Величезна коробка в руках Юрія змусила Лілію напружитись. Чоловік зайшов у квартиру, його обличчя розпливлося в самовдоволеній усмішці, а вона вже знала, що за цим стоїть. Знову.
«Що ти там знову приніс?» — запитала вона, дивлячись на знайомий логотип дорогого бренду на упаковці. Надія, що це щось невинне, розтанула, коли Юрій, недбало знизавши плечима, почав розпаковувати свій трофей. «Новісінький смартфон, — оголосив він. — Остання модель, щойно з полиці магазину.»
Лілія втомлено зітхнула і закрила кришку ноутбука. Їй добре пам’яталося, як усього три місяці тому Юрій вже купував попередню версію цього ж телефона. Тоді він теж переконував, що це «найкраща інвестиція в себе».
«Юро, ми ж нещодавно говорили про твої покупки, — обережно почала Лілія, намагаючись зберегти спокій. — Нам треба вчитися заощаджувати». Чоловік навіть не підняв голови від блискучого екрана нового гаджета. «А коли ж тоді жити? — буркнув він. — Знаєш, як колеги реагують? Просто чорною заздрістю захлинаються». Лілія прикусила губу, відчуваючи, як гнів підіймається всередині.
Вона працювала бухгалтером у невеличкій фірмі, її зарплата становила 29 тисяч гривень. Юрій, як менеджер з продажів, отримував 46 тисяч. Здавалося б, сімейний бюджет мав бути цілком пристойним, проте гроші щомісяця зникали швидше, ніж з’являлася наступна зарплата.
За тиждень Юрій приніс додому розумний годинник тієї ж самої дорогої марки. Ще через десять днів у передпокої з’явилися новенькі кросівки відомого спортивного бренду. Лілія мовчки спостерігала за цим безконтрольним зростанням витрат, старанно занотовуючи кожну цифру у своєму блокноті. Ці цифри вже починали відверто лякати.
«Лілю, я сьогодні з хлопцями побачуся», — повідомив Юрій п’ятничного вечора, застібаючи ґудзики на новій сорочці. «Підемо в той італійський ресторан, що відкрився на вулиці Саксаганського». Лілія здивовано відірвалася від телевізора. «Знову? Ми ж минулого тижня там були!» «Ну і що? — відмахнувся чоловік. — Данило з Марком давно хотіли спробувати їхню пасту. Я ж не можу їх підвести». «І рахунок знову ти оплачуватимеш?» — запитала Лілія, відчуваючи, як стискається серце.
Юрій обернувся до дружини з роздратованим виглядом. «Я ж їх покликав! Не буду ж я, як останній скнара, ділити рахунок?» Лілія підвелася з дивана, намагаючись пояснити. «Юро, але ж ми планували цими вихідними з’їздити в супермаркет, купити продуктів на місяць! У холодильнику ж майже порожньо!» «Тоді сама поїдеш завтра», — кинув він, махнувши рукою, і вийшов з квартири.
Лілія безсило опустилася на диван, її погляд завмер на стелі. Вони знімали двокімнатну квартиру за 17,5 тисяч гривень на місяць. Іпотеку Юрій відмовлявся брати на відріз, повторюючи, що не хоче мати справу з банками. У Лілії на особистому рахунку лежало 110 тисяч гривень, які вона заощаджувала два роки на «чорний день». Чомусь зараз ця сума здавалася мізерною, як крапля в морі.
У понеділок вранці Лілія помітила, що Юрій занадто довго возиться з телефоном за сніданком. «Щось трапилось?» — запитала вона, наливаючи собі каву. «Нічого», — поспішно відповів чоловік, ховаючи смартфон у кишеню. — Просто новини читаю». Лілія не стала наполягати. Вона звикла, що Юрій не надто ділився робочими справами. Але щось у його поведінці цього ранку насторожило її: чоловік нервово барабанив пальцями по столу і уникав її погляду.
«Ти сьогодні до офісу їдеш?» — уточнила Лілія. «Так, звісно, — Юрій різко підвівся. — Мені вже час, запізнююся». Він схопив портфель і буквально вибіг з квартири. Лілія проводжала чоловіка здивованим поглядом. Зазвичай Юрій ніколи не поспішав на роботу, міг ще хвилин двадцять пити каву, без поспіху гортаючи стрічку в соцмережах.
Наступні три дні пролетіли в якійсь дивній, напруженій атмосфері. Юрій йшов вранці, як завжди, повертався ввечері у звичний час. Але Лілія дедалі частіше помічала, що чоловік став розсіяним та дратівливим. На будь-які запитання про роботу відповідав односкладно і швидко переводив розмову на інші теми.
У четвер ввечері Лілія зайшла в супермаркет поруч із будинком. Біля каси вона випадково натрапила на Григорія Андрійовича, колегу Юрія з відділу продажів. Чоловік років п’ятдесяти привітно кивнув їй. «Добрий вечір, Ліліє, — привітався Григорій Андрійович. — Як справи? Юрій вже знайшов щось підходяще?»
