— Альоно! Це що за цирк? Чому Кирило повернувся до мене з валізою? Ти що, його вигнала?
— По-перше, без валізи. Я дала йому пакети для сміття. По-друге — так, вигнала, — спокійно сказала Альона, намагаючись не підвищувати голос. — Я не зобов’язана терпіти зради й брехню. Ні від кого.
— Та всі чоловіки зраджують! — різко кинула Анна Леонідівна. — Головне — щоб додому повертався.
Альона і Кирило познайомилися в кав’ярні, де дівчина підробляла баристою. Він приходив щоранку за капучино, жартував, залишав щедрі чайові, а якось приніс букет півоній, щоб підняти настрій.
Тоді Альона ще не знала, що на момент їхнього знайомства Кирило переживав болючий розрив із дівчиною Євою, яка поїхала до Києва шукати кращого життя. Для нього Альона стала ідеальною заміною: добра, чуйна й спокійна. А коли він випадково дізнався, що в її бабусі — Світлани Вікторівни — у центрі міста є трикімнатна квартира, то вже за пів року зробив пропозицію.
— Це так несподівано, адже ми майже не знаємо одне одного, — Альона схвильовано приміряла каблучку.
— Та годі! — Кирило цілував її у тім’я. — Я просто зрозумів, що кращої за тебе не знайду.
Зіграли весілля, а потім зняли «однушку» на околиці й зажили, ніби в казці. Перші три місяці шлюбу здалися Альоні однією щасливою миттю. А трохи згодом вона почала помічати дивності у поведінці чоловіка.
— Альон, дай у борг до зарплати, — якось запитав Кирило.
— Але ж у тебе зарплата більша. Куди гроші подів? — Альона здивовано подивилася на чоловіка.
— Готую тобі сюрприз, — Кирило акуратно підкрутив пасмо її волосся собі на палець і хитро примружився.
— Ну гаразд, — зніяковіло пробубніла дружина. — Скільки тобі?
І так тривало ще кілька місяців. Поки Альона не запропонувала Кирилу знайти іншу роботу, адже в нього постійно закінчувалися гроші.
— Ти розумієш, яке діло. Лізка захотіла собі сумочку «Шанель», а грошей у неї не було. От я й допоміг сестрі виплатити кредит, — знизав плечима чоловік. — З наступного місяця все буде нормально.
— Ти у своєму глузді? Сумочка в кредит?
— Ну захотілося їй. Що я зроблю?
— Принаймні міг порадитися зі мною. А то виходить, що ти на мої гроші купив сумку сестрі, — Альона сердито зиркнула.
— Ти говори, та не заговорюйся. З яких це твоїх? — очі Кирила палали.
— З тих самих, що щомісяця позичав у мене. Віддавати не будеш? Ти ж наче в борг брав… — з єхидною посмішкою відповіла Альона.
— Все ж таки з головою у тебе щось. Ти мені дружина, а значить гроші спільні.
— Добре, тоді більше ти моїх грошей не побачиш, як і я твоїх не бачила вже пів року.
Сестра Кирила — Аліна — була молодша на три роки й вважала, що світ обертається лише навколо неї. Новий айфон, відпочинок щороку, а тепер ще й сумка, як три зарплати Кирила.
Кирило розлютився й вийшов з квартири. Він стояв на ґанку, притулившись до перил. Вечірнє повітря було теплим і трохи вологим. Десь у далині лунали голоси дітвори.
Він закурив і замислився. Злість у ньому ще вирувала, але тепер це була злість не на Альону, а на ситуацію. Іти він не збирався. Навіщо? Поки бабуся не перепише квартиру на Альону, сенсу грюкати дверима не було.
Кирило був розрахунковий і вмів чекати. Головне — тримати маску. Грати турботливого чоловіка, бути «своїм» для родичів Альони. А потім — квартира. Центр міста, стара забудова, високі стелі — мрія. Це не жарти. Він надто багато вклав у цей шлюб… морально. І багато хотів від нього отримати за своє терпіння.
Трохи поблукавши вулицями, Кирило нарешті зайшов до квіткового магазину й купив улюблені Альонині (чи Євині) піони.
— Я це… вибачитися хотів, — Кирило простягнув букет дружині, навіть не знявши взуття.
— Не можу сказати, що приємно. Адже я тобі вже кілька разів говорила, що від запаху півоній у мене починає боліти голова й лоскотно в носі, — Альона поморщилась.
