніше. Ти мати моїх дітей. Ти моя найближча людина. Ми стільки пережили разом — і поганого, і хорошого.
— Але я вже не та дівчина, в яку ти закохався.
— А я не той хлопець, за якого ти вийшла заміж, — він сумно усміхнувся. — Ми змінилися, Іро. Обоє. Але це не означає, що не можна знайти спосіб бути щасливими знову.
Ірина висмикнула руку й відійшла. Вона почувалася розбитою й спустошеною. Тиждень без сну, тиждень внутрішньої боротьби — і ось ця розмова, яка має вирішити їхню долю.
— Що тепер? — запитала вона. — Ти продовжуватимеш зустрічатися з нею?
Андрій похитав головою.
— Ні. Я напишу їй, що все скінчено. Якщо ти хочеш зберегти нашу сім’ю…
— А ти? — перебила Ірина. — Ти хочеш?
Він подивився їй прямо в очі.
— Я хочу спробувати повернути те, що у нас було. Не просто зберегти видимість сім’ї заради дітей чи бізнесу. А справді знайти одне одного знову.
Ірина мовчала. Усередині боролися образа, страх і якесь дивне полегшення — принаймні, тепер усе стало зрозуміло. Вони справді віддалилися одне від одного, загрузли в рутині. І ось до чого це призвело.
— Я не знаю, чи зможу пробачити, — чесно сказала вона. — Не знаю, чи зможу забути ці фотографії, ці десять років обману.
— Я не прошу забути або удавати, що нічого не було, — Андрій говорив тихо, але впевнено. — Я лише прошу шанс. Для нас обох.
Ірина дивилася на чоловіка й намагалася зрозуміти свої почуття. Злість — так. Біль — звісно. Але десь глибоко всередині був і страх — страх втратити його, залишитися самій, зруйнувати сім’ю, яку вони будували п’ятнадцять років.
— Діти скоро повернуться, — сказала вона нарешті. — Я не хочу, щоб вони щось запідозрили.
Андрій кивнув, розуміючи, що це означає. Сьогодні вони не ухвалять остаточного рішення. Але й розлучення не буде. Поки що.
— Я можу переночувати в гостьовій кімнаті, — запропонував він.
— Ні, — Ірина похитала головою. — Діти помітять. Ти спатимеш у нашій кімнаті. Просто…
— Я розумію, — він не став змушувати її договорювати.
Ірина вийшла в передпокій і почала взуватися.
— Куди ти? — запитав Андрій.
— За дітьми. І купити щось на вечерю, — вона раптом зрозуміла, що вперше за тиждень відчула голод.
— Я можу поїхати з тобою.
— Ні, — Ірина подивилася на нього. — Мені потрібно трохи часу. Одній.
Він розуміюче кивнув.
Вже в машині Ірина дозволила собі заплакати. Короткі ридання, що накопичилися після цієї розмови. Потім витерла сльози, дістала помаду й підвела губи.
Життя тривало. І їй потрібно було вирішити, яким буде наступний крок.
Три дні вони жили, як на мінному полі. Обережні розмови, вимушені усмішки при дітях, ніякове мовчання наодинці. Ірина прокидалася серед ночі й дивилася на сплячого поруч Андрія. Намагалася зрозуміти — що вона відчуває? Любов? Образу? Ненависть?
На четвертий день вона зважилася.
— Нам треба поговорити, — сказала Ірина, коли діти пішли до школи. — Я думала всі ці дні.
Андрій відклав ноутбук і уважно подивився на неї.
— Я не буду подавати на розлучення, — вона говорила тихо, але твердо. — Не через страх залишитися одній. І навіть не через дітей, хоча це важливо. А тому що… я теж винна в тому, що сталося.
— Ти не…
— Дай мені договорити, — перебила вона. — Ти маєш рацію, ми обидва змінилися. Стали іншими людьми. І наші стосунки теж змінилися. А ми просто пливли за течією, робили вигляд, що все добре. До того моменту, поки я не знайшла ці фотографії.
Вона помітила, як Андрій сіпнувся при згадці про фото.
— Я їх видалив, — сказав він.
— Це неважливо, — Ірина похитала головою. — Справа не в них. А в тому, що ми перестали бачити одне одного за щоденною рутиною. Я хочу спробувати все виправити. Але не прикидатися, що нічого не сталося. А справді… почати спочатку.
Андрій підвівся, підійшов і обійняв її. Ірина завмерла, але не відштовхнула.
— Я думав, ти не пробачиш, — прошепотів він.
— Я не говорила про прощення, — вона відсторонилася. — Я кажу про роботу над стосунками. І це буде непросто. Мені знадобиться час, щоб знову навчитися довіряти.
Він кивнув.
— Що нам робити?
— Для початку треба згадати, якими ми були. Хто ми насправді, без цих ролей домогосподарки та годувальника.
Вони почали з малого. Спільні вечері без розмов про бізнес і шкільні проблеми. Похід у кіно — вперше за багато років удвох, без дітей. Він подарував Ірині набір для шиття. І тканини, про які вона давно мріяла.
— Може, почнеш створювати свою колекцію? — запропонував він. — У тебе завжди чудово виходило.
— А коли я цим займатимуся? У нас магазини, діти…
— Знайдемо час. Це важливо, Іро.
Вона не одразу зважилася. Але за кілька тижнів дістала старі ескізи, почала шити. Спочатку просто для себе — сукню, блузку. Потім для Каті. Андрій дивився на її роботи й вперше за довгий час бачив у її очах той блиск, який колись його зачарував.
— Це неймовірно, — сказав він якось, розглядаючи нову сукню. — Чому ти це покинула? У тебе справжній талант.
