Я все одно заберу в тебе сина

Коли прийшли жінки зі служби опіки, Яна намагалася впихнути в себе варену картоплину. Вона розрізала її на маленькі шматочки й ковтала по одному, переконуючи себе, що ця картопля має залишитися всередині. Ігор сидів у неї в ногах і катав по підлозі машинку. З того часу, як вона повернулася з клініки, син не відходив від неї ані на мить, хоч свекруха й запевняла, що «хлопчик зовсім за тобою не скучав».

Сина Яна забрала з боєм. Антон нічого їй не сказав, коли забирав її з клініки, говорив із неприродною веселістю, насторожено поглядаючи на неї. Втім, Яна цього очікувала. Ще до того, як вона погодилася лягти в клініку, їхні стосунки повністю зіпсувалися, а мама взагалі казала, що Антон її покине.

Але він не покинув. Дзвонив щодня, казав, що чекає і сумує. Жив з Ігорем у свекрухи — цього він і не приховував. А от те, що свекруха за цей час намагалася налаштувати його проти Яни, Антон промовчав. Добре, що Ігор ще маленький, і всі її слова для нього поки що незрозумілі.

— Себе голодом заморила, і дитину замориш! — сказала їй свекруха у день виписки, коли Яна, не знайшовши сина вдома, заявила чоловікові, що вони негайно їдуть до свекрухи і забирають його. Антон почав щось бурмотіти про те, що так буде краще, мовляв, Яні потрібен час, щоб прийти до тями й усе таке. Але вона так на нього гаркнула, як ніколи не дозволяла собі за всі роки їхнього шлюбу. Антон здався, і вони поїхали за Ігорем.

Свекруха не хотіла віддавати онука. Кричала на Яну, що та хвора, що це через неї Ігор такий худенький, що матір’ю вона нікудишньою є. Антон намагався заступитися за Яну, але особливо не старався. Правда, речі сина він швидко зібрав і сам забрав малого з рук матері, бо, напевно, боявся, що вони з Яною поб’ються, — він бачив, що вона була доведена до краю.

— Я все одно заберу в тебе сина, — сказала тоді свекруха.

Сумнівів не було — це вона нацькувала на Яну службу опіки. Звідки вони ще могли дізнатися? «Надійшов сигнал», — сказала висока жінка з втомленим обличчям. Втім, вона виявилася доволі компетентною, на Яну не тиснула й ставила нормальні питання, без підступу. Коли вона пішла, Яна не витримала й побігла в туалет — тепер картоплі точно не було місця.

Усе почалося через алергію в Ігоря й через свекруху. Та з моменту знайомства не любила Яну й виявила інтерес до неї лише один раз, коли дізналася про вагітність.

— Невже буде дівчинка? — мрійливо прошепотіла вона. — Може, Бог почув мої молитви.

У свекрухи було чотири сини й п’ятеро онуків. Ігор став шостим. Коли Яна з Антоном прийшли зі знімком УЗД і новиною, що у них буде хлопчик, свекруха скривила таке обличчя, ніби вони спеціально зробили це, щоб їй насолити. А коли народився Ігор, вона майже й не приходила. Але коли у хлопчика почалася алергія, і Антон ненароком згадав про це, вона одразу приїхала, принісши із собою запах морозного повітря й легкий аромат пряних парфумів.

— Це через те, що ти їси що попало, — сказала вона. — Я поживу у вас, буду готувати нормальну їжу.

Нормальна їжа не допомагала. Яна давилася сухою гречкою й черствими сухарями, а Ігор усе одно вкривався висипом і корочками. Лікарка на дільниці була молодою, виписала одну мазь, потім іншу, гормональну, і свекруха одразу ж її відкинула.

— Ти що, здуріла, таке дитині давати?

Втім, Яна й не стала б її слухати, якби не мама.

Мама жила на Далекому Сході. Прилетіти не могла, бо працювала на виробництві й займала важливу посаду. До того ж у неї було два далматинці, яких не було на кого залишити. Але щодня вона дзвонила Яні й розмовляла з нею. Про мазь вона теж сказала:

— У нас на роботі одна жінка так мало не загубила дитину. Може, й справді краще дієта?

