«Недарма»

Дивності за Олексієм Анна помітила давно. Він став частіше усміхатися, розправив плечі. «Недарма», — подумала Анна і почала збиратись на вечірню службу.

Біля ікони Миколая Чудотворця вона гаряче молилася, щоб послав він їй розум і відкрив, якщо хтось замислює проти неї щось лихе.

Разом із чоловіком вони виростили двох дітей, здавалося, настав час пожити для себе. Але щось не складалося.

Після служби до Анни підійшла знайома, відвела вбік і зашепотіла:

— Не хотіла тебе, Аню, засмучувати, але, видно, тобі слід уважніше приглядатись до твого Олексія.

— Що ти маєш на увазі? Віро, благаю, якщо щось знаєш — не мовчи! — заблагала Анна.

— Ну, не те щоб знаю точно, власними очима не бачила. Просто, сприйми як пораду, — Віра закусила губу.

— Віро! Кажи! — Анна відчула біль — надто сильно стиснула кулак.

— Мій, ти ж знаєш, працює вахтером на прохідній… відколи пальці втратив… — почала Віра.

— До чого тут пальці твого Віктора? Не тягни, прошу! — Анна переминалася з ноги на ногу, мов арабський скакун у стійлі.

— А до того, що його поставили на головну прохідну, замість… ну, неважливо. І от, значить, він бачив твого Олексія з Філатовою Людою! Йшли за руки, як пара закоханих!

— Твій Віктор бачив? — сказала Анна майже пошепки. — А хто така ця Люда?

— Людмила Олексіївна, бібліотекарка. В окулярах, виглядає пристойно, а насправді — п’явка! Не один шлюб уже розвалила.

— Може, Віктор щось наплутав? У нього ж часто голова болить, — сказала Анна й одразу пошкодувала. Віра образилась.

— Пальців нема, а з очима — порядок! Хоч із болем, хоч без! — сухо кинула вона і пішла, зневажливо фиркнувши.

Анна почала придивлятися до Олексія. Той був підозріло привітним, жартував і навіть якось обійняв її, сказавши щось типу: «Ти в мене ще ого-го!» Хоча вже років зо три кликав її «моя старенька». Близькості вона уникала й раділа, що чоловік не надто наполягав, а останнім часом і взагалі залишив її у спокої.

Проте тепер слова Віри згадувалися частіше, ніж «Отче наш». Вони врізались у пам’ять. Тож вона вирішила підстерегти чоловіка після роботи. Пішла до комірчини, дістала мамину стару шубу, накинула хустку аж до очей, взула валянки — й подалася до прохідної, де її чоловіка нібито бачили з розпусною бібліотекаркою Людою.

Невдовзі з турнікетів підприємства повалив народ. Анна розгубилася, стоячи, мов корч у річці під час міграції лосося. Люди стикалися з нею, хтось лаявся, хтось просив вибачення.

— Що стала посеред дороги, стара калоша?! — гримнув червонопикий чоловік.

— Давайте, допоможу вам, матінко, — з жахом упізнала вона голос Олексія. І одразу, ховаючи обличчя в комір, кинулася геть, розштовхуючи натовп.

Потім вона гадала, як повернутися непоміченою до комірчини, щоб перевдягтись. Чоловік прийшов першим, стояв біля вікна й виглядав її в холодних сутінках. «Диви, хвилюється», — тепло подумала вона. — «І ніякої там Людки не було, наговорила Віра». Дочекавшись, коли він відійшов від вікна, Анна швидко скинула шубу й кинулась до хати. На щастя, не побачив.

Наближався день народження Олексія — ювілей. Анна з вечора нарізала салати, замаринувала м’ясо. Вранці забігла до перукарні, зробила укладку, дістала костюм, куплений колись на весілля сина Артема — та весілля зірвалося, і костюм залишився в шафі.

На столі розстелила нову скатертину, поставила свічки у свічниках і гарно розклала посуд. Мали прийти друзі Олексія з роботи. Його сестра Паша вже приїхала з Бикового на свято й допомагала Анні з приготуваннями.

— Щаслива ти, Анько, — казала вона, протираючи виделки й ложки. — Твій Льоша не п’є, не грає, по чужих хатах не швендяє! Не те що мій Михайло! Он нещодавно тиждень десь пропадав, я вже думала — замерз, усе йому заздалегідь пробачила, вже оплакувала…

— І де ж він був? — раптом зацікавилась Анна, яка досі слухала краєм вуха.