Лілія застигла з пакетом молока в руках. «Перепрошую, що знайшов?» Григорій Андрійович зніяковів і відвів очі. «Ой, вибачте, Лілю, я був певен, що ви в курсі… Ну, про його нову роботу. Юрія ж у понеділок скоротили, майже весь наш відділ пішов. Керівництво вирішило оптимізувати видатки».
Лілія відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона механічно розплатилася на касі і вийшла на вулицю. Голова паморочилася. Виходить, усі ці дні Юрій вдавав, що ходить на роботу? Куди він їздив? Про що думав, зраджуючи її довіру?
Вдома Лілія не стала одразу влаштовувати скандал. Вона дочекалася, поки чоловік повечеряє, і спокійно, але твердо запитала: «Юро, нам треба поговорити. Я сьогодні зустріла Григорія Андрійовича в магазині». Юрій пополотнів і відклав виделку. «І що він тобі наговорив?» «Що тебе звільнили ще в понеділок», — Лілія сіла навпроти чоловіка і пильно подивилася йому в очі. — Чому ти мені нічого не сказав?» Юрій відкинувся на спинку стільця і провів рукою по обличчю. «Не хотів тебе засмучувати, — пробурмотів чоловік. — Думав, швидко знайду нове місце. Вакансій зараз повно, досвід у мене чималий». «Юро, але ж ми — сім’я», — Лілія нахилилася вперед, її голос тремтів від образи. — Ти мав розповісти мені відразу. Ми б разом подумали, як діяти далі».
— Ліліє, та годі тобі, не накручуй себе, — Юрій намагався витиснути з себе посмішку, яка вийшла доволі жалюгідною. — Усе буде добре, ось побачиш. Я ж не сиджу склавши руки: резюме розіслав, на завтра вже домовився про співбесіду. Максимум за тиждень-другий я вже на новому місці буду, навіть не сумнівайся.
Лілія хотіла заперечити, висловити весь біль і розпач, що душили її, але стрималася. Можливо, він і мав рацію, і все дійсно владнається швидко, як він обіцяє. Вона лише мовчки кивнула, а потім почала прибирати зі столу, відчуваючи важкість у грудях.
Однак Юрій, схоже, навіть не планував змінювати свій звичний спосіб життя. Вже наступного дня він повернувся додому з черговою покупкою – блискучими бездротовими навушниками преміум-класу. Їхня коробка виглядала так дорого, що Лілії стало фізично зле.
— Юро, ти це серйозно? — Лілія не втрималася, її голос зривався на крик. — Тебе ж щойно звільнили! Ти розумієш, що це означає?
— Саме тому вони мені й необхідні, — спокійно пояснив чоловік, дістаючи з коробки навушники. — Для співбесід по телефону, для навчальних подкастів про бізнес. Це ж інвестиція у моє майбутнє, а значить, і в наше.
— Інвестиція в майбутнє, — Лілія гірко повторила його слова, відчуваючи, як у неї крутиться голова. — Юро, нам через три дні потрібно платити за оренду квартири. Це сімнадцять з половиною тисяч гривень. І ще чотири тисячі за комуналку. Звідки?
— Та заплатимо, куди ж ми дінемося, — Юрій легковажно знизав плечима. — Хіба у нас немає грошей? На спільному рахунку ж ще щось є.
— Є, — Лілія зітхнула, намагаючись зберегти спокій. — Але їх не так багато, як тобі здається. І тепер у нас є тільки моя зарплата, ти це усвідомлюєш?
— Ліліє, не панікуй завчасно, — чоловік увімкнув свої нові навушники і почав їх налаштовувати, ніби її слова були лише фоновим шумом. — Через тиждень у мене вже буде нова робота, і все повернеться на круги своя. Будь ласка, заспокойся.
Лілія розвернулася і побрела до спальні. Вона дістала свій блокнот з розрахунками і перерахувала все знову, намагаючись знайти хоч якийсь вихід. На спільному рахунку залишилося тридцять шість з половиною тисяч гривень. Її зарплати вистачило б на оренду, комуналку та найнеобхідніші продукти. Але якщо Юрій і далі буде так марнувати гроші, вони дуже швидко влізуть у борги.
Тиждень минув, а нової роботи у Юрія так і не з’явилося. Зате з’явилася нова толстовка дорогого бренду, яку він представив як «невід’ємну частину іміджу». Чоловік пояснював, що на співбесіди потрібно ходити в пристойному одязі, щоб справити враження на майбутнього роботодавця. Невід’ємна частина іміджу, — подумки скривилась Лілія, — який імідж, коли на їжу скоро не вистачатиме?
Лілія заплатила за оренду зі своєї зарплати. Комуналку теж внесла сама. Купувала продукти, ретельно обираючи найдешевші позиції, відмовляючись від будь-яких дрібних радощів. А Юрій, тим часом, кілька разів на тиждень замовляв їжу додому, бо, мовляв, «втомився їсти одні макарони». Він ніби жив у якійсь паралельній реальності, де їхній спільний гаманець був бездонним.
— Юро, давай сядемо і складемо бюджет, — запропонувала Лілія в суботу вранці, сподіваючись на його розуміння. — Порахуємо наші обов’язкові витрати і тоді вже зрозуміємо, скільки можемо витрачати на все інше. Так буде легше.
