— Валізу не розбирай, — дружина повернулася додому раніше, не попередивши чоловіка

— Нічого не встигаю, треба і працювати, і за свекрухою наглядати, і чоловіку увагу приділяти… — скаржилася Галина троюрідній сестрі, Анжеліці.

— А чому не хочеш доглядальницю найняти?

— Тому що чоловік вважає, що не можна залишати рідну людину з чужими. Його матуся, Зоя Василівна, образиться і не перепише на нього квартиру.

— Ось як? То нехай тоді сам за нею судно виносить.

— Ні, яке там? Він вразливий, при вигляді підгузка непритомніє. Але я, якщо чесно, вже все на світі прокляла за те, що погодилася на це. Звісно, я б нікому не побажала зустрічати старість у будинку для літніх людей, але і таке життя, як у мене зараз, я теж нікому не побажаю. Здається, скоро ляжу поруч зі свекрухою й помру раніше за неї, — сумно усміхнулася Галина.

— Слухай, тобі точно треба щось змінювати. Справді, виглядаєш ти не на 40 років, а на всі 50… — сказала сестра. Галина аж здригнулася. Їй було всього 33 роки…

Чесно кажучи, було неприємно почути «правду-матку», але вона й сама бачила себе в дзеркалі. Та й з чоловіком стосунки стали набагато холоднішими. По-перше, у неї не було сил увечері, а по-друге, чоловік якось охолов до неї й перестав виявляти колишній інтерес.

Мрії про дитину залишалися лише мріями.

— Сашо, мені вже не 18 років, я хочу народити, — якось сказала Галина. А чоловік замість відповіді покрутив пальцем біля скроні.

— Ти нормальна? Яка дитина? У нас вдома хвора мати, за нею потрібен догляд, а ти хочеш ще підгузків додати: до дорослих — дитячі?!

Галина опустила голову. Втім, вона й сама розуміла, що не витримає такого. Але сподівалася, що чоловік таки дозволить їй найняти доглядальницю або почне допомагати сам. Але Саша лише хитав головою:

— Ні, Галю. Ти — жінка, от і доглядай за нею. Я чоловік, якби батько хворів, я б сам доглядав. А з матір’ю я не можу. Якось це неправильно, неетично, якщо я, дорослий чоловік, буду їй підгузки міняти.

І Галина погоджувалася. А що їй ще було робити? Жила вона у чоловіка, свою добрачну квартиру вона продала, щоб вкластися в нову, але гроші танули на очах: нерухомість дорожчала, і купівлю квартири довелося відкласти. Чоловік заспокоював тим, що свекруха обіцяла заповісти йому свою квартиру.

— Галю, ти чого зависла? Кажу ж, відпочити тобі треба! А знаєш що? У мене є ідея, — Анжеліка вирвала сестру з роздумів.

— Та ну? І яка ж? — думка про відпочинок розсмішила Галину.

— Поїдь-но ти в санаторій.

— А хто ж буде з Зоєю Василівною?!

— Я тобі допоможу. У мене якраз відпустка в лікарні. Досвід є, я за свекрухою твоєю пригляну. Та й Саша нічого не зможе сказати: я ж рідна людина, а не якась там санітарка з вулиці.

— Якось незручно… — Галина почервоніла. Пропозиція сестри здалася їй порятунком для потопаючого у хвилях пекельної праці. — У тебе відпустка, а доведеться її витратити на таку справу…

— Ну, взагалі-то, якби мені це було в тягар, я б не запропонувала. Та й що мені одній вдома сидіти? З чоловіком розлучилася, дітей немає. Фільм і той немає на чому подивитися: старий ноутбук зламався.

Галя подивилася на Анжеліку. Вона знала, що зарплата медсестри не надто висока.

— Тож я тепер збираю на новий ноутбук, думала у відпустці не відпочивати, а підзаробити, — продовжила Анжеліка.

— А може, ми тобі платитимемо? Навіщо тобі з чужими людьми зв’язуватися? — пожвавішала Галя. Вона зрозуміла, до чого хилить сестра, і її дуже влаштувала така «вигідна» угода.

— Мені, звісно, не дуже зручно з вас брати гроші, — Анжеліка відвела погляд, — але оскільки вони мені дуже потрібні, я згодна. Та й тобі буде спокійніше, що я не за спасибі спину надриваю. Тітка твоя, свекруха, така ж огрядна, як і була?

— Важить вона немало, це так…

— Ну й гаразд, упораюся. І не таких доглядали.

Жінки обговорили умови й розійшлися. А ввечері Галина обережно натякнула чоловікові, що Анжеліка виявила бажання допомогти.

— Ну… якщо вона, професійна медсестра, та ще й родичка, то я не проти, — кинув Саша, жбурляючи тарілку в раковину.

«Так легко погодився…» — зраділа Галя.

— У такому разі я поїду до санаторію. Трохи підлікуюся.

— Тобі це навіщо? Ти ж здорова бабище!

— Ось саме — бабище. А я хочу бути жінкою. Вибач, Сашо, але мені треба відпочити. Якщо хочеш, візьму путівку на двох.