— А в сусідній хаті! — повідомила Паша і засміялась, але її сміх був безрадісним.

— І що ж він там робив? До кого прибився? — не відставала Анна, уявивши, як чоловік Паші живе в якоїсь самотньої вчительки чи бібліотекарки — мабуть, до молодички прибився?

— Та ні, до пляшки прибився! — зітхнула Паша. — У нього цей інтерес усі інші з життя витіснив. Йому й жінки давно не треба. Не знаю, що гірше!

І тут Анна зрозуміла, що заздрить Паші! Але одразу придушила в собі цю дурну заздрість і навіть подумала: «Бідна Паша! Немає нічого гіршого за життя з алкоголіком».

Тим часом дім почав оживати, підтягувались гості. Першим прийшов Ігор, давній друг Олексія ще зі школи. Кілька років він жив за кордоном і привіз звідти дружину-іноземку. Мей була маленькою, худенькою, як підліток, що недоїдає. На всіх святах, куди він її приводив, вона сиділа, як загнане звірятко, десь у куточку, і якщо хтось намагався з нею заговорити, Мей тільки посміхалась і кивала, як китайська фігурка.

Після Ігоря та Мей прийшли товариші, про яких Анна чула, але не бачила, бо працювали з її чоловіком не так давно. Серед них була жінка, і Анна одразу відчула — це вона. Розлучниця. Вона знала її ім’я ще до того, як та, оглянувши Анну нахабним поглядом і посміхаючись, представилась:

— Людмила! А ви, мабуть, Анна, господиня? Як у вас затишно!

— Проходьте, будь ласка, до вітальні, — з кам’яним обличчям відповіла Анна.

Свято було зіпсоване. Вона намагалася за столом удавати, що нічого не сталося, але між Олексієм, Людмилою та нею одразу утворився трикутник — не видимий очима, але відчутний серцем. Забагато було компліментів дружині ювіляра. Анна сприймала це як жалість, якої, була переконана, зазнавали до неї гості, що, напевно, вже були в курсі.

Людмила прийшла з новими колегами чоловіка, їх було троє: Борис, Нікіта й Олексій-другий, як його називали, щоб не плутати з іменинником. Вона переважно спілкувалась із ними. Анна не зводила з неї очей і бачила, як час від часу бібліотекарка кидала томливі погляди на її чоловіка. Коли настала її черга виголошувати тост, вона збентежилась, сказала, що не вміє говорити, але підбадьорена іншими гостями, встала й сказала, дивлячись на іменинника вологим і відвертим поглядом:

— Олексію! Ми знайомі недовго, але цього часу вистачило, щоб оцінити твою доброту і чуйність! Я бажаю тобі міцного здоров’я, щастя і щоб усі твої бажання здійснювалися! З днем народження!

Пролунав дзвін келихів, і Анна, не впоравшись з комом, що підступив до горла, побігла нагору до своєї маленької кімнатки, де було лише ліжко й трюмо з пуфиком. Побачивши в дзеркалі триразове відображення Мей, Анна здригнулась від несподіванки.

— Вибачте… — опустила очі Мей. — Я випадково сюди зайшла. Мене швидко втомлюють великі компанії. Люблю побути наодинці.

— Нічого страшного, — сказала Анна, б’ючи себе по грудях, аби проштовхнути клубок, що застряг у горлі. — Ви добре говорите українською, Мей! Раніше не було нагоди переконатись…

— Я навчалась у Києві, — відповіла вона. — Лягайте, я вам допоможу.

Анна послухалась і лягла. Мей обережно почала масажувати їй шию й плечі, і Анна з подивом відчула полегшення.

— Як дивно… відпустило! — видихнула вона і вперше за вечір знову вдихнула на повні груди. — Дякую, Мей!

— Нічого особливого, просто я прибрала… не знаю, як це українською… Рада, що вам краще.

— Він так мене образив! — несподівано поскаржилась Анна. — Привів коханку до нашого дому! Ви розумієте?

— Так, — кивнула азійка, опустивши очі. — Це дуже сумно, але…

— Але? Прошу, продовжуйте! Скажіть, як мені уникнути приниження? У кожному погляді — жалість, а раніше була заздрість!

— Це дуже сумно, але не смертельно… повірте мені, — Мей посміхнулась.

— Звідки вам знати? — хотіла було обуритися Анна, але Мей здригнулась, і їй довелося говорити значно тихіше: — звідки вам знати? Чи… Ігор вам зраджував?