— Ти що, збожеволіла, Ліліє? — його погляд був сповнений зневаги, ніби вона запропонувала щось неймовірно дурне. — Я не збираюся жити як останній бідняк. У мене є статус, розумієш? Мені потрібно його підтримувати.
— Який, до дідька, статус? — Лілія відчула, як напружуються м’язи на її обличчі, і ледве стримувала сльози від образи. — Ти безробітний, Юро! У тебе немає доходу вже цілих три тижні! Чи це для тебе нічого не означає?
— Та це ж тимчасово! — відрізав чоловік, і в його голосі з’явилась нотка роздратування. — І взагалі, досить мене вичитувати, Ліліє! Ти зараз ніби моя мама, чесне слово.
Лілія глибоко вдихнула, намагаючись втихомирити внутрішній вихор. Сперечатися було безглуздо, він все одно не слухав. Вона підвелася і рішуче попрямувала на кухню готувати обід, із силою зачинивши дверцята шафки. Звук вийшов гучним, але він на нього навіть не звернув уваги.
Спільний рахунок стрімко танув. Лілія переводила на нього частину своєї зарплати, але цього явно не вистачало, щоб компенсувати Юрієві витрати. Він продовжував жити так, ніби нічого не змінилося: замовляв доставку з ресторанів, купував дорогий кавовий напій у капсулах, оновлював гардероб новими, зовсім не потрібними речами.
— Мені потрібно виглядати успішним, — повторював чоловік щоразу, коли Лілія намагалася поговорити з ним про гроші. — Ніхто ж не візьме на роботу людину, яка виглядає як жебрак.
— Але ж у тебе вже є пристойний одяг, — обережно заперечувала дружина, намагаючись знайти бодай якусь логіку в його вчинках. — Навіщо тобі третя пара джинсів тієї самої марки?
— Ти в цьому нічого не тямиш, — Юрій відмахнувся від неї, як від набридливої мухи. — Перші джинси вже не в тренді, другі для повсякденного носіння, а ось ці — вони для важливих зустрічей. Розумієш різницю?
Лілія почала брати гроші зі свого особистого вкладу. Спершу п’ять тисяч, потім ще сім із половиною, а потім і всі десять. Вона дивилася, як тануть її заощадження, зароблені роками наполегливої праці, і почувалася, наче її загнано в пастку, з якої немає виходу. Щоразу, коли вона намагалася поговорити з Юрієм про необхідність економити, чоловік дратувався і звинувачував її у занудстві, натякаючи, що вона «не розуміє життя».
— Ти просто не розумієш психологію роботодавців, — повчально говорив Юрій, розводячи руками. — Вони дивляться не лише на резюме, а й на те, як людина себе презентує. Якщо я прийду у дешевому одязі, вони вирішать, що я невдаха і мені не можна довіряти.
— А якщо ми не зможемо заплатити за квартиру, то звідки ти прийдеш на ту свою співбесіду? — спитала Лілія, вже не стримуючи сарказму. — Прямісінько з підворіття? Чи з вокзалу?
— Не драматизуй, Ліліє, — чоловік махнув рукою, відвертаючись. — До цього не дійде, я ж сказав.
Але на особистому рахунку Лілії залишалася вже лише двадцять одна тисяча гривень. І вона чудово розуміла: ще трохи, і саме до цього все і дійде. Їхній світ, збудований на ілюзіях чоловіка, починав сипатися.
У середу ввечері Юрій увійшов до квартири з надзвичайно задоволеним виглядом.
— Ліліє, збирайся! Ми йдемо гуляти! — урочисто оголосив чоловік, аж світився від якоїсь внутрішньої радості.
Лілія підняла очі від каструлі з супом.
— Куди гуляти? Юро, я смертельно втомилася. Цілий день в офісі просиділа, потім ще в магазин заїжджала. Я хочу просто відпочити.
— Ну погуляємо трохи, подихаємо свіжим повітрям, — Юрій зняв куртку і акуратно повісив її на вішалку. — Давай, переодягайся в щось пристойне. Це важливо.
— Навіщо переодягатися, якщо ми просто гуляти йдемо? — Лілія насторожилася. Його незрозуміла радість і дивна вимога насторожували.
— Ну мало що, раптом когось зустрінемо, — невнятно відповів чоловік, уникаючи її погляду. — Не хочу, щоб ти ходила в домашніх штанах. Це ж не личить нам.
Лілія поставила каструлю на плиту і вимкнула конфорку. Щось у поведінці Юрія викликало глибоку тривогу, але вона не могла зрозуміти, що саме. Відмовлятися напряму вона не стала. Можливо, чоловікові дійсно потрібна підтримка, і він нарешті вирішив поговорити по душах. Чи, принаймні, вона дуже на це сподівалася.
— Гаразд, — Лілія зітхнула, все ще сподіваючись. — Тільки ненадовго, добре? Завтра ж рано вставати.
Вона швидко переодяглася у щось простіше, аніж вечірній костюм, лише торкнулась губ помадою і вийшла у передпокій. Юрій уже стояв біля дверей, поринувши у телефон.
