Марина прокинулась від шуму зверху — хтось надто завзято пересував меблі. За стіною знову загавкав собака, а у вікно, ніби навмисно, почав бити березневий вітер. Вона довго лежала, сподіваючись, що цей день не почнеться.
У коридорі було прохолодно. Вона накинула худі Олексія, яке він забув на вішалці ще в грудні, і повільно пройшлася квартирою. Все стояло на своїх місцях.
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Вона навіть не одразу зрозуміла, звідки звук. Подивилася на годинник — дев’ята п’ятнадцять. Кур’єр? Сусіди?
На порозі стояла жінка. Молода, занадто яскраво вдягнена як на такий ранок, з блискучою помадою й густо підведеними очима. В одній руці — телефон, в іншій — ключі на рожевому дармовисі.
Привіт. А ви, пробачте, хто? — Марина примружилась, не розуміючи, чому ця незнайомка їй усміхається.
— Ой, ви ще тут? Я думала, Олексій вже все владнав, — жінка поправила комір свого тренча й ступила трохи ближче, наче збиралася зайти.
Марина інстинктивно закрила собою прохід.
— Я тут живу. А ви?
— Аля. Ну, Олександра, якщо офіційно. Я… його наречена. Олексій, ну, казав же? Ми тепер тут житимемо. Він оформив квартиру на себе ще рік тому.
У Марини в голові промайнуло безліч думок.
— Ні, — вона видихнула, не вірячи почутому. — Олексій нічого мені не казав. Ми… все ще одружені.
Аля знизала плечима, ніби це була дрібниця.
— Ну, це чиста формальність. Він вже подав заяву, казав, ти не проти. Я не хотіла бути грубою, просто думала, що ти вже виїхала.
Марина відступила на крок назад. Сцена здавалася театральною, погано зрежисованою, але дія відбувалась на її власній сцені, в її домі.
— Вийдіть, будь ласка.
— Я не хотіла конфліктів, — Аля знову наблизилась. — Просто в мене змерзли руки, і я не розумію, чому він не зробив усе, як обіцяв.
Марина зачинила двері просто перед її обличчям. Серце билося так, ніби вона щойно пробігла марафон. За кілька хвилин на телефон прийшло повідомлення. Від Олексія. Він писав, що буде за годину. Попросив поговорити спокійно.
Олексій прийшов за сорок хвилин, без дзвінка, наче боявся, що вона передумає відчиняти. Він зайшов у коридор, наче досі був тут господарем. На ньому була та сама куртка, яку Марина подарувала йому на день народження два роки тому. Вона висіла в шафі весь цей час, а тепер пахла чужими парфумами.
— Можемо поговорити спокійно? — він зупинився біля столу, де колись стояли їхні фото. Тепер там лежав лише пульт від телевізора.
Марина стояла біля вікна, не обертаючись до нього.
— Ти одружуєшся з нею? — запитала вона, не підвищуючи голосу.
Олексій повільно кивнув, ніби це була не шлюбна пропозиція, а відрядження.
— Я не думав, що все отак співпаде. Ти ж сама знаєш, між нами давно вже все не те. Ми просто жили поруч.
— Я тут жила. Я прибирала й прокидалась із тобою. Не поруч. А з тобою. І ти весь цей час мовчав.
— Я хотів сказати, але боявся, що ти зірвешся. Ти завжди така… буря. А мені тепер хочеться тиші.
Марина розвернулась. Очі її були сухими, але в голосі бринів метал.
— Тоді йди до своєї тиші. Я з’їжджаю. Сьогодні.
Через дві години вона вже стояла на сходовому майданчику. Панельний будинок, четвертий поверх, ліфт, що застряє між другим і третім. Тут жила її мама. Вона відчинила двері, не питаючи нічого. Обійняла міцно, на секунду, й пішла ставити каструлю на плиту.
Марина зайшла у свою стару кімнату. Шпалери з вицвілими квітами, плюшевий бегемот на підвіконні, книжкова полиця з зошитами та дипломами. Тут вона вперше заплакала через хлопця. Тут вирішила стати стилісткою. Тут ховала від мами сигарети, які так і не навчилась курити.