— Ні. Я даю чоловікові все, щоб він не ходив у чужі ліжка, — не зовсім по-українськи висловилась Мей. — Для чоловіка важливо відчувати себе чоловіком. Якщо у нього з’являється інша, значить, щось він від вас не отримує.

— Що він не отримує, свиня така! — розлютилася Анна. — Завжди ситий, взутий, одягнений, попрасований!

— Ви його любите? — раптом запитала Мей, і її вузькі блискучі очі подивились Анні прямо в душу.

— Я… а… ну, звісно, я…

Слово «люблю» не давалось їй. Вона просто не змогла його вимовити.

— Ваш чоловік — не ваша власність, — м’яко сказала Мей. — І чим швидше ви це зрозумієте, тим більше шансів у вас врятувати родину.

— Ну це вже зовсім… за межами… — встаючи, сказала Анна. — Я на вас не серджуся, бо розумію: ми з вами з різних культур!

Залишивши Мей, вона спустилась униз. Чоловік піднявся їй назустріч:

— Ань, ну де ти так довго була? Я вже почав хвилюватися!

— Можна подумати! — фиркнула вона. — Ну що, пора подавати гаряче?

Зміючка Людмила засміялась своїм неприємним голосом — Олексій-другий щось нашіптував їй на вухо, певно, якийсь вульгарний анекдот. Анна пішла на кухню і, витягнувши деко, почала накладати м’ясо та овочі на великі страви. З’явилось добродушне обличчя золовки Паші.

— Аню, чого ж ти не покликала? — обурилась вона. — Я допоможу!

Удвох вони змінили тарілки, поповнили запаси їжі, освіжили глечики з соком та морсом. Голоси гостей зливались в якийсь загальний гул, перед очима мелькав посуд, а вухо дратував сміх бібліотекарки.

Анна не витримала — знявши фартух, пішла до сходів.

— Ань, ти куди? — гукнув їй услід ювіляр.

— Піду, приляжу трохи. Перепрошую, стомилася.

Вона знову піднялась нагору, туди, де залишила Мей. Жінки вже не було, але на трюмо стояв, відбиваючись у дзеркалах, флакончик з темного скла. Повернувши його в руках, Анна засунула флакон у кишеню й лягла, розтягнувшись на ліжку.

Полежавши з пів години, вона вирішила знову спуститися до гостей. Ігор і Мей вже були одягнені й прощалися з Олексієм біля дверей.

Відвівши Мей убік, Анна простягнула їй флакон:

— Ви забули, це ж ваше, — сказала вона.

— Це подарунок, для вас. Ці краплі заспокоюють нерви. Я от згадала… якщо ваші підозри щодо коханки підтвердяться — приходьте, я дам вам засіб, що знову зробить вас єдиною жінкою для нього.

Вони пішли, а Анна все стояла з флаконом у руці. «Єдиною жінкою для нього»… — слова Мей дзвеніли в її свідомості.

Хто вона така, ця дружина зі Сходу? Про себе вона майже нічого не розповідала, завжди трималася осторонь. Але вона допомогла їй знову дихати… можливо, допоможе й позбутися суперниці?

Чоловік сам дізнався для Анни номер Мей. Анна сказала, що та обіцяла їй ліки проти головного болю. Мей працювала адміністраторкою в одному з азійських ресторанчиків, і вони домовились зустрітися там. Простягаючи їй флакон із краплями, Мей прошепотіла:

— Він буде тільки ваш, повірте. Але це не обов’язково зробить вас щасливою. Добре подумайте, перш ніж… скористатися засобом.

— Скільки я винна? — Анна полізла за гаманцем, але почувши суму, яку назвала Мей, не втрималась: — ой!

— Це дієвий засіб, тому й такий дорогий! — азійка скосила очі вбік. — Повірте, ціну встановлюю не я. Містер Чен казав, що приготував його на замовлення, але замовник не прийшов і не заплатив.

— А хто такий містер Чен? Він хто? Лікар? Шаман?

— Це дуже відомий цілитель. Тибетський монах.

— Гаразд, переконала, — сказала Анна, ховаючи флакон. Від хвилювання вона перейшла на «ти»: — тільки я… переказом тобі скину, добре? Реквізити напиши.

— Добре, — кивнула Мей.

— І… можна навпіл суму поділити? А краще на три частини… ну, щоб не так боляче?

Трохи пом’явшись, Мей погодилась і зникла в глибині свого ресторанчика, залишивши Анну.