— Ходімо, — кинув чоловік, і вже за мить двері грюкнули за ним.
Вони спустилися сходами, і Юрій одразу взяв курс на центр міста. Лілія йшла поруч, намагаючись вловити хоч якийсь натяк на їхній пункт призначення. Зазвичай, коли вони просто «прогулятися», їхній шлях пролягав через тихий сквер біля будинку. Але цього разу чоловік впевнено вів її зовсім в інший бік.
— Юрію, ми куди? — запитала вона вже за хвилин десять, відчуваючи, як стискається серце.
— Та так, просто прогуляємось, — відповів Юрій, не повертаючи голови і не зменшуючи кроку.
Передчуття зміцніло, перетворившись на неприємний клубок у шлунку. Ось вони вже на центральній вулиці, і чоловік без вагань звертає до будівлі, знайомої до болю. Лілія зупинилася, ніби хтось кинув якір.
— Юрію, це ж той самий ресторан, де ми були минулого разу, — ледь чутно промовила вона. — Ти ж не збираєшся…
— Ну чого ти одразу впираєшся? — Юрій м’яко взяв її під лікоть, ніби нічого не відбувається.
Чоловік рішуче попрямував до входу, і в Лілії всередині щось обірвалося. Її знову обманули. Знову.
— Юрію, стій! — вона рвучко висмикнула руку. — Я туди не піду. У нас же немає грошей на ресторани, ти розумієш?
— Ліліє, не влаштовуй сцену посеред вулиці, — Юрій нервово озирнувся на перехожих. — Ходімо вже!
— Ні, — Лілія схрестила руки на грудях, її погляд був твердим. — Поясни мені негайно, якого біса ми тут робимо?
Чоловік шумно видихнув, наче це вона була винна, і нахилився до неї ближче.
— Хлопці вже всередині, чекають на нас. Данило з Марком. Ми ж домовилися ще позавчора.
— Домовилися? — перепитала Лілія, і від її тихого голосу можна було б замерзнути. — А зі мною порадитися ти не вважав за потрібне?
— Я думав, ти не будеш проти, — пробурмотів Юрій, уникаючи її погляду. — Ну ходімо вже, незручно ж виходить.
Лілія так хотіла просто розвернутися і піти додому, залишивши його стояти тут. Хотіла викричати все, що накипіло, не зважаючи на зацікавлені погляди перехожих. Але Юрій уже відчинив важкі двері ресторану і чекав, дивлячись на неї. Вона насилу проковтнула гіркий клубок у горлі й переступила поріг. На людях скандалити дійсно не варто, — пролунало в її голові останнім аргументом.
За столиком біля панорамного вікна їх уже чекали Данило та Марко, давні друзі Юрія ще з університетських років. Обидва були успішними, обіймали високі посади у великих компаніях і, як і Юрій, любили жити на широку ногу. Побачивши, як Юрій заходить із дружиною, чоловіки радісно замахали їм.
— О, а ось і ви! — Данило підхопився зі стільця, обійняв Юрія. — Ми вже було подумали, що ви не прийдете.
— Та що ти, — Юрій ляснув друга по плечу, награно посміхаючись. — Просто трохи затрималися.
Лілія мовчки сіла на вільний стілець і взяла важке меню. Вона навіть не наважувалася поглянути на чоловіка, боячись, що вираз її обличчя викриє всю гіркоту, яка зараз нуртувала всередині. Ціни змусили її міцно стиснути щелепи. Салати від чотирьох сотень гривень, основні страви — від семисот п’ятдесяти, десерти — від трьох сотень.
— Ліліє, що ви будете замовляти? — приязно усміхаючись, запитав Марко.
— Поки що не знаю, — глухо відповіла жінка, так і не відірвавши погляду від меню.
Офіціант підійшов до столика з блокнотом і ручкою. Данило без вагань замовив стейк з трюфельним соусом та келих витриманого червоного вина. Марко обрав морські делікатеси і, звісно, біле вино. Юрій не бажав відставати від друзів: урочисто попросив качку з апельсиновим соусом і теж келих вина.
— А вам що принести? — офіціант чемно повернувся до Лілії.
— Мені овочевий салат, — сухо процідила вона, не підводячи очей.
— І це все? — здивувався Юрій, на його обличчі з’явилось невдоволення. — Ліліє, замов щось пристойне.
— Мені вистачить салату, — Лілія з шумом закрила меню і майже кинула його офіціантові.
За столиком лунав жвавий сміх, келихи дзвеніли, друзі Юрія смакували дорогі страви та вино. А Лілія мовчки шкрябала виделкою по листках салату, гарячково підраховуючи в голові суму, що невблаганно зростала. Стейк Данила — тисяча чотириста гривень. Морські делікатеси Марка — тисяча шістсот. Качка Юрія — тисяча двісті п’ятдесят. Три келихи вина по триста п’ятдесят гривень кожен. Її салат — чотириста. Вже понад п’ять тисяч гривень, і це ще без десертів!
— Юрію, як там справи з роботою? — поцікавився Данило, відпиваючи вино. — Знайшов щось гідне?