— Гаразд-гаразд, тепер точно запам’ятаю, — він притягнув Альону до себе й пристрасно поцілував.
Минув місяць
— Ну й що знову? — насупилась Альона. — Минулого місяця ти оплатив сестрі курси візажистки, які вона кинула за тиждень!
— І що? Ліза — моя рідна сестра. — Кирило закотив очі. — Ти б теж допомагала, якби в тебе була сестра. Але ти одиначка, тому тобі складно зрозуміти мої почуття.
Альона стиснула зуби. У неї й справді не було сестри. Зате була бабуся, яка, дізнавшись про витівки Лізи, лише фиркнула:
— Чоловік має утримувати родину, а не примхи сестри виконувати! Якби мій Микола так робив, я б і жити з ним не стала.
Вони сиділи з Альоною в затишній кав’ярні, де пекли чудові слойки й круасани, які дуже любила Світлана Вікторівна. Здавалося, ріднішої за бабусю в Альони нікого не було.
Хоча були й батьки, й брат… який відмовився від родини відразу після вісімнадцяти й поїхав у інше місто підкорювати вершини. Ніхто не знає, які саме вершини підкорив Антон, бо з того часу, вже десять років, від нього не було ні дзвінка, ні повідомлення.
— Цікаво, як там наш Антошко… Може, вже й одружився?
— І мені цікаво… — протягнула Альона.
— Якби твій батько не був таким впертим, він би й не поїхав нікуди. Але ж ні! Хотів запхати його в будівництво. А ж хлопець з дитинства жив мистецтвом. От і поїхав! — вигукнула Світлана Вікторівна. — Ой, що це я розійшлася… — зупинила себе сама.
Альона лише усміхнулась і з сумом глянула у вікно. З братом у неї був особливий зв’язок: він завжди захищав Альону від нападок однокласників у школі, допомагав тягнути важкий рюкзак і щиро цікавився життям сестри — на відміну від батьків.
— Та не сумуй. Може, ще повернеться. А з Кирилом своїм будь обережна. Є в ньому щось підозріле…
— Бабусю… — Альона суворо глянула на Світлану Вікторівну.
— Ніяких «бабусю». Будь обережна, зрозуміла мене?
У той чудовий суботній день не хотілося йти з вулиці. Альона провела бабусю додому й вирішила ще трохи прогулятись на набережній, поки була в центрі міста. Сонце сліпило очі, але попереду Альона чітко побачила знайому постать — це був Кирило.
І він був не сам. Поруч із Кирилом стояла дуже гарна дівчина, ніби з обкладинки журналу: накачані губи, довгі ноги в короткій спідниці, маленька сумочка й величезні підбори. Це точно була не Ліза.
Альона хотіла підійти ближче, як раптом Кирило поцілував свою супутницю. Серце в неї мов провалилось, і Альона ніби на мить перестала дихати.
— Чого стала? Ходити розучилась? — за спиною пролунав до болю знайомий голос.
Альона різко обернулась і побачила Антона.
— Ти? Як?
— Я завжди був поруч, — усміхнувся брат. — Одружуватись зібрався. Привіз вам свою наречену показати. Обійматись будемо?
Альона з радісним вигуком кинулась йому на шию, зібравши багато зацікавлених поглядів.
— Ну як справи? Розповідай! Така красуня стала… Каблучка на пальці. Значить, заміж вийшла?
— Вийшла… он за того придурка, що цілується на людях з якоюсь шваброю, — як у дитинстві, ображено відповіла Альона, вказуючи на парочку вдалині.
— Зараз розберусь, — Антон швидко підійшов до Кирила і без зайвих слів дав йому в щелепу, від чого той, хоч і не впав, але добре похитнувся.
— Це що таке?! — отямившись, нахабно мовив Кирило.
— Це за сестру. А це — просто так, — Антон повторив удар. — Більше до Альони можеш не з’являтись. Твої речі я особисто виставлю за двері.
— За сестру?.. — не розуміючи, промовив Кирило, помітивши Альону поруч, зі схрещеними на грудях руками. Вона лише знизала плечима й пішла разом з братом.
Альона одразу ж повела брата до себе додому, щоб поговорити в спокійній обстановці.
— Уявляєш, — видихнула Альона, коли вони піднялись ліфтом, — всього рік. А відчуття, ніби десять років пробула в полоні. Він висмоктав усе: і сили, і гроші, і навіть мою впевненість.