— Ага, а з матір’ю хто ночуватиме? Домовик?

— Ну… Анжеліка, мабуть, погодиться перебратися до нас на час поїздки, якщо запропонувати їй ще кілька тисяч.

— Ні, я нікому не довіряю, навіть рідні, мало що може статися?

— Як знаєш, — Галина знизала плечима й пішла обирати санаторій.

Відпустка промайнула, як один день. Галя навіть не могла уявити, що якісь 19 днів зроблять із неї людину! Вона помолодшала, скинувши ті самі два десятки років, що відбилися на її обличчі через втому. Підлікувалася і навіть засмагла, бо видалися ясні, теплі дні, й Галя змогла відвідати пляж біля озера. Загалом, їхати із санаторію не хотілося, але довелося.

Єдине, що турбувало Галину — те, що чоловік зовсім не дзвонив. А коли вона телефонувала йому сама, він відповідав неохоче й поспішав скинути виклик.

«Ну нічого, побачить мене і знову закохається. А я, така красуня, більше не буду надриватися. Наймемо постійну доглядальницю або попросимо Анжеліку допомагати на регулярній основі. Можливо, її зарплата менша за ту винагороду, яку я їй запропонувала», — подумала Галя. Вони з Анжелікою раз на тиждень телефонували одна одній, і та доповідала, що все добре.

Проте їй так хотілося скоріше побачити чоловіка, що вона вирішила трохи скоротити час перебування в санаторії й поїхала на день раніше.

Дома її зустрів дивний запах. Запах чужих парфумів.

— Анжеліко?! Ти вдома? — крикнула вона, але на її поклик вийшла зовсім не Анжеліка.

— Добридень… — на Галю дивилася молоденька дівчина у білому халаті.

— Добридень. А ви хто?

— Я Аня, доглядальниця Зої Василівни.

— А що сталося з Анжелікою?!

— Анжеліка Павлівна? Так вона у відпустці… Мене призначила, я ж практикантка, ось і відпрацьовую. Важко, звісно, але я знала, що легко не буде, коли вступала до медичного, — випалила Аня. — Ой, я забалакалася з вами, пора укол робити Зої Василівні…

Галина була не просто здивована… вона була шокована. При цьому чоловік ні слова не сказав їй про те, що у них вдома живе стороння дівчина. Чи… чи він із нею «поладнав»?!

— Аню, коли закінчиш, зайди на кухню. Є розмова…

— Я стараюся! Дуже… будь ласка, не виганяйте мене, мені залишилося недовго відпрацювати, — дівчина мало не впала Галині до ніг. — Мені дуже потрібна хороша характеристика й відгук.

— Та я не про це. Скажи мені, куди поїхала Анжеліка і взагалі, як тут без мене? Як Олександр?

— Син Зої Василівни? — уточнила Аня.

— Ну так.

— А я його лише раз бачила. Він приходив за речами. Грошей дав і поїхав… З валізою. Я думала, що він відпочиває з вами. Ви ж у санаторії були?

— Так. Була. Але без чоловіка.

Аня подивилася на Галину і знизала плечима.

— Не знаю, зателефонуйте йому і самі дізнайтеся.

Галина набрала номер чоловіка й стала чекати на відповідь.

Він відповів лише з третьої спроби.

— Так? Що тобі, Галя?

— Хочу дізнатися, як справи? Чим зайнятий?

— Чим я зайнятий? Працюю! У мене, на відміну від тебе, немає відпустки, — буркнув чоловік.

— Так? А твоєї валізи вдома я не знайшла. І взагалі, якась дівчина у нас живе. Не знаєш, може, я адресою помилилася?

Олександр почав сопіти у слухавку.

— Що? Кажи, куди втік, поки я пильність втратила!

— Гаразд. Я поїхав. Завтра збирався повернутися… Але ти мене випередила. Раз уже все знаєш, приховувати не буду, і навіть на краще, що ти дізналася зараз. Загалом, як бачиш, у твоїх послугах більше немає потреби. Анька справляється. Та й Анжеліка допомагатиме з матір’ю. А ти можеш речі не розбирати. Виїжджай із мого дому.

— Але стій! Я нічого не розумію!

— Що тобі не зрозуміло? Я з тобою розлучаюся.

— І куди мені йти?! — ахнула Галина. Вона зрозуміла, якою дурною була всі ці роки, доглядаючи за чужою тіткою і витрачаючи свої найкращі роки марно.

— Куди хочеш. Квартира за заповітом моя, але оскільки мати ще жива, тобі нічого не дістанеться. Ми встигнемо розлучитися до її смерті. Їй залишилося недовго, тож розлучення оформимо якнайшвидше, зрозуміла? У моїй квартирі потрібна лише Анжеліка, а ти будеш заважати.

— Анжеліка?! Ви що?! З нею?! За моєю спиною?!

Чоловік хмикнув і сердито засопів. Галина була приголомшена цією новиною. Подвійна зрада від найближчих людей…

— Але ж ти не хотів віддавати матір чужим! Як ти міг?! — тихо запитала вона.