— Поки що обираю між кількома дуже цікавими пропозиціями, — Юрій легко збрехав, навіть не здригнувшись. — Не хочу хапатися за абищо, шукаю щось дійсно вартісне.
Лілія різко підвела голову, її погляд прикипів до чоловіка. Той не змигнув навіть оком, продовжуючи безтурботно посміхатися друзям.
— Правильно, — кивнув Марко. — Поспіх тут ні до чого. У тебе ж досвід чималий, візьмуть куди завгодно.
— Саме так! — погодився Юрій, урочисто піднімаючи келих. — За нові можливості!
Данило з Марком радісно підтримали тост, випиваючи вино. Лілія лише зробила ковток води, знову втупившись у свою тарілку. Всередині в неї вирувало полум’я, але вона стримувалася з останніх сил.
Тим часом офіціант знову підійшов, цього разу з десертним меню. Данило обрав елегантне тірамісу, Марко — вишуканий чизкейк, а Юрій, звісно, не міг відмовити собі в шоколадному фондані.
— Ліліє, можливо, й вам десерт? — чемно запитав офіціант.
— Ні, дякую, — крізь стиснуті зуби процідила вона.
Компанія насолоджувалася десертами, пересипаючи трапезу черговими жартами та історіями з їхнього, здавалося б, безтурботного життя. Лілія сиділа мовчки, немов застигла статуя, відповідаючи на звернення лише односкладовими фразами, зовсім не підтримуючи розмови. Юрій раз у раз кидав на неї невдоволені погляди, але старанно робив вигляд, що все гаразд.
Нарешті, офіціант з’явився з рахунком, поклавши солідну шкіряну папку просто посередині столу. Лілія швидко підрахувала в голові, і серце її впало. Близько семи з половиною тисяч гривень. Це майже третина її зарплати. Майже половина того, що ще залишилося на її особистому, так ретельно заощадженому рахунку.
— Ну що ж, хлопці, сьогодні все за мій рахунок! — Юрій урочисто, на весь зал, оголосив, із переможним виглядом потягуючись до папки з рахунком.
Данило з Марком аж підскочили на стільцях, вітаючи Юрія оплесками. Їхні вигуки «Юро, ти ж справжній джентльмен!» та «От хто завжди на висоті!» дзвеніли в Лілії у вухах, мов сотні осиних джал. Вона ж тим часом обережно поклала долоню на руку чоловіка, намагаючись вловити його погляд, ніби просила про зупинку без слів.
— Юро, зачекай, — майже пошепки промовила Лілія, дивлячись йому просто у вічі. Її голос ледь пробивався крізь радісний гамір друзів, але Юрій почув.
— Не виставляй мене дурнем, Ліліє, — просичав він, смикаючи рахунок до себе. Вона міцно тримала папку, не відпускаючи. — Я ж сказав, що заплачу.
— А чим ти збираєшся платити? — так само тихо, але з холодним відчаєм запитала жінка. — У тебе ж зовсім нічого немає, Юро. Жодної копійки.
Юрій стрімко почервонів, його очі метнулися до друзів. Ті, відчувши напругу, що зависла в повітрі, одразу переглянулися, й усмішки сповзли з їхніх облич.
— Припини цю сцену негайно, — прошипів чоловік крізь зуби, нахилившись ближче. — Просто дістань картку і розрахуйся.
В ту мить Лілія відчула, як щось всередині неї розірвалося. Здавалося, якась невидима нитка обірвалася, і біль гострим лезом пройшов крізь серце. Вона мовчки розкрила шкіряну папку, дістала свою банківську картку і, не дивлячись ні на кого, простягнула її офіціанту. Той забрав термінал і відійшов до стійки.
— Дякую вам за чудову компанію, — твердим голосом промовила Лілія, підводячись з-за столу. — Вибачте, мені вже час.
Вона схопила сумку, різко розвернулася і, не озираючись, попрямувала до виходу. За спиною долинав розгублений шепіт Данила і Марка, щось нервово говорив Юрій, але Лілія вже нічого не чула. На вулиці її обійняло холодне, пронизливе вечірнє повітря, ніби намагаючись вистудити біль у грудях.
Лілія йшла додому, не розбираючи дороги, майже бігла. Руки тремтіли, а дихання раз у раз збивалося. Дома, вже в теплі, вона недбало кинула куртку просто на підлогу у передпокої й попрямувала на кухню. Відкрила холодильник, дістала пляшку води та жадібно випила пів склянки. Серце шалено калатало, а перед очима все пливло. Тільки тоді вона змогла дістати телефон, щоб перевірити баланс. Тринадцять з половиною тисяч гривень. Це все, що лишилося від її дворічних заощаджень.
Приблизно за годину в замку повернувся ключ. Юрій обережно зайшов у квартиру, тихо причинивши двері. Лілія сиділа на дивані у вітальні, дивлячись у порожнечу.
— Ліліє, ну навіщо так істерити? — почав чоловік примирливим тоном, намагаючись знизити напругу. — Навіщо було так демонстративно йти? Перед хлопцями незручно вийшло.