— Ти просто обрала не того, — знизав плечима Антон. — Буває. Головне — ти не лишилась у тому болоті. Молодець, що витягла себе звідти.
— Я навіть не розумію, як могла бути такою наївною. Він же з самого початку був такий… Тільки я не хотіла цього бачити. Хотіла, щоб просто хтось любив. А тепер — ніби в одну мить рожеві окуляри злетіли.
— Чоловіка треба обирати не за букетами, а за вчинками, — усміхнувся Антон.
Альона розсміялась уперше за останні дні. Вдома вона рішуче відчинила шафу, витягла останні футболки Кирила, кілька його джинсів і навіть старий блокнот із безглуздими записами — усе летіло в чорний пакет для сміття. Жодних сентиментів. А спільні фотографії вона розірвала навпіл і скинула у відро.
— Знаєш, — сказав Антон, поки Альона зав’язувала останній пакет, — я ж не просто так повернувся. У мене в Києві все налагодилось. Звісно, не творча робота, але я радий. Власний бізнес, нещодавно купив квартиру. Заочно здобув освіту. Спочатку було важко, але хто не здається — тому щастить. А тепер одружуюсь. Тебе дуже хотів побачити! Скучив…
— Я теж дуже за тобою скучила, — Альона завмерла, слухаючи брата, а потім кинула пакет і міцно його обняла.
— А сьогодні подумав: а чого б тобі не поїхати зі мною?
— Поїхати? До Києва?
— Ну так. Ти розумна, впораєшся. Там стільки можливостей. І головне — ти не будеш одна. Я завжди буду поряд.
Вона зітхнула. Сіла на диван і втупилась у вікно.
— Там справді, мабуть, було б простіше… Але знаєш, Антошу, я не можу. Бабуся. Вона — моя єдина опора. А батьки… — вона знизала плечима. — Ти ж знаєш, на них розраховувати не можна.
— Бабуся в нас крута. Я сам за нею дуже скучив. Але й ти собі не ворог. Життя одне. Можемо всі разом поїхати — я з нею поговорю.
— Ні, ми залишимось тут. Ти краще приїжджай частіше.
— Домовились, — кивнув Антон. — Тим паче, що дружина в мене звідси.
— Та ну? І хто? — Альона склала руки й поклала на них голову.
— Юлька, — усміхнувся брат.
— Та не може бути? Та сама, з якою ви розійшлись після випускного?
— Ага. Потім списались… і все закрутилось наново. Нікого так не любив, як її… Все ж таки, почуття не іржавіють.
— Ну чудово. Рада за вас, — промовила Альона і сумно подивилась убік.
— Та не кисни. І тобі знайдемо нормального, — усміхнувся Антон.
І тут у двері подзвонили. То був Кирило.
— Відійди, я сам усе владнаю, — Антон відсунув сестру від дверей.
— Альон… — почав було Кирило, але відразу ж замовк, побачивши Антона.
— Альони більше немає. Ось твої речі — і провалюй, — Антон різко кинув пакети з речами просто Кирилові під ноги.
— Я ще повернусь, — пригрозив він пальцем і вийшов, збираючи розкидані речі.
Альона стояла за спиною Антона, досі трохи хвилюючись. Вона чудово розуміла: на цьому історія з Кирилом не завершиться. Він не з тих, хто йде спокійно. Він буде скиглити, благати пробачення, обіцяти золоті гори та, можливо, навіть шантажувати. Але тепер поруч був Антон — і це все змінювало.
Антон зачинив двері й обернувся до сестри:
— От і все. Фініта. Вважай, що ще одного паразита з життя викреслили.
— Він ще повернеться, — тихо мовила Альона. — Я це точно знаю. Просто так не відчепиться.
Але не встигла вона договорити, як задзвонив телефон. Альона глянула на екран. Усередині все стиснулось. Хотілося жбурнути телефон об стіну, але вона відповіла.
— Алло?
— Альона! Це що за цирк? Чого це Кирило повернувся до мене з речами? Ти що, вигнала його?
— По-перше, без речей — я дала йому пакети для сміття. По-друге — так, вигнала, — спокійно відповіла Альона, намагаючись не підвищувати голос. — Я не зобов’язана терпіти зради й брехню. Від нікого.
— Та всі чоловіки зраджують! — різко кинула Ганна Леонідівна. — Головне, щоб додому повертався. А ти… Ти просто дурна дівчина, яка зруйнувала шлюб. Хто тебе тепер візьме, розлучену?
