«Свята» жінка

— Мама в п’ятницю приїжджає, — Колька увірвався ввечері до квартири з посмішкою кота з мультика «Аліса в Країні чудес» і два чи три рази повторив цю фразу, муркочучи щось собі під ніс.

Марина помітно зблідла, але нічого не відповіла. Вона ще добре пам’ятала до найменших дрібниць попередній візит свекрухи.

— Та ці анекдоти вигадали нездари та ледаща, щоб оббрехати «святих» жінок, — сміявся чоловік. — Ти ж у мене просто скарб!

Марина кожного разу закочувала очі в істериці після слів «мама приїжджає». Світлани Сергіївни в житті родини Нікіфорових було дуже, дуже багато. Вона контролювала дзвінками щоранку і щовечора не тільки сина, а й невістку, а як тільки в старшого онука з’явився телефон — і його теж.

Якщо до дзвінків ще можна було звикнути — відповісти у визначений час і присвятити «святій жінці» хвилин двадцять-двадцять п’ять, то візити були справжніми тортурами. Для Марини.

Тепер їй терміново треба було начистити до блиску ванну, кухню, розібрати речі на полицях. Терміново звільнити холодильник і морозильну камеру, бо інакше все, що там зберігалося, полетить прямісінько в смітник.Тільки Світлана Сергіївна вміла готувати правильні страви, заготовляти заморозку і, звісно, ​​балувати своїх рідненьких.

Рідненькими були син, онук, онучка і кішка Ляля. Марина до рідненьких не належала. Готувала прісно, одноманітно й морила всіх голодом. Не надто старанно стежила за чистотою будинку і не застирала білизну перед пранням у пральній машинці — класика претензій свекрухи.

Іноді Марині здавалося, що Світлана Сергіївна спеціально занотовує якісь кривди невісток, які десь чула, і згодом висловлює це їй.

— Марин, я не встигаю забрати маму з автовокзалу, тут така пробка…, — здавалося, чоловік дзвонив не з дороги, а з підземелля.

Марина взяла ключі від своєї машини й мовчки спустилася вниз.

До автовокзалу від дому Нікіфорових було два квартали — зовсім близько. Але головне — туди можна було під’їхати з боку других воріт, оминувши головну дорогу й, відповідно, затор.

Мати Миколи не стала б чекати сина. Все — тут і зараз. Інакше — ніяк. Навіть білокрилі ангели, що несуть тебе на небо, не були б виправданням у світі Світлани Сергіївни.

Автобус уже стояв на зупинці, коли Марина наблизилась. Голос свекрухи перебивав гул двигуна. Водій, добряче втомлений дорогою, покірно витягував з багажного відділення численні сумки й коробки.

Марина закотила очі й торкнулась пальцями чола. Потім опустила руку, зробила крок і вийшла з-за автобуса.

Огрядна фігура в чорних штанях із блискучими лампасами з боків і кофті такого ж фасону диригувала всім процесом. Виходив у Світлани Сергіївни це прекрасно — давалася взнаки двадцятип’ятирічна робота завскладу.

Вона вже хотіла відкрити рота, щоб дати чергове розпорядження, але, щойно погляд впав на Марину, одразу ж замовкла. План не спрацював.

Марина намагалася усміхнутися, ніяково сіпнувши плечима, засунувши руки в кишені.

— Тепер вантажника треба шукати, — замість привітання висловила своє невдоволення гостя.

Марина підійшла до піраміди охайно складених речей і коротко випалила:

— Добрий день.

Світлана Сергіївна вже хотіла відповісти: «Паркан пофарбуйте», але погляд, що вже ухвалив наступне рішення, випередив думку.

— Юрчику, — гукнула вона до знайомого хлопчика, з родиною якого їхала в автобусі.

— Де твої?

— Тато пішов по квитки, а мама — он там, у черзі за пиріжками.

— Так. Стань отут і пильнуй речі. Ми почнемо їх переносити в ма… «Ти ж, сподіваюсь, на машині?» — свекруха підняла брову.

— Ага, — не дочекавшись питання, відповіла Марина й схопила сумку.

— Ця важка, бери коробку, — свекруха подумки ділила поклажу на кількість необхідних заходів.