Яна на той час і так майже нічого не їла, але тепер перейшла взагалі на одну картоплю. Спочатку було важко, але згодом вона звикла. До того ж зайві кілограми, набрані під час вагітності, танули на очах. Вона стала ще стрункішою, ніж до пологів, і всі хвалили її, казали, що вона дуже змінилася й покращала. Яна навіть почала відчувати щось на зразок відрази до їжі.

Через рік вони втрьох поїхали в гості до мами. Там, сидячи в аеропорту, Яна заговорила з приємною рудоволосою жінкою, яка виявилася лікаркою. Саме вона порадила показати Ігоря гастроентерологу, сказала, що це може бути кишкова інфекція — у неї в практиці вже був такий випадок. Яна жалкувала, що не взяла її контакти, так хотілося подякувати. Виявилося, що у Ігоря дійсно були проблеми з кишечником, і коли лікар призначив лікування, висип і корки одразу зникли. А от її відраза до їжі — ні.

Те, що у Яни проблеми, стало зрозуміло не одразу. Антон багато працював, до того ж вони почали часто сваритися — коли він повертався додому, йому хотілося борщу й котлет, а в холодильнику лежала одна-єдина картоплина й салат з огірків. До того ж він був фанатом чистоти — мама його так привчила, а у Яни просто не було сил на прибирання. У неї взагалі не було сил ні на що, вона навіть гуляти з Ігорем не щодня виходила. Лежала на ліжку, а Ігор сидів поряд і дивився мультики. Антону це не подобалося, а Яна звинувачувала його в тому, що він їй зовсім не допомагає, що вона цілодобово з дитиною і сил у неї більше немає.

Це Антон подзвонив її мамі. Він усе ж помітив, що його дружина буквально тане на очах, а з продуктів у холодильнику зникають лише сирки.

Мама прилетіла, покинувши і виробництво, і далматинців. І жахнулася — за рік, що вони не бачилися, донька змінилася до невпізнання. Яна пам’ятала, як мама тоді сіла поруч і заплакала, взявши її тонку руку у свою.

— Донечко моя, ну як же так…

Мама одразу знайшла клініку й вмовила Яну лягти туди. Вона влаштувала справжній рознос Антону і його матері.

— Ви що, сліпі? Не бачите, що дівчина хвора?

Свекруха заявила, що Яна сама винна, не треба сидіти на дієтах — цим чоловіка не втримати, краще б супи йому варила. З цих слів Яна зрозуміла, що Антон скаржився матері на те, що вона йому не готує. Чомусь саме це стало останньою краплею. І хоча вона не вважала, що має проблеми, і боялася лікарень, погодилася лягти в клініку. Нехай дізнається, як йому буде без неї, без Яни!

Чомусь Яна думала, що клініка буде як у страшних фільмах — зі строгими лікарями й однаковими медсестрами, схожими на бультер’єрів. Але все виявилося не так. Лікарі були добрими, особливо один — Іван Олександрович, а медсестри — жартівливі й балакучі, з ними Яна швидко подружилася.

На сеансах психотерапії вона слухала історії інших жінок і дивувалася — у неї все було добре, навіть соромно ставало за своє благополуччя. Ну, хіба що тата рано втратила, але вона його зовсім не пам’ятала і не страждала через це. Роль батька виконував дядько, мамин брат, і дитинство у неї було чудовим. І зараз у неї були добрі стосунки з мамою і рештою родичів.

Ну, окрім свекрухи. Але й тут було мало на що скаржитися — Антон був хорошим чоловіком, навіть зараз не покинув її, хоча Яна знала, що його секретарка намагається його причарувати. Про це їй розповіла свекруха, ніби з добрими намірами.

— Ти в нього на роботі давно була? Бачила, яку він собі секретарку взяв? Молода, весела, фігуриста, кров з молоком, не те що ти — млява. Дивись, відведе в тебе чоловіка, будеш потім сама кукувати.