***

Через місяць після новорічних свят Олексій занедужав. Спочатку перестав сміятись, потім — усміхатись. Анна намагалася як могла розрадити чоловіка: готувала улюблені страви, називала пестливими словами, як у молодості. Але він у відповідь лише сумно кривив губи. Майже не їв, і зрештою зліг. Дізнавшись про це, до них одразу примчала донька Катя, яка жила неподалік.

Олексій спав, а Анна смажила млинці — була масляна.

— Мамо! Що сталося? Чому татові так раптово погіршало? — дочка обняла Анну.

— Лікар каже, що всі аналізи в нормі. Може, це депресія або пізній… як воно називається? — Анна перевернула млинець, насупившись.

— Клімакс? — підказала Катя.

— Криза! Середнього віку! У чоловіків не буває клімаксу! — пошепки, боячись розбудити чоловіка, вигукнула вона, і махнула на доньку кухонним рушником.

— А от і буває! Деякі чоловіки, коли стають ну… імпотентами, втрачають сенс життя, і навіть… помирають, — схлипнула дочка.

— Цить, не кажи дурниць! Який він імпотент! У нього навіть є… бібліотекарка! — зло прошепотіла мати, знімаючи пательню з плити. — Ще й нахабства вистачило прийти на ювілей!

— Яка бібліотекарка? Людка, чи що? Та ну, нісенітниця якась! — дочка схрестила руки на грудях. — Людка від свого Льошки без тями! Вони вже роки два разом, як нерозлийвода!

— Справді? — Анна сіла на табурет. У голові паморочилось. Отже, вона дарма купила той дорогущий засіб, за який ще навіть до кінця не розрахувалась.

— Та точно! У них весною весілля! — дочка схопила верхній млинець зі стопки й кивнула головою. — Людка вже й сукнею хвалилась!

Того ж вечора Анна, залишивши чоловіка на доньку, помчала в азійський ресторанчик до Мей. Та, нічого не підозрюючи, вийшла до неї з традиційною східною усмішкою.

— Анна? Рада вас бачити, — сказала вона. — Щось не так? Вас не влаштував еліксир від містера Чена?

— Твій Чен — шахрай і пройдисвіт! — Анна трусила перед обличчям флакончиком. — Де він? Я змушу його випити ці краплі одразу — тоді подивимось, чи буде охота дурити людей!

— Заспокойтесь, Анно, прошу вас тихіше! — Мей склала руки в молитві. — Усе можна залагодити. Поясніть, у чому справа. Ліки не подіяли?

— Подіяли! Але як! Олексій цілими днями лежить, нічого не відчуває — ні смаку, ні запахів… йому геть усе байдуже! За що я віддала купу грошей? Це такий ефект ви мені обіцяли?

— Зачекайте хвилинку, — попросила Мей. — Я зараз повернусь. Сідайте за столик, нам пощастило, що відвідувачів немає.

Вона посадила Анну й зникла у службовому приміщенні. За п’ять хвилин вивела звідти чоловіка в гарній шовковій піжамі та дивному головному уборі з бубонцями. Чоловікові на вигляд було не більше сорока. Мей щось казала йому своєю мовою, він кивав і усміхався.

— Це хто? Містер Чен? — Анна мимоволі, як і чоловік, склала руки у формі лотоса й усміхнулась йому.

— Ні, містер Чен не залишає Тибет. Це містер Лінь. Він виганяє злих духів і лікує більшість хвороб, — тихо пояснила Мей.

— Ґао сан чуньг уяо, суньк хуі пенде кенсао! — сказав чоловік, показуючи пальцем на лоб Анни, але не торкаючись.

— Що?! — відсахнулась Анна.

— Він каже, що у вас у голові сидить демон, — знітилась Мей.

— Що?! — знову перепитала Анна. — Та він сам демон!

Не перестаючи усміхатись, містер Лінь промовив ще довшу тираду і змахнув рукою, щоб Мей переклала.

— Містер Лінь готовий вилікувати вас безплатно, — сказала вона.

— Ні! — вигукнула Анна, схопилася і пішла до виходу. Та вже біля дверей зупинилась, обернулась і, опустивши голову, повернулась назад. Зітхнувши, поставила флакон на стіл.

Містер Лінь тонкими жовтими пальцями взяв його і вклонився флакону, як вчителеві Чену. Потім відкрутив кришечку, підніс до носа, одразу ж забрав і закрив.