— Ой, та ми цілий день будемо це тягати, де ж мій ріднесенький? — трохи пом’якшила своє невдоволення останнім словом.

— У заторі стоїть, скоро буде.

— Знаю я ваше «скоро». Можна знову народитися.

Марина підняла коробку, але вона була не менш важка, ніж сумка. Після третього заходу біля речей свекрухи вже стояла мати Юрка, вони з сином жували пиріжки.

— Стійте тут, нам ще двічі лишилося, — командувала Світлана Сергіївна.

Коли всі речі перекочували в машину, свекруха сіла поруч із Мариною й важко зітхнула:

— Тобі треба машину міняти, замала для моїх речей.

Марина усміхнулася, але відповідь залишила про себе. Її цього навчила подруга.

— Знаєш, ніби й відповіла, а вона не чула. І тобі добре, і їй — оце метод, — показувала подруга великим пальцем, підкреслюючи ефективність.

Біля під’їзду Марина зупинилася так, щоб чоловікові було зручно вивантажувати речі матері та нести до квартири. Вона вийшла з машини й попрямувала до під’їзду.

— Притримай добре двері, щоб зручніше було носити.

— А…, — Марина хотіла заперечити, але вчасно зрозуміла, що жодні доводи не подіють.

Ліфт працював — це трохи рятувало. Коли останню коробку занесли в маленький передпокій, зателефонував Коля.

— Та ми вже вдома.

— Ріднесенький мій, скоріше приїжджай, — вимагала у слухавку мати, вихопивши телефон у Марини.

Тепер вміст коробок і сумок переміщувався з коридору на кухню. Марина допомагала. Лягли тільки ближче до півночі.

Рано-вранці Марину розбудив біль — усе тіло ломило, палало, а в животі стискав такий нестерпний біль, що вона не могла поворухнутись.

Поїздку до лікарні вона пам’ятала погано. Швидка їхала надто довго — за мірками Світлани Сергіївни — і Коля повіз дружину сам.

Наступного дня про Світлану Сергіївну вже знав увесь персонал лікарні. Ще до планерки вона особисто дійшла до головного лікаря й знала про стан Марини більше, ніж сама хвора.

Увечері, коли дозволили побачення — якого свекруха домагалась ще з обіду — воно нарешті відбулося. Мати Миколи тихенько сіла на край стільця біля ліжка невістки й тяжко зітхнула.

Марина здивовано дивилася на неї, мимоволі посміхаючись: «Мабуть, галюцинації».

Перед нею сиділа розгублена жінка, готова от-от розплакатись. Ніби з неї в одну мить вибили всю пиху й гордість, якими вона зазвичай дивилась на всіх згори вниз.

— Моя ріднесенька, мила моя, — тремтячими руками Світлана Сергіївна гладила руку Марини, — я все влаштувала, у тебе най-найкращий лікар у цій лікарні, чуєш, моя хороша.

Марина всміхнулася й подумала, що їй це сниться.

— Та я за тебе їм усім… ох-х-х, — трясла в повітрі вільною рукою свекруха. Говорила тихо, м’яко, ніби якась внутрішня, справжня жінка на мить вирвалася з-під маски суворої свекрухи.

Коли Марину забирали з лікарні, мати кричала на сина, постійно бурчала на все, вимагала подушку під спину для «рідненької дівчинки», щоб не трясло.

Вдома Світлана Сергіївна теж була доброю й дуже ввічливою з Мариною. До того самого моменту, поки невістка не одужала. Тоді «свята» жінка почала збирати валізу.

Збираючись додому, Світлана Сергіївна вже ніби й не згадувала про те, що сталося. Без сорому висловлювалася про пилюку вдома, одну пару брудних шкарпеток у кошику для білизни та надто пісний суп. Все повернулося на круги своя.

На прощання свекруха підійшла й з особливою ніжністю обійняла Марину.

— Прощавай, ріднесенька, подзвоню тобі, бо ці твої трубки не беруть слухавку — дзвоню, дзвоню… — завела стару пісню Світлана Сергіївна.

— Щасливої дороги, — побажала Марина й махнула їй рукою. Уперше щиро побажавши того самого «святій» жінці, що й сказала вголос.