— Незручно? — Лілія повільно повернула голову до Юрія, і той мимоволі зробив крок назад. — Тобі незручно?
— Ну так, — Юрій знизав плечима. — Вони ж нічого не розуміють. Мабуть, вирішили, що ми посварилися через якісь дурниці.
Лілія підвелася з дивана, її рухи були повільні й рішучі. Вона підійшла до журнального столика, взяла свій блокнот із записами та розрахунками й простягнула його Юрію.
— Ось наші витрати за останній місяць, — абсолютно спокійним, але сталевим голосом сказала жінка. — Оренда — сімнадцять з половиною тисяч гривень. Комуналка — чотири тисячі. Продукти — одинадцять тисяч. Інтернет і зв’язок — тисяча сто п’ятдесят гривень. Побутова хімія та інше — півтори тисячі. Разом маємо тридцять п’ять тисяч сто п’ятдесят гривень обов’язкових витрат.
Юрій зазирнув у блокнот, здавалося, не розуміючи, до чого вона веде.
— Ну і що далі?
— Моя зарплата — двадцять дев’ять тисяч гривень, — продовжила Лілія. — Тобто вже зараз не вистачає шести тисяч ста п’ятдесяти гривень. А тепер додамо твої «необхідні» покупки. Смартфон — дев’ятнадцять з половиною тисяч. Годинник — тринадцять з половиною тисяч. Кросівки — вісім тисяч. Дві сорочки — по чотири тисячі кожна. Толстовка — п’ять з половиною тисяч. Навушники — десять з половиною тисяч. І джинси — сім тисяч. Це сімдесят сім тисяч гривень лише на твої особисті речі, Юро.
— Ліліє, я ж тобі вже пояснював, це були необхідні витрати для статусу! — спробував виправдатися чоловік, роблячи крок до неї.
— Замовкни, — Лілія різко обірвала його, і Юрій завмер, ошелешений її тоном. — А ще ресторани і доставка їжі. Попередня зустріч з друзями обійшлася у шість з половиною тисяч. Та, що була до того — п’ять з половиною тисяч. Доставка за місяць — дев’ять з половиною тисяч. І сьогоднішня вечеря — сім з половиною тисяч. Усього двадцять дев’ять тисяч гривень на ресторани та їжу з доставкою.
Лілія з силою жбурнула блокнот на диван.
— Загалом ти витратив сто шість тисяч гривень, Юро. При тому, що у тебе НЕМАЄ РОБОТИ. Ці гроші я брала зі свого особистого рахунку, який накопичувала два роки. У мене залишилося тринадцять з половиною тисяч гривень. Тринадцять з половиною. Тисяч. Гривень.
— Ліліє, ну пробач, — Юрій спробував наблизитися до дружини, але та різко відступила. — Я не думав, що так вийде. Я знайду роботу, все поверну.
— Коли? — Лілія дивилася на нього з болем і гіркотою. — Ти взагалі шукаєш роботу чи просто робиш вигляд?
— Звісно, шукаю! — обурився чоловік, розводячи руками. — Просто зараз ринок складний, розумієш? Немає нормальних пропозицій.
— Ринок складний, — повторила Лілія, вкладаючи в ці слова всю свою злість. — Добре. А чому ж ти тоді продовжуєш витрачати гроші як якийсь мільйонер? Чому ти тягнеш мене по ресторанах, які ми навіть близько не можемо собі дозволити? Чому ти брешеш своїм друзям, що у тебе купа пропозицій по роботі?
— Бо не хочу виглядати невдахою! — вигукнув Юрій, його голос зірвався на крик. — Ти розумієш? Я не можу їм сказати, що мене звільнили і я сиджу без грошей. Що, по-твоєму, я мав зробити сьогодні? Заявити, що у нас немає грошей? Щоб вони почали мене жаліти?
— Так, — твердо відповіла Лілія. — Саме це ти і повинен був зробити. Або взагалі не домовлятися про цю зустріч. Але ти обрав брехати, притягнути мене сюди обманом і змусити платити моїми останніми грошима за вечерю, яка нам абсолютно не по кишені.
Юрій відвернувся, його кулаки стиснулися від безсилля.
— Ти просто не розумієш, як важливо підтримувати імідж! У нашому бізнесі все тримається на зв’язках і репутації. Якщо я покажу слабкість, мене вже ніхто не сприйматиме серйозно.
— У твоєму бізнесі? — голос Лілії затремтів, вона ледь стримувала крик. — У тебе НЕМАЄ БІЗНЕСУ, Юро! У тебе немає роботи! Ти вже цілий місяць сидиш вдома і витрачаєш МОЇ гроші на свій «імідж» перед друзями, яким, до речі, абсолютно байдуже, у чому ти ходиш і скільки ти заробляєш!
— Ні, їм не начхати! — Юрій різко обернувся до дружини, його очі метали блискавиці. — Ти ж бачила, як вони дивляться, коли я показую їм новий смартфон чи годинник? Вони ж поважають мене за це, розумієш?
Лілія лише холодно повела плечима. — Вони поважають твій гаманець, Юро. Той, який, нагадую, тепер належить мені. І я більше не збираюся викидати гроші на твоє хворе самолюбство. Крапка.