— Життя, — Ірина знизала плечима. — Завжди знаходилися важливіші справи. Бізнес, діти, дім.
— А як же твої мрії?
Ірина замислилася.
— Мрії відійшли на другий план. Я думала, що так і має бути… у дорослих.
— А в мене навіть гітари не залишилося, — раптом сказав Андрій. — Продав, коли Катя народилася. Потрібні були гроші.
Вони все частіше говорили про минуле — не з ностальгією, а намагаючись зрозуміти, де й чому звернули не туди. Відкривали одне одного заново.
А потім був той вечір, коли Андрій уперше знову торкнувся її. Не просто обійми чи поцілунок у щоку — справжній дотик, від якого в Ірини перехопило подих. Вони займалися коханням, як уперше — невпевнено, відкриваючи одне одного наново.
— Я скучив за тобою, — прошепотів він після.
— Я була поруч, — відповіла Ірина.
— Але ми були далеко одне від одного.
З кожним днем ставало трохи легше. Рана не загоювалася повністю — Ірина інколи прокидалася з думкою про ту, іншу жінку. Уявляла їх разом. Ревнощі накочували зненацька, як напад нудоти.
— Ти ще думаєш про неї? — запитала вона якось прямо.
Андрій замислився. Їй було важливо, що він не став заперечувати одразу.
— Іноді, — визнав він. — Але не так, як раніше. Скоріше… з вдячністю.
— Вдячністю? — Ірина напружилася.
— За те, що вона допомогла мені зрозуміти, чого не вистачало в моєму житті. І повернутися до тебе — не за звичкою чи з почуття обов’язку, а тому що я по-справжньому хочу бути з тобою.
Ірина не знала, чи вірити. Але вирішила спробувати.
Через пів року Андрій запропонував їй відкрити ательє.
— У нас достатньо грошей, щоб вкластися в новий напрям. Це буде лише твоя справа, Іро. Не наша спільна, а твоя власна.
— А магазини? — вона здивувалася. — Я ж потрібна там.
— Знайдемо керівника. Ти занадто довго відкладала свою мрію. Пора її здійснити.
Вона погодилася. Знайшли невелике приміщення недалеко від дому, закупили обладнання. Поки тривав ремонт, Ірина створювала першу колекцію. Андрій дивився на її ескізи, допомагав обирати тканини, запропонував влаштувати невеликий показ на відкритті.
— Ти й справді змінився, — сказала Ірина якось увечері.
— У якому сенсі?
— Раніше ти б такого не запропонував. Сказав би, що це зайві витрати й краще вкласти у розширення мережі.
Андрій задумався.
— Мабуть, тоді я не розумів, наскільки це для тебе важливо. Наскільки це… частина тебе. А тепер бачу, як ти змінюєшся, коли займаєшся улюбленою справою. Ти знову… світишся зсередини.
У день відкриття ательє Ірина хвилювалася. Прийшли їхні друзі, кілька журналістів із місцевих видань, потенційні клієнти. Андрій стояв поруч, підтримував.
— Це твій день, — прошепотів він. — Насолоджуйся.
Показ пройшов успішно. Колекція сподобалася. З’явилися перші замовлення. Ірина почувалася по-новому. Не просто дружиною і матір’ю. А людиною зі своєю справою, своєю пристрастю.
Їхнє сімейне життя теж змінювалося. Вони намагалися проводити більше часу разом — не просто фізично перебувати в одному просторі, а справді бути разом. Розмовляти, слухати одне одного. Андрій купив нову гітару, інколи грав увечері. Ірина шила, створювала нові моделі. Діти дивилися на батьків із подивом — вони ніколи не бачили їх такими.
І все ж тінь минулого не зникала повністю. Ірина помічала, як Андрій інколи задумливо дивиться вдалечінь. Або як перевіряє телефон, коли думає, що вона не бачить. Довіра поверталася повільно, з застереженнями.
Через рік після тієї розмови Андрій запропонував:
— Давай поїдемо кудись. Тільки ти і я. На тиждень або два.
— А діти? А бізнес?
— Діти вже дорослі. А бізнесом є кому зайнятися.
Вони обрали маленьке містечко на узбережжі Італії. Гуляли вузькими вуличками, їли морозиво, ходили на пляж. Вперше за багато років — тільки вдвох, без зобов’язань і турбот.
У останній вечір, сидячи в прибережному кафе, Андрій раптом сказав:
— Я хочу, щоб ти знала. Я більше жодного разу її не бачив. І не писав. З того самого дня.
Ірина мовчки дивилася на море.
— Я не хочу, щоб ти сумнівалася, — продовжив він. — Не хочу, щоб ти думала, що я міг…
— Я вірю тобі, — вона повернулася до нього. — Або принаймні хочу вірити. І я вдячна за те, що ти зробив для мене. Для нас.
— Я мав зробити це раніше. Не доводити до…
— Давай не зараз про це, — Ірина взяла його за руку. — Просто побудьмо тут. Разом.
Вони повернулися додому з відчуттям, що справді почали щось нове. Не просто залатали дірки у стосунках, а створили їх заново, на новому фундаменті.
Але ввечері, розбираючи валізи, Ірина знайшла серед речей Андрія папірець із номером телефону. Жіночим почерком був написаний лише номер, без імені. Вона завмерла, тримаючи листок у руках.
«Почати все спочатку,» — подумала Ірина. І викинула папірець у сміття, не питаючи ні про що.
Вибір було зроблено. Вони будуть рятувати свою сім’ю, чого б це не коштувало.
— Справді йдеш? — промовила вона зі сльозами на очах, намагаючись їх стримати.