— Що?! Це ж нікуди не годиться! Гошо! Я вимагаю, щоб твоя мама просто зараз зібрала речі й виїхала від нас! Негайно! — закричала Інна, хапаючись за свій вагітний живіт. Вона так розхвилювалася, що не могла зупинитися, і в якийсь момент відчула різкий біль.
— Кохана?
— Ай! — Інна забула про матір чоловіка й зігнулася навпіл.
— Дихай, люба. Просто дихай, — заметушився Гоша біля неї.
— Ой, ну навіщо так перейматись, — почала було Ольга Миколаївна, але придивившись до невістки, зрозуміла: — Гошо! Терміново телефонуй у швидку! Твоя дружина народжує!
***
Інна завжди вважала себе терплячою людиною. Особливо з того часу, як дізналася про вагітність. З чоловіком Гошею вони підходили до питання родини відповідально й усе обговорили заздалегідь: тиша, порядок, ніякого стресу, жодних тварин. Дім має бути безпечним для майбутнього малюка.
Гоша кивнув: «Звичайно».
І все було більш-менш добре: подружжя зробило ремонт у дитячій, придбало меблі, щоби молодій мамі було зручно піклуватися про немовля, навіть устигли оновити побутову техніку на кухні. Словом, підготувалися розумно.
Але в один прекрасний, а можливо — жахливий день, приїхала Ольга Миколаївна, свекруха Інни. Вона приїхала ненадовго. Тимчасово, звісно. І зовсім не через ремонт, як буває у багатьох. Ні, в Ольги Миколаївни сталася подія куди цікавіша.
— Інно, ти ж знаєш, — добре поставленим голосом професорки наукового інституту заявила вона, знімаючи плащ і розкладаючи його так, ніби це була щонайменше тога римського імператора за ціною музейного експоната. — Ти ж знаєш, що в моїй квартирі виявили спори надзвичайно рідкісного цвілевого грибка! Уявляєш? Я ж одразу запідозрила — шпалери змінили колір…
— Грибок? — від цього слова Інні стало зле. Вона навіть чхнути боялася зайвий раз, не те що підчепити якусь рідкісну «рослину».
— Не хвилюйся, у вас він не приживеться. У квартирі надто сухо. А в мене ж, як ти пам’ятаєш, сусіди зверху влаштували потоп торік…
Інна похитала головою. Насправді все почалося ще до потопу: з пробірок, які свекруха чомусь притягла з роботи. І як знаний вчений, вона просто забула їх вимити, перемкнувшись на щось цікавіше. Після того в її квартирі почалися «чудеса»: спершу пляма на стіні, потім така ж — на стелі. А сусіди ще й додали до реакції Н₂О — і понеслося. Ольга Миколаївна була жінкою сміливою й бачила такі реакції, що мама дорога. Але після потопу трапилось те, чого навіть вона не очікувала: до неї приїхала комісія. Висновок був однозначний — квартиру потрібно обробити й просушити. Сказали, що жити там не можна щонайменше два тижні, а то й місяць.
— Одне слово, поживу у вас. Якщо ви не заперечуєте, — сказала Ольга Миколаївна, вдивляючись у шпалери…
Інна ввічливо кивнула, хоча всередині все стиснулося. Молода жінка не любила сюрпризів, а вона вже була на дев’ятому місяці вагітності й переносила її не надто добре. Інна погано спала, майже нічого не їла через жахливий токсикоз, а тепер — ще й несподівана гостя, в сумці якої, певно, були заховані якісь секретні розробки чогось великого й страшного типу рідкісного цвілевого грибка. І ця гостя, хоч і мала науковий склад розуму, але через професію часто витала у хмарах і дещо зневажала побутові дрібниці, які турбують звичайних людей.
Помітивши настрій дружини, Гоша спробував заспокоїти Інну. Та все ж з острахом сказала чоловікові:
— Я, звичайно, поважаю твою маму… але мені здається, що вона або лабораторію тут влаштує, або випадково спалить квартиру. Не хочу перебільшувати, але коли людина плутає холодильник із камерою для вирощування клітин — це привід для тривоги.
— Я з нею поговорю, — тихо мовив Гоша. Ольга Миколаївна гаряче закивала й пообіцяла дослідів у холодильнику не проводити. Зате… здивувала вона зовсім іншим.
Через три дні Ольга Миколаївна повернулася додому з чимось великим, накритим старою ганчіркою. Інна та Гоша вийшли її зустріти — і так і присіли від несподіванки.
— Сюрприз! — сяючи очима, сказала вона, здираючи тканину. — Познайомтесь, це Люсьєн. Кубинська ігуана. Моя дівчинка. Мені її передали з Інституту тропічних і екзотичних видів.
Тераріум зайняв половину комода. Усередині сиділо щось стародавнє, лускате, з вагомим хвостом і важким поглядом.
Інна завмерла:
— Перепрошую… це що таке?
— Я не могла її там залишити! В інституті вона стала нікому не потрібна. А я — не змогла покинути. Спершу підгодовувала, а тепер вирішила, що треба забрати. Вона мені вже як рідна. Моя хвостата дитина.
— Ольго Миколаївно… Ми проти тварин у квартирі. Принаймні зараз.