Важка, гнітюча тиша опустилася на кімнату. Юрій нервово міряв кроками від стіни до стіни, а Лілія стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, її погляд був байдужим. Ніби її тут і не було.
— І що ти пропонуєш? — нарешті пролунав глухий голос чоловіка.
— Я пропоную тобі перестати жити у світі ілюзій, — відповіла Лілія, повертаючись до нього. — Знайти будь-яку роботу. Хоч кур’єром, хоч вантажником, але почати заробляти. Припинити купувати непотрібні речі й зустрічатися з друзями в дорогих ресторанах. Просто жити за можливостями.
Юрій гірко скривився. — Тобто ти хочеш, щоб я принизився? Розносив піцу чи тягав ті коробки? Мені, людині з моїм досвідом?
— Я хочу, щоб ти став дорослим чоловіком і нарешті взяв відповідальність за своє життя, — Лілія зробила крок до нього, її голос був спокійним, але твердим. — За наше життя. Бо поки ти поводишся як підліток, якому все оплачують батьки.
— А ти, мабуть, свята? — огризнувся Юрій, його обличчя почервоніло. — Сидиш тут, докоряєш мені, рахуєш кожну копійку. Може, мені ще й блокнотик завести, щоб звітувати тобі за кожну витрату?
— Якщо це допоможе нам не опинитися на вулиці, то так, заведу, — Лілія не відступала, дивлячись йому прямо у вічі. — Юро, ти взагалі розумієш, що за місяць у нас не буде грошей навіть на оренду? Зовсім. Ми будемо змушені шукати щось дешевше, а то й взагалі проситися до когось жити.
— Такого не буде, — впевнено промовив чоловік, відвертаючись. — Я знайду роботу.
— Коли?
— Скоро.
— Юро, ти вже місяць говориш «скоро», — Лілія стомлено провела рукою по обличчю, її голос був тихим, майже шепіт. — А поки ти говориш, ми витрачаємо останні кошти на твої забаганки.
Юрій сів на диван і закрив обличчя долонями. Лілія дивилася на нього, і в ній наростала не злість, а якась холодна, порожня втома. Вона раптом усвідомила, що більше не може. Не може сперечатися, пояснювати, виправдовуватися перед офіціантами, коли картка не спрацьовує. Втомилася рахувати кожну гривню й відмовляти собі в необхідному, поки її чоловік купує чергову «іграшку».
— Я хочу, щоб ти з’їхав, — тихо промовила Лілія.
Юрій підняв голову, його очі були повні подиву.
— Що?
— Я хочу розлучитися, — Лілія повторила чітко, кожен звук карбувався у повітрі. — І щоб ти зібрав свої речі й поїхав звідси.
— Ліліє, ти що таке говориш? — Юрій скочив з дивана, його обличчя спотворив шок. — Через одну сварку ти хочеш розлучення?
— Це не одна сварка, — Лілія похитала головою, в її погляді не було сумніву. — Це місяць твого егоїзму, безвідповідальності та суцільної брехні. Це роки, коли ти тринькав гроші наліво й направо, ніколи не думаючи про завтра. Це сьогоднішній вечір, коли ти змусив мене викласти останні кошти за твоє прокляте самолюбство.
— Ліліє, ну почекай, давай обговоримо, — Юрій спробував взяти її за руки, але вона різко відсторонилася. — Я клянусь, я змінюся. Знайду роботу, почну економити, більше ніколи не буду…
— Ні, — перебила його Лілія, її голос був незворушним. — Я більше не вірю твоїм обіцянкам. Ти вже обіцяв швидко знайти роботу. Обіцяв припинити витрачати гроші. Обіцяв, що сьогодні ми просто гуляємо. Ти брешеш, Юро. Постійно. І я не хочу більше жити з людиною, якій не можна вірити.
Юрій поблід і відступив на крок.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — кивнула Лілія. — Збирай речі. Сьогодні.
— Ліліє, зараз же пізно, куди я поїду? — розгублено запитав чоловік, озираючись.
— До Данила, до Марка, до батьків — мені байдуже, — Лілія пройшла до спальні й дістала зі шафи спортивну сумку. — Ось, складай сюди. Решту забереш потім.
Юрій стояв у дверях спальні, спостерігаючи, як дружина витягує його речі зі шафи й кидає на ліжко. Він відкривав рот, намагаючись щось вимовити, але слова застрягли у горлі.
— Ліліє, ну давай хоча б до ранку зачекаємо, — спробував ще раз Юрій, його голос звучав жалібно. — Виспимося, обговоримо все на свіжу голову.
— Ні, — Лілія протягнула чоловікові сумку. — Зараз.
Юрій зрозумів, що дружина налаштована рішуче. Він мовчки взяв сумку й почав складати речі. Лілія стояла поруч, стежачи, щоб він не затягував процес.
Через двадцять хвилин Юрій стояв у передпокої з набитою сумкою в руках. Він дивився на Лілію з якоюсь останньою надією, що вона раптом передумає, скаже, що все це було зопалу.