Коли Яна розповіла про це мамі, та зітхнула й сказала:

— Ну а як ти хочеш? Чоловікам увага потрібна. Якщо не припиниш так поводитися з собою, він тебе покине. Та знаю я, що у горі й у радості, але повір — я за життя стільки всього бачила, знаю, про що кажу.

І свекруха, і мама були неправі. Антон чекав на неї, він дійсно чекав — Яна це бачила. Так, може, не дуже захищав її від матері, але старався — приходив із роботи раніше, кликав гуляти разом із сином, готував їжу. Яна їла, стараючись заради нього. І про його матір, яка щовечора дзвонила Антону й голосно, так, щоб Яна чула, цікавилася, як у нього на роботі справи і чи не голодують вони з Ігорем, Яна намагалася нічого не говорити. Але після відвідування опіки вона зірвалася.

— Це вона винна! — закричала Яна. — Це вона тоді посадила мене на дієту! І постійно лаяла, що Ігор через мене страждає!

Антон зблід і сказав:

— Не смій так говорити про мою маму!

Тоді Яна випалила:

— То йди й живи зі своєю мамою! Можеш і свою секретарку туди запросити!

Вона й подумати не могла, що Антон піде. Але він пішов. Зібрав речі у сумку, подивився на сина. Яна злісно крикнула йому вслід:

— Навіть не думай! Вам не вдасться його забрати!

Те, що свекруха спробує це зробити, Яна не сумнівалася. Але поки що було тихо — чи то вони з Антоном думали, як краще відсудити Ігоря, чи то хлопчик їм більше не був потрібен, Яна не знала. Мама заспокоювала її телефоном, що ніхто не забере в неї сина, що при розлученні дитина майже завжди залишається з матір’ю. Пропонувала приїхати, але Яна відмовила її — досить, вона вже доросла, пора братися за розум самій. Вона згадала всі рекомендації лікарів і взялася строго їм слідувати. Апетит не повертався, але принаймні вага не знижувалась, і на тому добре.

Цикл у Яни давно збився, лікарі казали, що він відновиться, як тільки вона набере достатню вагу. Вага росла, але повільно, тож Яна не звертала уваги на прокладки, що вже кілька місяців припадали пилом у далекому кутку ящика. Вона навіть не подумала про вагітність, коли знепритомніла у магазині — вирішила, що це від задухи та від того, що знову стала менше їсти. Їй було важко навіть шматок їжі запхати до рота.

Знепритомнення налякало її. Якщо свекруха чи Антон про це дізнаються, вони точно заберуть Ігоря. На той момент вони вже три місяці жили окремо. Антон приходив до сина, просив забрати його на вихідні, але Яна не дозволяла, боялася, що він не повернеться. Втім, Антон і не наполягав особливо. Розлучення він також не подавав. Що він там собі думав, Яна не знала, але сил про це думати в неї не було. Вона зателефонувала Івану Олександровичу. Він ще тоді дав їй свій номер і наказав дзвонити у разі будь-яких питань або рецидивів. Вона не дзвонила — він їй занадто подобався, цей веселий і добрий лікар. Але цього разу вона набрала його номер.

— Приїжджайте негайно, — наказав він. — Подивимося, що це за непритомність.

Яна взяла Ігоря з собою, щоб Антон не дізнався, що їй стало гірше. Іван Олександрович передав хлопчика медсестрі, оглянув Яну, поставив кілька запитань, виписав направлення на аналіз крові. А потім раптом спитав:

— А тест ви робили?

— Тест? — здивувалася Яна. — Який тест?

Він засміявся.

— Тест на вагітність, звісно!

Його питання приголомшило Яну. Про таке вона навіть не думала.

