Нахабна рідня веселилася на повну в гостях, поки не отримала на горіхи

— Вони з’їли всі твої запаси їжі, знаючи, що ти маєш невелику зарплату, перетворили квартиру на свинарник, а тобі було незручно? — обурювалася Олена. — Ти серйозно?

— Я так вихована… Мені було ніяково сказати їм про це. Я думала, була впевнена, що це все на день-два, і Вера з Пашею самі зрозуміють, що залишатися у мене далі — непристойно, — невесело відповідала сестрі Марина.

— Та до біса твоє виховання, якщо якісь нахаби творять із твоїм житлом усе, що заманеться! — емоційно відреагувала Олена.

Вона приїхала до молодшої сестри, яка орендувала маленьку квартиру в центрі міста. Звідти було зручно дістатися до роботи, а плата за житло була цілком прийнятною.

Рік тому Марина закінчила університет із відзнакою і тепер працювала економісткою на одному з державних підприємств, де колись проходила практику.

Зарплата у неї, як у молодої спеціалістки, була невеликою, і вона шукала краще місце. Однак не поспішала залишати нинішню роботу, розуміючи, що скрізь потрібні фахівці з досвідом.

Особисте життя у Марини поки не складалося. Університетські роки вона присвятила навчанню, а зараз працювала стільки, що ввечері падала з ніг. Шансів зустріти свою долю було мало, та й на роботі більшість колег були жінки.

Цим чудово користувалася родина з селища, звідки вона родом. Дізнавшись, що Марина знімає квартиру, до неї потягнулися всі, кому не лінь: і близька рідня, і далекі родичі.

Особливо нахабними були двоюрідна сестра Віра з чоловіком Павлом. Колись вони приїхали до Марини погостювати, а потім почали практикувати це постійно. Майже кожного місяця родичі заявлялися до неї на день-два.

То Вірі була потрібна нова куртка чи чоботи, то Павло шукав дефіцитні запчастини, то їхнім дітям терміново потрібно було в зоопарк чи цирк на канікулах.

— Маринко, ти йди на роботу, не переживай, ми тут самі впораємося, — говорили вони, а самі залишалися «хазяйнувати».

У попередні рази гості зупинялися на день-два і особливо не турбували господиню. Але останнього разу вони вирішили залишитися на цілий тиждень. І жили б довше, якби не приїхала рідна сестра Марини Олена.

Олена була старшою на сім років, жила в іншому місті з чоловіком і сином. Вона мала зовсім інший характер: сміливий і прямолінійний, на відміну від спокійної й тихої Марини.

Коли Олена зателефонувала сестрі, щоб дізнатися, як справи, вона ледве зрозуміла, що та говорить. У Марининій квартирі стояв такий галас, що бідній господині довелося вийти на балкон.

— Що там у тебе відбувається? — здивувалася Олена. — Гостей покликала? Серед тижня? Що святкуєш?

— Та нікого я не запрошувала! Це Віра з Павлом і дітьми у мене вже тиждень живуть. Канікули ж зимові, от вони і вирішили провести їх весело, — поділилася Марина.

— Що? Вони у тебе у цій маленькій квартирі вже тиждень живуть? Не може бути! — не вірила Олена.

— На жаль, це правда, — сумно відповіла Марина.

— То вижени їх! Що ти церемонишся? — закричала Олена. — Знаю я цю нахабну сімейку. Влізуть, куди завгодно, якщо не поставити на місце!

— Я не можу… Ну як ти собі це уявляєш?

— Та от халепа! Ти мені краще поясни, як ви всі там вміщаєтеся в твоїй комірчині? — здивувалася Олена.

— Та як? Отак! Я з дітьми на дивані, а Віра з Пашкою на підлозі сплять. Кажуть, їм і на підлозі добре, — поділилася з сестрою Марина.

— Гаразд, завтра сама приїду. Все одно збиралася відвідати рідне село. Чекай, розберуся я з твоїми гостями, — пообіцяла Олена.

Марина повернулася з балкона до квартири, де голосно грав телевізор, показуючи дітям якийсь веселий мультфільм. Самі діти лежали на її маленькому дивані, голосно хрустячи чипсами. Для господині місця тут явно не було.

На невеличкій кухні, куди Марина зайшла, намагаючись знайти собі куточок, за столом сиділи Віра й Павло. Вони вже звичними рухами наклали на стіл усе, що знайшли в її холодильнику.

— Слухай, я в тебе на балконі, здається, солоні гриби бачила. Давай їх сюди, до вечері будуть у самий раз, — заявила нахабна гостя, приготувавши їжу з продуктів Марини.

Сьогодні Віра вирішила, що настав час відкрити й консервацію. А до них і картоплю зварити, яка теж «випадково» знайшлася в шафці під мийкою.

— Маринко, ти, мабуть, солоні огірки не їси? І салат із моркви й квасолі теж, бачу, без діла стоїть! — розпоряджалася Віра. — А ми з Пашею любимо соління. За зиму все, що закручуємо влітку, до останньої баночки з’їдаємо.

— Та якось до них ще не дійшло… Тільки нещодавно привезла. Але я теж люблю соління. Мама тому й завжди дає із собою, — відповіла Марина.

— Ну й добре, що дає. Спасибі тьоті Раї за її маринади!

Коли Олена подзвонила у двері, було вже сім вечора. Усі гості, і дорослі, і малі, повернувшись із прогулянки яскравим новорічним містом, лежали вповалку на розкладеному дивані й дивилися веселу комедію.

Сама господиня сиділа на кухні, намагаючись зрозуміти, як вона могла це допустити. Дівчина корила себе за слабкість, але нічого не могла з цим зробити.