— Ліліє…
— До побачення, Юро, — Лілія відчинила двері.
Чоловік вийшов на сходовий майданчик і обернувся, але двері вже зачинилися прямо перед його обличчям. Юрій постояв кілька секунд, потім повільно пішов сходами вниз.
Лілія притулилася спиною до дверей і заплющила очі. У всьому тілі відчувалася дивна легкість, ніби скинули важкий тягар. Вона пройшла до спальні, лягла на ліжко й втупилася в стелю.
Телефон завибрував. Повідомлення від Юрія: «Я у Марка. Ліліє, я правда знайду роботу і все виправлю. Дай мені ще один шанс».
Лілія прочитала повідомлення й заблокувала екран, не відповідаючи. Вона знала, що завтра прийдуть ще повідомлення. Потім дзвінки. Потім Юрій почне приїжджати, просити пробачення, обіцяти золоті гори. Але Лілія вже прийняла рішення. Остаточне.
Лілія підвелася з ліжка, відчуваючи невагому порожнечу. Заваривши міцний чай, вона сіла за кухонний стіл, дістала старий блокнот і ручку. Цього місяця її дохід складав лише тринадцять з половиною тисяч гривень – ті залишки, що не встиг «промотати» Юрій. Наступна зарплата, двадцять дев’ять тисяч, здавалася рятівним колом.
Вона ретельно виводила цифри, вперше за довгий час відчуваючи, що керує своїм життям. Оренда, комуналка, найнеобхідніші продукти. Це буде скромно, без ресторанів, без дорогих цяцьок для «статусу», без спроб вразити когось. Лише вона і її спокій.
Вранці телефон знову подав голос – ще три повідомлення від Юрія. Вона навіть не відкрила їх, одразу ж видаливши. Колеги помітили її незвичайну замисленість, запитували, чи все гаразд.
«Просто не виспалася», – Лілія байдуже знизала плечима, не бажаючи впускати нікого у свій світ.
Увечері він подзвонив. Лілія просто скинула виклик, а потім миттю заблокувала номер. Вона відчувала, як це жорстоко, але вперше за багато-багато років була впевнена: саме так і треба вчинити.
Минув тиждень. На екрані з’явилося сповіщення від незнайомого номера. Це був Юрій. Він переконував, що знайшов роботу менеджером в автосалоні, де обіцяли тридцять тисяч гривень і відсотки з продажів. Запевняв, що усвідомив усі свої помилки, і благав дозволити йому повернутися, почати все заново.
Лілія сиділа на дивані, тримаючи в руках ледь теплу чашку кави. За вікном накрапав осінній дощ, краплі повільно стікали по склу. Вона перевела погляд з телефону на порожню подушку поруч – там, де ще недавно сидів Юрій. У її душі панувала дивна тиша. За мить Лілія вже набирала короткий, але чіткий текст: «Вітаю з новою роботою. Але нам вже не по дорозі. Документи про розлучення вже в роботі.»
Вона натиснула «Відправити», заблокувала новий номер, поставила чашку на стіл. Юрій завжди був майстром слова: вмів обіцяти, переконувати, виправдовуватися так переконливо. Але ці слова втратили для Лілії будь-яку силу. Вона більше не хотіла слухати порожні обіцянки. Їй хотілося жити спокійно, впевнено планувати кожен свій день і не боятися заглядати на банківський рахунок щоранку.
Лілія вирішила переїхати, хоч і було страшно починати все спочатку. Її вибір зупинився на скромній однокімнатній квартирі, що коштувала одинадцять з половиною тисяч гривень. Переїзд зайняв усі вихідні, виснажив до межі. Нове житло було меншим, значно простішим, і розташоване далі від метушні центру. Але коли вона внесла першу орендну плату і побачила, що на рахунку залишилася добра половина її місячного доходу, на душі розлилося справжнє полегшення.
Юрій ще не раз намагався зв’язатися з нею, телефонував через спільних знайомих. Та Лілія була непохитною, її рішення – остаточним. Через два місяці вони офіційно розлучилися. Колишній чоловік прийшов на подачу документів у новому костюмі, зі свіжою стрижкою, намагався весь вечір заговорити з нею. Вона відповідала коротко, підписала всі папери і пішла, не озирнувшись і не попрощавшись.
Того вечора Лілія сиділа на своєму новому дивані, у своїй маленькій однокімнатній квартирі, повільно потягуючи чай. На рахунку лежало понад двадцять одну з половиною тисячу гривень — більше, ніж за весь останній рік, проведений поруч із Юрієм. Завтра буде зарплата, і вона нарешті зможе купити нову куртку замість тієї, що вже третій сезон висіла у шафі.
Телефон лежав на столику екраном донизу. Жодних повідомлень, жодних настирливих дзвінків з проханнями оплатити чергову вишукану вечерю. Лілія відкинулася на спинку дивана, заплющила очі. Вперше за багато, багато місяців вона відчула справжню, безмежну свободу.
— Я не буду влаштовувати весілля на дві сотні гостей, Пашо! Усю свою рідню можеш годувати ти сам, а я на це не дам ані копійки! Або ми просто розпишемося, або…