— Та що ти таке кажеш?! Вона ж усе відчуває, розумієш? У нас з нею зв’язок. Вона унікальна. А подивись на хвостика — як у мініатюрного дракончика! Це ж не собака і не кішка! Усього лише безпечна ігуана.
Інна мовчки вийшла на балкон і глибоко вдихнула. Потім, майже плачучи, прошепотіла Гоші:
— Ми ж домовлялися. Я от-от народжу. У нас буде дитина. А тепер у хаті ящірка з кігтями. А чим її годують? Мишами?! Я не витримаю, якщо відкрию холодильник, а там — гризуни в пакетах!
Гоша засміявся й обійняв дружину.
— Її годують зеленню: салатом, кульбабами. Жодних мишей.
Але Інні не полегшало.
Люсьєн постійно тікала з тераріуму й десь ховалася. Одного разу Інна зайшла в дитячу, взяла ковдру, щоб покласти акуратніше — й побачила Люсьєн у порожньому дитячому ліжечку.
Інна з криком впустила білизну.
— Я не хочу, щоб моя дитина ділила ліжко з рептилією! Негайно приберіть свого динозавра! — кричала Інна.
Ольга Миколаївна знизала плечима:
— Та ну що ти, вона просто досліджує територію. Її щось не влаштовує в тераріумі. Треба розібратись… Ну досить, ти її нервуєш своїми криками.
— У неї стрес? А в мене що?! Ні! Це вже занадто! Гоша! Я вимагаю, щоб твоя мати просто зараз з’їхала! Забрала свого динозавра й поїхала! Негайно! — вибухнула Інна, при цьому хапаючись за живіт.
Виявилось, що молода жінка так розхвилювалася, що почались перейми. На щастя, термін уже був достатній, і донечка народилася здоровою.
«Ну тепер-то свекруха поїде…» — сподівалась Інна, час від часу нагадуючи чоловікові, що домовленість була лише на кілька тижнів.
Але після пологів Ольга Миколаївна не поїхала. Сказала, що буде допомагати з дитиною. Насправді ж вона займалася лише статтями, дослідженнями та своєю ігуаною. Свекруха ходила по квартирі в лабораторних окулярах, щось занотовувала в блокнот і вголос міркувала, чи можна навчити ігуану якимось «трюкам».
Коли Інну з донькою виписали, стався скандал.
— Мама скоро з’їде, не хвилюйся. Там грибок уже вивели, лишилось ще раз усе обробити… — намагався заспокоїти дружину Гоша. Йому й самому вже набридло, що мати постійно бігає зі своєю Люсьєн. Та й за дитину було тривожно — хто зна, що та ігуана ще витне?
Перші три дні Інна, здавалось, зовсім не зімкнула очей. Вона пильнувала немовля й чергувала, аби свекруха чи її вихованка випадково не зашкодили дитині. Через втому, стрес, а може, й просто так — в Інни почались ускладнення, і її терміново поклали в лікарню. Гошу викликали на роботу, а вдома залишилась Ольга Миколаївна.
Ближче до обіду Інні подзвонила сусідка:
— Інно, ти де? У вас дим із квартири валить! Добре, що двері були не замкнені. Я зайшла — тхне горілим, тераріум плавиться, лампа вибухнула! А дівчинка в ліжечку кричить, аж червона! Я її на руки взяла! Нікого вдома… А ця… божевільна зі своєю ящіркою носиться! Кричить: «Люсьєночко, дихай!» Я подумала, вона дитину рятує!
У Інни потемніло в очах. Вона так злякалася, що скасувала усі процедури й негайно помчала додому.
Пізніше Гоша виправдовував маму, хоч і сам був шокований:
— Вона, мабуть, думала, що ти доньку з собою взяла…
— Інночко, я розгубилась. Лампа в тераріумі спалахнула, Люсьєн злякалась… Я не встигла перевірити ліжечко. Я просто… схопила ігуану й побігла.
Інна не сказала ні слова. Просто зібрала речі, взяла доньку — і поїхала до батьків.
Наступного дня Гоша приїхав за нею:
— Мама поїхала. Все гаразд. Повертайся додому, ми впораємось…
Інна спокійно подивилася на нього:
— Впораєтесь. Але без нас.
— Не будь впертою! Я не винен, що моя мама — «божевільна» професорка з тарганами в голові, для якої ящірка важливіша за онуку!
На це Інна не змогла втриматись: вона намагалася залишатися серйозною, але вибухнула істеричним сміхом.
— Запевняю тебе, нашій доньці нічого не загрожує. Поки вона маленька — мама й кроку до неї не зробить.
— І коли виросте — теж! — пробурмотіла Інна.
— Обговоримо. А поки — збирайся. Їдемо додому. Бо в дитячому ліжечку тепер надто порожньо. Навіть ящірка там більше не спить, — пожартував чоловік, але Інні було не до сміху. Вона добре пам’ятала, чим мало не закінчилася пригода з ігуаною. На щастя, більше в їхній дім непрохані гості не навідувались.
Тепер у їхній квартирі не було ні тераріуму, ні ламп, ні рептилій у дитячому ліжечку. Лише любов, спокій і найдорожча дитина.
Зі свекрухою Інна спілкувалась дуже рідко. Вона могла б пробачити багато чого. Але точно не те, що під час пожежі рятують ящірку, а не дитину.
Ти хоч раз витрачав свої, а не мої гроші на своїх родичів? — дружина не витримала