— Що це він? — запитала Анна, але містер Лінь щось швидко пробурмотів, і Мей побігла по вологий рушник. Обережно витерши ніс, Лінь звернувся до Анни:

— Він питає: ви щасливі?

— Та він що, знущається, чи що? Мій чоловік з ліжка не встає! — обурилася Анна. — «Щастя по вінця», як кажуть!

— Але ж він не задивляється на інших, правда? — пошепотівшись із Лінем, спитала Мей. — Ви ж хотіли стати єдиною для нього. Тепер він ваш, ви можете годувати його з ложечки, скоро доведеться купати… вибачте, містер Лінь каже таке, що перекласти складно… даруйте.

— Як це — «вибачте», «даруйте»? І це все, на що ви здатні? Та я вас… я на вас… я в суд подам!

І вона сіла на стілець і вперше за весь цей час розридалась. Містер Лінь у цей момент водив руками над її головою, ніби збирав невидимі нитки й відкидав їх убік. Деякі — клав до кишені.

— Що він робить? — схлипуючи, спитала Анна.

— Очищає вашу ауру, — прошепотіла Мей.

— Поверніть мені чоловіка, будь ласка! — раптом попросила Анна. — Благаю вас!

Дивно, але містер Лінь усе зрозумів без перекладу і кивнув.

Увечері Анна відчинила двері й впустила містера Ліня, Мей та Ігоря, який приєднався до них. Той і не знав, що друг хворіє, й одразу став біля стіни, готовий у будь-який момент підхопити, як у фільмах про «вигнання диявола».

— Я з тобою, Льоша! — підбадьорив він друга, піднявши кулак.

Тим часом Лінь запалив якісь пучки трав, і кімнату наповнив такий сморід, що всім стало важко дихати. Знявши свою дивну шапку, азієць підійшов до Олексія, дістав золотисту коробочку й відкрив її. У ній виявилися тонкі довгі голки. Щойно він збирався встромити першу — до нього кинулася Анна:

— А це безпечно?

Лінь кивнув, але тільки-но знову підняв руку, як вона вигукнула:

— А як ви їх стерилізуєте?

Містер Лінь проявив ангельське терпіння й щось лагідно пробурмотів Мей. Вона підійшла до Анни й прошепотіла їй у вухо:

— Усе безпечно, стерильно, ви можете повністю довіряти містеру Ліню. Результат залежить від концентрації. Не заважайте йому, будь ласка.

Анна вийшла за двері й подивилася на ікону Миколая Чудотворця, що висіла в кутку.

— Пробач мені, отче, — підступила до неї та почала молитися. — Пробач! Спаси Олексія! Нехай іде від мене, якщо хоче, до іншої, але хай знову відчує радість життя! Я сумую за ним, тим, яким він був. Прости, допоможи, Чудотворче!

До неї ззаду підійшла донька Катя й також стала молитися. Вони б і не помітили, що Лінь вийшов із кімнати, якби не дзвіночки на його шапці.

— Коротше, він зараз спить, — прошепотів Ігор. — Майстер сказав не будити.

— А провітрити хоч можна? — спитала Анна. Мей переклала, і Лінь кивнув.

— Він не проти, — підтвердила Мей.

— Ось вам, подарунок від мене, — сказала Анна, відкриваючи ящик.

Там лежала справжня тріскачка, витвір тульських майстрів. Анна взяла її й добряче розкрутила. Пролунав характерний тріск, і, на подив усіх, містер Лінь злякався і вистрибнув з кімнати.

— Не любить! — засміялася Анна, вручаючи тріскачку Мей. — Незручно вийшло. Я ж від щирого серця! Дзвіночками демонів не сильно налякаєш. А от наша тріскачка — сила!

Наступного ранку Олексій попросив каву з молоком, з’їв кілька млинців зі сметаною. Потім підійшов до дружини й міцно її обійняв:

— Рідна моя, дякую, що не покинула! Навіть не знаю, що за гидота до мене причепилась!

Анна почервоніла. Їй стало страшно від думки, що колись він дізнається про її дурість, про те, що вона повірила сторонньому чоловікові, який давно плутав обличчя та імена. Як таких узагалі на прохідну ставлять?

— Пробач мені, — прошепотіла вона, притиснувшись до його плеча, і він поцілував її.

І вона зрозуміла, що всі почуття повернулися до нього сповна.

— Та що ти, Льошо! Катька пішла в магазин, повернеться — застукає нас!

— А ми нікому не відкриємо! — засміявся він.