Увечері вона вийшла на вулицю. Сквер за будинком майже не змінився. Та сама лавка під березою, де пенсіонери сперечались про погоду, і продавець шаурми, у якого завжди не вистачало решти. Вона сіла на край лавки й дивилась, як повз проходять люди. Хтось поспішав із пакетами, хтось гуляв із дітьми. Серед них був і чоловік у чорній куртці з капюшоном, який, проходячи повз, зупинився.
— Марина? Ти ж Марина, так? Ми працювали разом на зйомці два роки тому. Я Максим, фотограф.
Він сів поруч, скинув капюшон. Волосся трохи розкуйовджене, під очима — сліди недосипу.
— Я тебе відразу впізнав. У тебе тоді був зелений шарф, пам’ятаєш? Ми сперечались, чи пасує він до пальта візажистки.
Марина ледь усміхнулась. У пам’яті спливло світле приміщення, запах лаку для волосся і легкий шум фенів.
— Так. Пам’ятаю. Ти тоді знімав каталог.
Максим кивнув, дістаючи блокнот.
— Я зараз запускаю новий проєкт. Шукаю стиліста. Потрібен хтось, хто вміє працювати з кольором, а не просто перекладає речі. У тебе була легка рука.
Марина подивилась на нього. Перед нею був не рятівник і не лицар, а просто людина, яка нагадала, що в неї є щось своє. Вона повільно кивнула.
— Подзвони мені завтра. Я подумаю.
Марина стояла посеред приміщення, в якому нещодавно ще продавали квіти. Стелі високі, вікна майже до підлоги, на стінах — облуплена фарба. Саме тут, у колишньому магазині на розі вулиці біля станції метро, вона вирішила облаштувати свою міністудію. Максим, той самий фотограф зі скверу, наполіг на зустрічі з власником. Приміщення здавав його знайомий, і ціна, за словами Максима, була «адекватна, особливо якщо ти збираєшся повернути собі голос». Марина не зрозуміла, що він мав на увазі, але не стала перепитувати.
— Тут усе потрібно зносити, — промовила вона, обходячи старі полиці. — Освітлення жахливе. Проводка, здається, з дев’яностих.
— Зате дух у місця є, — відповів Максим, сівши на широке підвіконня. — І ти не помічаєш, як ідеш уперед. Це головне.
Наступного дня вони зустрілись вже в іншому місці — у студії, де він знімав портрети для нового інтернет-журналу. Приміщення було просторе, з білими стінами й софтбоксами по кутах. Марина тримала в руках палітру тканин, обираючи образи для моделі. У кімнату зайшла дівчинка років восьми з кучерями та рюкзаком з єдинорогом. За нею — чоловік із трохи сутулою спиною й теплим голосом.
— Вибачте, ми до вас, — сказав він, простягаючи руку. — Я Андрій, друг Максима. Це моя донька Тася. Ми хотіли б зробити знімок для бабусі. День народження через тиждень.
Марина усміхнулась. Тася стояла, не відводячи погляду, дивилась на її пальці, пофарбовані від тканини, й раптом спитала:
— А ви самі обираєте, хто в якому кольорі буде?
— Майже завжди, — відповіла Марина. — Іноді колір сам підказує, хто йому підходить.
Андрій залишився в залі, поки вони з Тасею приміряли шарфи й зав’язували стрічки. Марина пояснювала, як краще стати, де світло буде м’якішим, а потім помітила, як Тася несподівано розсміялась. Дівчинка впіймала своє відображення в дзеркалі й раптом сказала:
— Я схожа на актрису. Як у кіно.
Після зйомки вони вийшли в коридор. Андрій простягнув Марині пакунок.
— Це трохи дивно, але Тася намалювала вас. Вона сказала, що ви схожі на художницю, у якої в руках немає пензлів, але картини все одно з’являються.
Марина розгорнула аркуш і побачила кольорові лінії, фігуру з розвіваючимся волоссям і великі очі. А посередині — напис дитячим почерком: «Марина. Добра. З чарівністю».