— Мама вже все зробила: поки тебе не було, вона написала заповіт, тож більше немає сенсу за нею доглядати. Вона надто дорого мені обходиться.

Галина розлютилася. Наче пелена впала з її очей. На щастя, вона здогадалася вчасно увімкнути на телефоні запис дзвінка. Їй пощастило, що Зоя Василівна була ще при здоровому глузді. Вона перейшла на нові препарати, і у неї траплялися моменти просвітлення, коли вона згадувала і невістку, і сина, і все інше.

Так сталося і цього разу: після уколу жінка поїла і впізнала невістку. Вона навіть згадала, що та кудись їздила.

— Як поїздка? — тихим голосом спитала жінка. — Я про тебе згадувала, ця Таня хоч і старалася, але все робила не так! — поскаржилася свекруха.

— Аня вона, не Таня.

— Ну так… А син мій вдома?

— Ні. Поїхав.

— З тобою їздив?

— Ні, сам по собі.

— А ви що, з ним не живете? Поскандалили? — хвороба свекрухи зіграла Галині на руку в той момент. Вона змогла пояснити розгубленій жінці, що син покинув її на Галину і мріяв заволодіти квартирою, а потім позбутися тягаря.

— Ось, послухайте, що він мені сказав! — Галя увімкнула на повну гучність запис розмови з чоловіком.

Зоя Василівна почала плакати. Вона не хотіла вірити Галині. Але у неї не залишалося вибору. Жінка боялася залишитися без догляду і закінчити життя у будинку для літніх людей.

— Галя, доню, що ж тепер робити? Я ж одна залишуся. Він мене виселить!

— Так. Мене вже вигнав. Слідом і ви підете.

— І що ж робити?! Ти молода, а я сама не впораюся! — плакала свекруха.

— Не знаю. Мабуть, ви поспішили, переписавши квартиру на сина.

— Я можу переписати знову… Тільки ж обдурять мене всі… Нічого святого нині в людей немає. Лише гроші на думці…

— Якщо ви хвилюєтеся, давайте я викличу нотаріуса, і вам усе пояснять.

— Якщо це не шахраї, то давай. І нехай доглядальниця буде присутня як свідок.

До вечора Зої Василівні стало гірше, і вона забула про домовленість. Але наступного ранку вона сама все пригадала і покликала Аню та Галю.

— Ведіть кого треба, я перепишу заповіт.

Галя не гаяла часу. Поки не повернувся чоловік, вона запросила нотаріуса, і той усе пояснив нещасній жінці.

— Рекомендую вам укласти договір: ви доглядаєте за свекрухою довічно, а вона натомість дарує вам квартиру.

— Мій чоловік нічого не отримає?

— Ні. У вас буде оформлена дарча. Чоловік піде куди завгодно.

— Добре. Я згодна. Все одно я з Зоєю Василівною жила і доглядала за нею.

— А ви, Зоє Василівно? Що думаєте?

— Я теж згодна. Квартиру із собою на той світ не забереш. Але через неї можна й раніше туди відправитися. А я не хочу. Галині я вірю, у неї совість є. А от у Саньки мого… — вона розплакалася.

— Галино, вам потрібно розлучитися з чоловіком якнайшвидше, щоб він офіційно був для вас чужою людиною. А договір ми зараз підпишемо.

Коли з’явився Олександр, усі документи вже були підписані. Він із задоволенням розлучився, думаючи, що ніщо не завадить йому вигнати Галину, але раптом з’ясувалося, що мати… стала на захист невістки.

— Та ви нічого не доведете! Одна хвора, друга — взагалі ніхто! — кричав він, викидаючи речі Галини з полиць. Анжеліка воліла відсидітися у своїй квартирі. Після того як Галя дізналася про їхні стосунки, сестра припинила будь-яке спілкування, сподіваючись, що впіймала велику рибу: Олександра з квартирою. Їхні стосунки закрутилися, коли Анжеліка прийшла доглядати за свекрухою Галини. Декількох днів вистачило, щоб зачарувати Сашка. Він був готовий і сам запропонував сестрі дружини дещо, окрім грошової оплати за роботу.

А на п’ятий день коханці найняли практикантку Аню, а самі перебралися до Анжеліки у квартиру, щоб їм ніхто не заважав.

Анжеліці було зручно й вигідно підчепити чоловіка сестри, а йому бракувало жіночої уваги та співчуття: Анжеліка багато слухала і засуджувала Галю за її зовнішній вигляд та холодність у стосунках із чоловіком. Загалом, так зігріла чоловіка, що той вирішив розлучитися й продовжити жити з Анжелікою. Але Галина не дозволила їхнім планам здійснитися, і справедливість восторжествувала.

Зоя Василівна до самої смерті була під наглядом: Галині допомагала Аня. А Анжеліка та Олександр, трохи поживши разом, розійшлися. Їй стало нецікаво жити з безперспективним чоловіком, у якого за душею нічого не було. Йому довелося знімати квартиру, бо колишня дружина не прийняла його назад. Після смерті свекрухи Галина продала ту саму квартиру й купила нову. І в цій новій квартирі вона розпочала нове, краще життя.