Коли пролунав дзвінок, Марина кинулася до дверей. З усмішкою вона впустила старшу сестру.

— Привіт, — обійняла Олена Марину. — Рада тебе бачити. Ох, і худюща ж ти, сестричко! Окупантів, я так розумію, застала на місці?

— Так, у кімнаті.

— Та вже чую. Ну що ж, зараз будемо вставляти мізки нашій нахабній рідні, — впевнено промовила Олена й рішуче рушила до кімнати.

— Підйом! — гаркнула вона, узявши пульт і вимкнувши телевізор, який так голосно грав, що сюжет фільму можна було слухати з сусідньої квартири.

— А? Що? — прокинулися Віра й Павло. — О, Олена приїхала! От це так зустріч!

— Я сказала, вставайте! І швидко! Чого розвалилися тут? Ви ж не в готелі, — продовжувала Олена гучним голосом.

— Мам, ми не хочемо вставати, хочемо кіно дивитися, хай тьотя ввімкне телевізор, — почали ниття діти.

— А я не зрозуміла, Олена, чого це ти тут розкомандувалася? — обурено перепитала Віра, змінивши тон, побачивши, що Олена не реагує на радісні вигуки рідні.

— Так, — сказав Павло. — Поводься пристойно. Ти ж у гостях, а не вдома!

— Це ти що? Тепер ще й мене навчиш, як поводитися в гостях?

— І навчу, — уперто продовжував Павло, ще не зовсім протверезівши після вечері з випивкою.

— Жінку свою навчи борщ варити! Ви що тут влаштували, варвари? Як у вас мозків вистачило залишитися всією сім’єю й жити в цій квартирі? — продовжувала Олена, не знижуючи напору.

— Тебе забули запитати, — огризнулася Віра. — Марина нам рада, а ти не втручайся. Сама в гостях.

— Що? Оце якраз і треба було б запитати в розумних людей, якщо своїх мізків нема. Ви скористалися тим, що Марина беззахисна й не може за себе постояти, і просто увірвалися до неї. Але це ще пів біди! Ви ж хочете за чужий рахунок пожити, на дурничку!

— Ти що це кажеш? На яку дурничку натякаєш, сестро? — здивувалася Віра.

— Марина, відкрий мені холодильник і шафу, де в тебе крупи й інші продукти зберігаються! — наказала Олена.

— Та не треба… Там все одно порожньо, — тихо відповіла Марина.

— Порожньо? Тобто це ось ці все зжерли, виходить? Насіли на бідну самотню дівчину, за яку нема кому заступитися, і об’їли її, як колорадський жук картоплю? — усе голосніше запитувала Олена.

— Ми купували продукти. Не наговорюй на нас! Ішь ти, правдолюбка приїхала! Як добре без тебе було! — обурився Павло.

— Так? І що ж ви купили за цей тиждень? Дуже цікаво було б дізнатися.

— А ми не зобов’язані перед тобою звітувати, а Маринка всім задоволена, раз мовчить, — відмахнулася Віра.

— Ось! Ти чула, як небезпечно мовчати, якщо тебе щось не влаштовує? — звернулася до сестри Олена. — Такі пройдисвіти дуже люблять користуватися тими, хто не може за себе постояти. Будь розумною, Марина, учися на своїх помилках.

Олена повернулася до гостей і впевнено продовжила:

— А тепер до вас, панове нахлібники. Оскільки ви з’їли весь місячний запас продуктів моєї сестри, будьте ласкаві компенсувати збитки грошима.

— Ага, зараз! Звідки в нас гроші? Здуріла? Нам у селі такі зарплати, як у місті, й уві сні не сняться! — обурилася Віра.

— Так-так, розкажи мені. А свиней і курей тримаєте, м’ясо продаєте? Чи ви все людям безплатно роздаєте? — наполягала Олена.

— Нема в нас грошей, зрозуміло тобі! — наполягала Віра.

— Ну гаразд, ти сама мене змусила!

Олена дістала телефон із сумочки.

— Мамо, привіт! Так, усе добре. Приїхала. Потім розкажу. Слухай, ти казала, що ви Петру й Анні гроші за свинину винні. Так от, Віра щойно сказала, що сама своїм батькам гроші за вас віддасть. Так, вони ж у Марини вже другий тиждень всією сім’єю безплатно живуть. Ну от у якості компенсації оплатить ваш борг. А ви потім із Мариною розрахуєтеся, гаразд?

— Що це ти вигадала? Не збираюся я ніякі гроші нікому віддавати! — кричала Віра, ошелешена такою нахабністю Лєни.

— Так? Тоді я з задоволенням розповім Павлу, з ким ти спілкувалася, коли приїздила до мене в гості два роки тому. Згадала? Я от добре це пам’ятаю. Думаю, твоєму чоловікові буде цікаво дізнатися.

— Це коли вона на курси їздила, так? — уточнив раптом посерйознілий Павло.

— Так, саме тоді.

— Ні, ні! Я віддам борг. Усе оплачу! — різко погодилася Віра. — Та й час нам збиратися, раз ти приїхала. Усім разом нам тут точно не вміститися.

— У чому справа? — обурився Павло. — Ану-ка, розповідайте все! Олена, я чекаю!

— Дома будемо розбиратися, дома. Та й розповідати-то нема чого. У гості до одногрупниці пару разів сходила, і все. Подумати тільки, — розгублено посміхалася Віра.

Гості на диво швидко зібралися й покинули житло Марини.

А Олена заборонила сестрі хоч когось пускати до себе у квартиру.

— І скажи всім у селі, що притулок закрився. Все! Учись уже казати «ні». Корисна якість. А то без штанів залишишся колись.