Пізніше, повертаючись до квіткового приміщення, Марина звернула увагу на вітрину в будинку навпроти. Там висіла вивіска: «Агентство нерухомості Аля і Партнери». Назва врізалась у пам’ять одразу.
Вона не стала переходити вулицю. Натомість увійшла до свого ще порожнього приміщення, сіла на підвіконня й відкрила телефон. Нове замовлення від мами однокласниці, запрошення на майстер-клас і повідомлення від Максима:
«Завтра зйомка з молодим дизайнером. Він просив саме тебе. Каже, що ти для нього — як муза».
Всередині колишнього квіткового магазину пахло свіжою фарбою. Марина стояла на драбині й прикручувала останні гачки для підвісу тканини. Максим, фотограф, заходив і виходив з рулонами паперу, поки в кутку сиділа Тася — дівчинка з минулої зйомки, з фломастерами та новими аркушами. Простір студії поступово перетворювався. На вітрині вже красувалася вивіска, яку Марина намалювала власноруч, великими літерами — «Ясно».
— Це для тебе щось означає? — спитав Максим, коли приніс табурет і сів навпроти.
— Так, — відповіла Марина, продовжуючи розрівнювати тканину. — У певний момент усе стало розмитим. Я перестала бачити, хто я, де я, навіщо взагалі живу так, як живу. А потім стало ясно. Не одразу. Але стало.
У цей момент двері розчинилися. Усередину зайшла жінка в діловому костюмі, з повним макіяжем, телефоном біля вуха. Та сама Аля, яка колись стояла на порозі квартири Марини й казала, що тепер буде там жити. За нею — Олексій. Він ішов повільно, тримався осторонь, ніби сам не до кінця розумів, навіщо прийшов.
— Ми не заважаємо? — голос Алі був ввічливим, але в ньому звучав металічний присмак.
Марина злізла з драбини, струсила руки. Максим підвівся й зробив крок убік, даючи зрозуміти, що втручатись не буде.
— Я побачила вивіску, — продовжила Аля, оглядаючи стіни. — Ми відкриваємо поруч інтер’єрне бюро. Хотіли зайти, дізнатись, хто ви. Ну, раптом конкуренція.
Олексій мовчав, його погляд ковзав по підлозі, по вітрині, по фарбі на стінах, але не підіймався на Марину.
— Це моя студія, — спокійно сказала вона. — Тут стилістика, візуальні проєкти, робота з особистим образом. Не думаю, що ми перетнемось.
— Все одно кумедно, — усміхнулась Аля. — Ви так швидко… активізувалися. У мене пішло більше часу, щоб після розлучення прийти до тями.
Максим підійшов ближче. Він поклав на стійку стос паперів і кивнув Марині, ніби запрошуючи йти далі, не затримуючись у цій сцені.
— Якщо ви закінчили, ми скоро починаємо зйомку, — сказав він. — У нас розклад.
Аля кивнула й, не прощаючись, розвернулася. Олексій затримався біля дверей. Лише коли Аля вийшла, він підійшов ближче.
— Я не думав, що ти впораєшся, — сказав він. — Дивовижно, як у тебе все вийшло.
Марина дивилася на нього і бачила людину, яка колись була їй близькою, але тепер здавалася прозорою, як малюнок на склі, крізь який видно чужу реальність.
— А я завжди знала, — відповіла вона. — Просто ти ніколи не питав, чого я хочу.
Олексій пішов, не озираючись. У студії знову стало тихо. Тася підбігла до Марини, тримаючи в руках новий малюнок.
— Це ти, — сказала вона. — Тільки вже з крилами.
Максим усміхнувся, вмикаючи світло. Перші клієнти почали заходити. І Марина, стоячи посеред студії, зрозуміла, що цього разу в кадрі — вона. Справжня. Не чийсь фон, не відбиток, не тінь. А головна роль у власному житті.
Моя подруга тримає на кухні банку зі шкарлупками від фісташок: довго думала, навіщо вони їй 🤔