— Мене? — Альона засміялась. — А ви впевнені, що мені хтось потрібен? Я краще буду одна, ніж з кимось на кшталт вашого сина. І не треба мені казати про те, що «всі зраджують». Ви, може, й звикли жити в болоті, а я — ні.
— Ти справді думаєш, що ти така вже красуня? Усім потрібна лише бабусина квартира. І все.
— Яка гидота. Уся ваша родина просякнута гниллю. Хай це буде наша остання розмова.
Альона вимкнула дзвінок, перш ніж свекруха встигла продовжити. Вона кинула телефон на диван і зітхнула:
— От і все, — промовила вона з полегшенням. — Знаєш, я зараз вперше за довгий час відчуваю себе спокійно.
— Так і має бути, — кивнув Антон.
— Дякую, що ти повернувся… так вчасно, — прошепотіла Альона, опускаючи погляд.
— Тепер я завжди буду поряд, — обійняв її Антон. — І хай тільки хтось спробує тебе образити.
Наступного дня троє — Альона, Антон і Юля — стояли біля вхідних дверей квартири Світлани Вікторівни. На сходовій клітці пахло пирогами. Альона стиснула долоню брата й тихо прошепотіла:
— Вона тебе не впізнає відразу. Стільки років минуло…
Антон лише усміхнувся і натиснув дзвінок. Двері відчинилися майже миттєво. Бабуся, попри вік, і досі відрізнялася жвавістю та гострим поглядом. У першу мить вона просто дивилась і не вірила очам. А потім повільно приклала долоню до рота:
— Антоша… Господи… — прошепотіла. — Антошенька… живий, справжній… — Вона кинулась в обійми онука.
— Ну тепер можна й помирати… — пробурмотіла Світлана Вікторівна, ховаючи обличчя в його плечі.
— Не кажи дурниць, — видихнув Антон, міцно обіймаючи бабусю. — Тобі ще жити й жити.
Юля, зворушена до сліз, відійшла вбік.
Пізніше, за столом із млинцями та пирогами, бабуся не вгамовувалась:
— Тепер знову зникнеш на десять років?
— Не зникну, обіцяю. Ось, до речі, моя майбутня дружина, — Антон кивнув у бік Юлі. — Ми з нею… ще зі школи. Зустрілися випадково — і все знову закрутилось.
— Юлька… — впізнала її бабуся й засяяла. — Ох, Альонко, у тебе брат із хорошим смаком.
Юля знітилась, а Альона розсміялась:
— Він у нас тепер взагалі серйозний. І бізнес має, і квартиру.
Вечір минув у розмовах, спогадах і тостах за зустріч. Світлана Вікторівна ніби розцвіла. Здавалось, роки відступили перед цим простим родинним щастям.
Через два дні Альона стояла в аеропорту, обіймаючи брата та Юлю перед вильотом. Вона намагалася не показувати смутку, але в очах стояли сльози.
— Бережи бабусю, — сказав Антон, — і себе. А я — часто приїжджатиму. Уже точно не через десять років. І якщо раптом передумаєш — квитки до Києва завжди знайдуться.
— Я знаю. Але тут… тут мій дім, — тихо відповіла Альона.
Вони обійнялися. А потім літак злетів, забираючи брата та його нове життя назад до столиці.
Альона переїхала назад до бабусі. Світлана Вікторівна була дуже рада:
— Хоч не сама тепер буду. А то телевізор — не співрозмовник. А з тобою — і душа відпочиває.
Вони разом пекли пироги, влаштовували суботні прибирання під музику, дивилися старі фільми й балакали вечорами.
Одного разу бабуся, спостерігаючи, як онука робить високий пучок перед дзеркалом, сказала:
— От дивлюсь на тебе, Альонко: розумна, гарна, добра. Побачиш — ще знайдеться людина, яка тебе по-справжньому оцінить.
Альона, не озираючись, лише усміхнулася:
— А якщо не знайдеться — теж не біда. У мене вже все є.
І в ту мить вона вперше відчула: так, у неї й справді все є. Бо поруч — рідна людина, на душі — спокій, а в дзеркалі — відображення тієї, яка знову стала собою.
Кeŭт Блaншeтт ствopuлa дoкyʍeнтaльнuŭ фільʍ npo жuття в Xapкoві nід o6стpілaʍu