— У нас тут є кілька тестів. Попросіть у Ліди. Щось мені підказує, що при вашій вазі животик не повинен так випирати…

Побачивши на тесті дві смужки, Яна була приголомшена. Який же це термін виходить, не менше трьох місяців, а то й більше? Вона сунула тест у кишеню й повернулася до кабінету, тремтячим голосом промовила:

— Позитивний. Але я не розумію, як таке можливо…

Іван Олександрович знову розсміявся.

— Яно Андріївно, ви ж доросла жінка, у вас навіть син є. Здається, ви повинні знати, звідки беруться діти. Так, вам потрібно терміново стати на облік. А поки я випишу ще кілька направлень для нашого спокою, так би мовити.

Одне з направлень було на УЗД, і Яна записалася на нього того ж дня. Тепер довелося телефонувати Антону й просити приїхати посидіти з сином.

— Стать казати? — запитала невдоволена узистка, якій Яна не змогла відповісти, коли в неї була остання менструація.

— А що, вже видно? — здивувалася Яна.

— Видно. То казати?

— Так.

— Дівчинка.

Яна спробувала повернути голову, щоб подивитися на екран. Вона відчула, як з очей побігли сльози, як стало легко й радісно. Дівчинка…

На фотографії з УЗД було складно зрозуміти, що це дівчинка, але Яна йшла додому щаслива, наче летіла.

Счастя обірвалося миттєво, коли вона зайшла до квартири. Вона була порожня. Ні Антона, ні Ігоря. Яна одразу набрала номер чоловіка.

— Ми у мами, — винувато сказав він.

— Негайно привези Ігоря додому! — крикнула вона.

— Він заснув… Нехай поспить тут, я завтра його привезу.

Якби в сумочці Яни не лежала фотографія з УЗД, у неї, можливо, й не вистачило б сил поїхати забирати сина. Але усвідомлення того, що у неї буде донька, надавало їй стільки рішучості, що навіть свекруха не стала нічого говорити, лише побачивши вираз обличчя Яни. Антон почав виправдовуватися, пояснював, що він і так збирався привезти сина. А Яна, піддавшись незрозумілому пориву, дістала з сумочки знімок і виписку, поклала на журнальний столик, після чого взяла сплячого сина на руки й пішла вниз, де на неї вже чекало таксі.

Антон приїхав через пів години, весь цей час обриваючи її телефон, а Яна навмисно не брала слухавку. Він обійняв її так сильно, що, здавалося, ніколи не відпустить, і сказав:

— Це ж так прекрасно, люба! Я такий щасливий, правда, щасливий! Можна я повернуся додому?

Яна не знала, хоче вона цього чи ні. Але вона знала, що дітям потрібен батько. Тому дозволила йому залишитися.

Наступного дня приїхала свекруха. В руках вона тримала кошик з фруктами та шоколадний торт.

— Дитині потрібно добре їсти, — пробурмотіла вона майже вибачаючись.

Яна могла б закрити двері перед її носом. Але вона так втомилася від усіх цих сварок і протистоянь. Тому взяла торт і мовчки поставила чайник. Відрізала собі великий шматок, дістала десертну виделку й подумала — а й справді, моїй дівчинці потрібно добре харчуватися.

Вона з’їла весь шматок торта. Потім грушу й яблуко. І вперше за довгий час цей процес приніс їй задоволення. Торт був солодким, груша — соковитою. І як вона могла про це забути?

Ігор сидів поруч і копирсався ложкою в торті. Свекруха умилялася. А потім раптом сказала:

— Я веліла Антонові звільнити цю його секретарку. Бо вона занадто нахабна.

Це було настільки абсурдно, що Яні захотілося розсміятися. Але вона стрималася, бо зрозуміла, що це ще один крок до примирення. Замість цього вона сказала:

— Давайте подумаємо, як ми її назвемо. Мені стільки імен подобається, ніяк не можу вибрати.

На обличчі свекрухи з’явилася щаслива усмішка. І вона вимовила тихо, ніби розповідаючи Яні свою найбільшу таємницю:

— Може, Даша?

Вперше за весь цей час вони зійшлися у думці, бо саме це ім’я Яна вже давно вибрала для своєї доньки…